«Українські випускники у Польщі складали іспити з російської мови як іноземної»

Галина Гузьо – у минулому журналістка «Високого Замку», а тепер – промоменеджерка артистів (Оксана Муха, Павло Табаков, «Піккардійська Терція», Hutsul Planet), авторка соціально-мистецького проєкту #ПісніВійни (альбом дуетів українських воїнів із зірками шоу-бізнесу. – Г. Я.) – розповіла журналістці «ВЗ» про своє понад тримісячне перебування у Польщі.

– Війна – стрес, страх і не­розуміння для кожного укра­їнця. Де тебе застала війна? Якою була найперша думка?

– Я була в ліжку, як і більшість українців… Зізнаюся, мала сильне передчуття, що великої війни нам не уникнути. Напере­додні, 23 лютого, поміняла свою аватарку у Фейсбуку на фото у кепці ЗСУ і написала: «Сер­цем і думками – з українським військом! Бережіть себе! З Бо­гом!». На той час уже близько тижня мала проблеми зі сном, постійно прокидалася вночі… Але відчуття, з яким пробудила­ся вранці 24 лютого від страш­ного гулу сирени, не забуду ні­коли. Під рукою був телефон – досі, коли заплющую очі, бачу той жахливий заголовок вели­кими літерами: «Путін напав на Україну!». Зателефонувала батькам (а вони сирени не чули) і змогла видушити зі себе тільки одне слово: «Війна…». Це була дуже чітка лінія між життям «до» та «після».

– Як ти опинилася у Поль­щі?

– Ще у перший день війни батьки сказали мені: «Мати­меш змогу – їдь до Польщі». Піз­ніше я зрозуміла, що це був їх­ній чи не єдиний на той момент спосіб захистити мене. У перші дні ніхто не знав, як розвивати­муться події. Як тоді, так і тепер, було чітке усвідомлення: без­печного місця в Україні немає… І коли 5 березня мені випала на­года поїхати за кордон, за ліче­ні години зібрала речі – і поїха­ла. Кордон перетинала на авто знайомої – добу. Ніколи не за­буду той безкінечний рух жінок, літніх людей і дітей повз наше авто. Люди все йшли та йшли, а поруч їхали десятки великих автобусів із написом «Діти»… Пригадую, не могла стримува­ти сльози від усвідомлення, що десятки, сотні тисяч маленьких українців просто зараз покида­ють свою землю. Скільки із них повернуться?..

– Чому саме у цю країну поїхала?

– До Польщі я їхала не випад­ково. Маю там дуже близьку ро­дину – дядька Романа Занкеви­ча, рідного брата моєї мами, і трьох моїх кузинок, Едиту, Беату та Камілю, з якими ми підтриму­вали контакт. Вони живуть на за­ході Польщі, біля Зеленої Ґури. На початку березня жевріла на­дія, що все це скоро закінчить­ся, тож спершу я зупинилася у свого друга-поляка Маріуша біля Кракова – щоб ближче було повертатися додому. На початку війни він прихистив сімох укра­їнських дівчат – не взявши з нас ані копійки за проживання. У його домі практично цілодобово був увімкнений новинний канал, на якому не було інших новин – лише Україна. І коли новини з дня на день ставали усе гірши­ми (ракети по Яворівському по­лігону, звірства у Бучі та Ірпені, блокада Маріуполя…) – вирі­шила їхати далі, до родини, яка прийняла мене не просто як рід­ну, а зробила все, щоб я хоч тро­хи почувалася як удома.

За майже чотири місяці, які я провела у Польщі, на влас­ні очі побачила конкретну допо­могу і жертовність поляків. Ві­йна справді показала, хто нам брат. Скажу більше, мені не зу­стрілись жоден поляк, жод­на полька, яким було би байду­же до того, що відбувається в Україні. Які би не хотіли допо­могти українцям. Познайоми­лася з дуже активними волонте­рами – Бартеком і Кшиштофом, які місяцями возять до Укра­їни гуманітарну допомогу, а на зворотному шляху забира­ють до Польщі українців. Оби­два кажуть, що не можуть цього не робити. Величезна вдячність братам-полякам за всю ту під­тримку, яку вони надали україн­цям!

– Чи думала, чим там займатимешся? Чи з перших днів постановила працювати (допомагати/волонтерити)?

– Усе було як у страшному сні. Ще у Львові починала во­лонтерити. Продовжила у гро­маді Ґдув, що за 30 кілометрів від Кракова: українців у Поль­щі з кожним днем ставало все більше, і не кожна маленька громада на початках знала, як правильно діяти. Елементар­но бракувало доступної при­кладної інформації двома мова­ми – польською та українською. Допомагала місцевій владі фор­мувати таку інформацію, пере­кладати її з польської україн­ською. Пригадую, як на одній із нарад наше товариство зроби­ло зауваження полякам, що кра­ще називати нас «гостями», а не «біженцями» (це слово вида­валося нам дещо образливим). І я така щаслива, що ця пропо­зиція прижилася – згодом по всій Польщі я часто чула, як на­ших людей називали саме «гос­тями».

А паралельно артисти, з яки­ми працюю, почали записувати нові пісні війни: Павло Табаков, «Піккардійська Терція», Hutsul Planet у березні-квітні випусти­ли по кілька пісенних прем’єр. Моїм завданням було доне­сти ці пісні до мас-медіа і до як­найширших аудиторій. Робила це, перебуваючи у Польщі. І це наш музичний, інформаційний фронт.

– Що тебе привело у поль­ську школу, де працювала три місяці? Це сталося ви­падково чи, можливо, хтось порадив?

– Одна з моїх кузинок по­бачила у Фейсбуці оголошен­ня про те, що початкова шко­ла в Ольбрахтові (село поблизу міста Жари Любуського воєвод­ства) шукає працівника, який володів би українською та поль­ською мовами (я змалку чула вдома польську, а на факуль­теті журналістики мала півто­рарічний курс польської, де на­вчилася писати та читати цією мовою). Так ця робота знайшла мене і витягнула з депресії, яка накривала уже з головою... Від 1 квітня я стала помічником вчи­теля у маленькій польській шко­лі на 200 дітей.

– У чому полягала твоя ро­бота у школі?

– У мої обов’язки входило на­вчати українських дітей поль­ської мови і допомагати їм за­своювати матеріал з усіх інших предметів (історія, математи­ка, фізика, хімія, біологія, ан­глійська та німецька мови…). Із труднощами, але я таки навчи­лася прокидатися о 6-й ран­ку – і працювати по вісім годин з дітьми, чого раніше ніколи не робила. Під моєю опікою було десятеро дітей. Найлегше вли­валися в іншомовний колектив найменші – ті, що були в садоч­ку, і першачки. Найважче було старшим – семи- і восьмиклас­никам. От із ними я й працюва­ла найбільше.

– Розкажи про своїх учнів…

– Мене вразила історія од­ного хлопця – 15-річного Саш­ка із Харківської області. Він на­вчався у Харківській державній гімназії-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготов­кою «Кадетський корпус». Бу­дівля цього навчального закла­ду постраждала у перший же день повномасштабної війни, усіх кадетів евакуювали. Бать­ки і брати Сашка живуть у селі у Харківській області, це село ро­сійські війська окупували одра­зу (і досі там царюють…). Хлоп­ця забрала тітка, яка вивезла його разом зі своїми двома ді­тьми до Польщі. У червні Саш­ко закінчив 8-й клас початкової школи у польському Ольбрах­тові із відзнакою (на весь їх­ній клас лише двоє таких учнів, другий – поляк). Здав докумен­ти на вступ у місцеве училище – на автомеханіка. Батьки ка­дета, які досі живуть в окупації, вирішили, що їхній дитині на­разі безпечніше залишатися у Польщі.

– Чим тебе здивував на­вчальний процес у Польщі?

– Не думаю, що польська школа кардинально відрізня­ється від української. Та й діти скрізь однакові – не дуже рвуть­ся вчитися, особливо під заві­су навчального року (смієть­ся. – Г. Я.). Мене трохи зачепив один навчальний курйоз. Піс­ля закінчення 8-го класу ви­пускники складають три іспи­ти: польська мова, математика, іноземна мова. Українським ді­тям, щоб мати змогу навчати­ся далі, також треба було про­йти ці екзамени. І міністерство освіти Польщі для наших дітей розширило перелік іноземних мов, додавши до англійської та німецької …російську. Не треба бути провидцем, щоб здогада­тися, яку мову для іспиту обра­ли випускники з України. Звіс­но, російську. І отримали понад 90 балів (зі 100). І нашим ви­пускникам це, відверто кажучи, було на руку – з інших іноземних мов у них були би, на жаль, на­багато гірші результати. Але це трохи сюрреалістична картина! І пояснюй полякам після тако­го, що Україна воює з «русскім міром»…

– Чи стикалася з такими бі­женцями зі сходу, які тут не хотіли розмовляти україн­ською, а там їм довелося ви­вчати польську?

– Я жила у маленькому місті Жари з близько 40 тисячами на­селення. Українців на вулицях і в магазинах, звісно, зустрічала. Російську мову чула часто. Але й українську – не рідше. Інша си­туація у великих містах – Кра­кові, Варшаві, Вроцлаві, Ґдан­ську… Бо саме до великих міст, які дають більше можливостей, намагалися й намагаються їха­ти українці. Мої друзі з великих польських міст різне розповіда­ли... Найнеприємніше – що ро­сійська мова переважає, і що нерідко наші люди поводять­ся по-хамськи. Соромно, бо ж хіба так мають поводитися гос­ті, яких поляки прихистили з від­критими серцями?

– Де жила? Чи платила за житло?

– Жила на квартирі. Хоча їха­ла до родини, одразу попро­сила своїх рідних допомогти із пошуком житла. Гості – це до­бре, але я не знала, на скіль­ки часу доведеться затрима­тися в Польщі, й не бажала ні у кого сидіти на голові. Моя роди­на дала оголошення у Фейсбуці – і на нього відгукнулася моло­да дівчина Патриція. У неї стоя­ла порожньою маленька кварти­ра, в якій давно ніхто не жив. Мої кузинки за кілька тижнів зроби­ли там косметичний ремонт, зі­брали по людях меблі, побу­тову техніку, посуд. Так у мене був свій польський куточок із усім необхідним для тимчасо­вого проживання. За оренду не платила – власниця кварти­ри отримає за мене компенса­цію за державною програмою для тих, хто прихистив тимчасо­во прибулих українців (40 зло­тих – близько 320 гривень – за день). Якби ж довелося платити за житло, то моєї шкільної зарп­лати помічника вчителя заледве вистачало б на прожиття... Утім, немає теплішого місця на землі, як рідні стіни. Укотре зрозумі­ла це, повернувшись зараз до­дому. У час війни відчуття дому найсильніше.

– Багато українців виїхали до Польщі. Чи легко знайти роботу тим, хто хоче працю­вати й не повертатиметься в Україну, бо вже не має куди?

– За різними даними, у Польщі зараз близько трьох мільйонів нових гостей з Укра­їни. Щоб мати змогу навча­тися, працювати, отримува­ти медичну допомогу, кожен українець повинен оформити PESEL – це свого роду іденти­фікаційний код. Роботи для на­ших людей у поляків не бра­кує – на заводах, фабриках, на полях, у магазинах… Найбіль­ше пропозицій на ринку пра­ці – саме простої фізичної ро­боти, з оплатою – 15-18 злотих (120-140 гривень) за годину. Дуже цінуються в Польщі укра­їнські чоловіки – будівельники, зварювальники, слюсарі, во­дії вантажівок та ін. Їм платять більше. Особисто чула, як по­ляки нарікали, що чоловіки-працівники через війну були змушені повернутися до Укра­їни: ніхто не хоче втрачати до­брого працівника! Але наші польські брати добре розумі­ють, що обов’язок перед сво­єю землею зараз – передов­сім.