«Прибирання у готелях, робота в будинках для стареньких, пакування на складах...»

Як дають собі раду українські біженці у Данїї?

Жителі Данії передали вимушеним переселенцям, які живуть у Львові, сто вживаних велосипедів. Таку акцію зініціював данський урбаніст і журналіст Мікаель Колвілл-Андерсен. Має намір зібрати для потреб українських переселенців дві тисячі роверів і два мільйони данських крон, необхідних для доставки двоколісного транспорту в Україну, а також долучити до цієї ініціативи інші європейські міста. Про це повідомили у Львівській мерії.

Тим часом Данія при­ймає у себе біженців з України. Аліна – родом з Волині, живе у Данії багато ро­ків. Коли почалася війна, долучилася до волонтерства. А також прихистила у себе родину з Оде­щини. Вікторія з дітьми чотири місяці жила в Аліни вдома. Зараз уже орендували окрему кварти­ру. Розпитую Аліну – як Данія до­помагає українцям? Які настрої у наших людей, що знайшли при­тулок у Данії?

– Є українці, які одразу вирі­шили, що залишаться у Вайле, – каже Аліна. – Процес адаптації у них відбувається швидше. Інші планують повернутися в Украї­ну, але хочуть тут попрацювати. З перших днів активно шукають житло та роботу, вчать данську мову. А є категорія українців, які, не шукаючи роботи, очікують мо­менту, щоб повернутися додому.

Данія прийняла закон про осо­бливий статус для українських тимчасово переміщених осіб, який дає їм багато привілеїв. Про­цедура оформлення документів займає кілька місяців. Іншим гро­мадянам, наприклад, з Близького Сходу, процес отримання доку­ментів та дозволу на проживан­ня/роботу може займати декілька років. Статус дає право українцям жити в країні, повноцінно працю­вати, діти можуть безкоштовно ходити у школу, садочок. Українці мають право на безкоштовне ме­дичне обслуговування (для дітей – безкоштовний дантист). Курси з вивчення данської мови також безкоштовні.

Окрім того, надають житло, але потрібно, звичайно, платити за нього. Якщо житло чи геогра­фічне розміщення житла не під­ходить і людина відмовляється від запропонованого, то у май­бутньому має шукати сама. Якщо українка сама знайшла житло, то держава оплачує проживан­ня за перший місяць та дає без­відсотковий кредит на 5 років. Вартість оренди різна, середня ціна – 5 тисяч 300 крон за місяць (23 тисячі грн). Допомога стано­вить на місяць (після сплати по­датків) приблизно 7 тисяч крон (28 тисяч грн). Держава допо­магає з облаштуванням житла: нові ліжка, постіль, посуд – все новеньке з IKEA. Дають безко­штовно навіть порохотяг. Можна подати документи на додаткову соцдопомогу щодо оплати жит­ла. Розмір допомоги залежить від орендної плати за кварти­ру, місячного доходу та кількос­ті неповнолітніх дітей, які живуть разом з мамою. Виплачують со­ціальну допомогу з безробіття – щомісяця. Соціальна допомо­га надається усім, але людина зобов’язується шукати роботу.

– Роботу в Данії знайти мож­на, – веде далі Аліна. – Держав­ні заклади організовують зустрічі представників компаній та пе­реселенців з України, аби зна­йти людей на ті чи інші вакансії. У більшості випадків пропонують роботу у сфері сервісу – приби­рання у готелях, на кухнях тощо. Є робота у соціальних будинках для людей похилого віку або па­кування на складах. Багато українок уже працюють. Наприклад, на фабриці, де виготовляють запчастини до електроприладів, жінки-переселенки заробляють приблизно 12 тисяч крон на мі­сяць (48 тисяч грн). Це чистий до­хід після сплати місячного подат­ку із зарплати – 37%. Загалом, оплата залежить від кількості го­дин на тиждень. Вимога – міні­мальна англійська, щоб зрозумі­ти завдання, яке тобі дають.

Аліна розповідає, у перший місяць війни тема України не схо­дила в Данії з екранів телевізо­рів. Зараз про війну в Україні у данських ЗМІ все ще говорять, але уже менше. У Данії розпочи­нається період відпусток, і місце­ві живуть своїм життям.

Розповіла мені свою історію також Вікторія з Одещини.

Вікторія з Одещини у Данії чотири місяці.
Вікторія з Одещини у Данії чотири місяці.

– Я нікуди не хотіла їхати. Мене за кордон випхали мої ро­дичі, – каже Вікторія. – З мого села, що на Одещині, дівчата їха­ли у Польщу. І я поїхала з ними. У Польщу ми приїхали 9 берез­ня. Ми їхали у купе, 14 осіб. Дво­річна дитина постійно на ру­ках. Рюкзак на спині, валіза, і ще восьмирічна дитина, яку я по­стійно боялася загубити у доро­зі... У той час було стільки україн­ців, що важко було знайти місце для ночівлі. Я почала панікува­ти. Реально не знала, що роби­ти... У шкільному спортзалі по­селили близько 700 осіб. Більше місць не було. Тоді нас повезли в іншу школу, там ми переночу­вали. А потім поїхали у село біля Гданська, три дні жили на... по­жежній станції. Тоді до мене за­телефонувала моя родичка, яка живе в Данії, і сказала, що за­бере нас до себе. Організувала транспорт, який приїхав по нас.

У родичів у Вайле жили чоти­ри місяці, вони допомогли офор­мити усі документи, на це піш­ло багато часу. Старалися мене розрадити… Зараз ми з дітьми переїхали в окрему квартиру. Ді­вчата, які зі мною виїжджали до Польщі, поїхали у Нідерланди, бо не знайшли у Польщі вільно­го житла. Мій старший син од­разу пішов до данської школи. З ним проблем не було. У школі є група продовженого дня. Кому­на все оплачує. А ось молодший син у садочку плаче, бо не розу­міє данської мови… З дітьми не бавиться. Я з ним у садочку пів дня. Коли йду, вихователі з ним спілкуються. Син їх теж не розу­міє, але якось дають із ним раду (усміхається. – Авт.). А зараз ще й період відпусток. У садоч­ку залишилась одна вихователь­ка. Сказала, що не зможе бага­то часу приділити моїй дитині. Підемо у садок у серпні. Нара­зі не маю змоги піти на роботу... Чекаємо, коли закінчиться війна, щоб повернутися додому.

Загалом, покинути все й пої­хати до країни, мови якої не зна­єш, дуже важко. Данською знаю чотири слова – «так», «ні, «при­віт» і «до побачення». Розмов­ляю англійською, але недоско­нало. Англійську данці знають, тож у магазині, наприклад, мо­жемо порозумітися. З цим про­блем немає.

Схожі новини