Вибачте, пане президенте!..

Після створення Народного руху за перебудову на екранах українського телебачення почалися теледебати Івана Драча, Мирослава Поповича як представників Руху з тодішнім партійним функціонером Леонідом Кравчуком. Правду кажучи, Кравчука – як учасника цих диспутів – я ненавидів. Одного разу запитав у тодішнього голови Львівської письменницької організації Ростислава Братуня, з яким був у досить гарних стосунках, чи знає він щось більше про Кравчука і звідки той узявся?

— Та він десь із Ваших країв, із Рівненщини.

— Та Ви що!? Не може бути!

— Так, з Рівненщини…

Мені це було дуже не до серця, адже на моїй Рівненщині народилася УПА!

Через якийсь час їхав я із сім’єю зі Львова до рідного села Ремель. У Рівному на вокзалі зустрів мене поет, мій добрий приятель Степан Бабій. Сіли ми в його «Запорожець» та й їдемо. Від Рівного до Ремля близько 18 км. Проїжджаємо через село Великий Житин, яке протягнулось кілометрів на два обабіч шосе. Була неділя, їдемо, розмовляємо, звичайно, й про політику також.

— А ти знаєш, що Леонід Кравчук звідси?

– Не жартуй так, Степане!

– Та які жарти! Він із Великого Житина!

Мені зовсім стало не собі. Таки Ростислав Братунь правду мовив.

Захотілося відразу зупинитись і розпитати в людей, що вони про нього скажуть.

Але як на те – жодної людини обабіч дороги немає! Минаємо село – й бачу: біля крайньої хати стоїть троє жінок, балакають поміж собою.

– Степане, зупинись, будь ласка, коло того гурту.

Я вийшов з авта, привітався з молодицями та й питаю:

– Скажіть, будь ласка, Леонід Кравчук, такий партійний начальник у Києві, звідси?

— Так-так, звідси, звідси... Ото, як ви в'їжджали до села з Рівного, то ліворуч видно колгоспну бригаду і там недалечко їхня хата. Сестра його в ній живе. То вам треба вернутися.

– Та ні, ми вертатися не будемо, такої потреби немає. А от розкажіть щось про нього, наприклад, як він з людьми обходиться?

– Льоньо славно з людьми обходиться. Він такий спокойний, виважений.

Відверто кажучи, не такої оцінки я сподівався!

– А як часто він додому приїжджає?

– Рідко. Ото як пішов у науку, а потім на службу до армії, то приїжджає все рідше й рідше. Його батько на войні загинув, а з матір'ю лишилася його сестра, вже від другого чоловіка.

Подякувавши за розмову, ми попрощалися. А в машині ділилися враженнями від почутого. Приїхавши в село, переповів рідним розмову в В. Житині з жінками про Леоніда Кравчука. Для них це теж було несподіванкою, як і для мене.

У 1993 році виповнилось 50 років трагедії Ремля, яке 17 березня 1943 року було розстріляне (братня могила упокоїла понад 400 осіб) й спалене вщент есесівцями з допомогою поляків, що жили невеличкою колонією в Олександрії, колишньому райцентрі.

Читайте також: Сторінками трагедії

Я домовився з Львівською студією телебачення створити відеофільм про цю страшну подію. Село вже на той час нараховувало до 40 хат, які побудували на згарищах ті, хто залишився живий (а це близько 70 осіб, у тому числі і наша сім'я: батько, мати, мій старший брат Степан і я). Ми з телеоператором заходили в хату до тих людей, які вирвалися із пекельного вогню й записували їхні спогади про пережите на відеокамеру. У мене серце рвалося від почутого, хоч і сам пережив усе це.

І ось заходимо до хати, в якій жило двоє сестер – Параска й Катерина, які на той час вже були вдовами. Я звернувся з проханням розповісти про пережите 17 березня 1943 р.

Першою заговорила Катерина. Вона розповіла, як уранці до них зайшли німці й загнали їх до хліва. Наказали всім лягти. Коли команду було виконано, їх почали розстрілювати. Крик і стогін. Після закінчення розправи карателі пішли до інших хат. Батько стиха обізвався, запитавши, чи є хтось живий. Як виявилося, живими були двоє дочок. Одна поранена, але не смертельно, а друга, Катерина, була неушкодженою. Мати й син, а також іще одна їхня сестра були мертві. Коли в селі стало тихо, батько з двома дочками вийшли з хліва й пішли лугом до річки Горині. Карателі, як пізніше стало відомо, після своєї «праці» всі виїхали на обід в с. Осада Креховецька (тепер – Нова Українка). Там побудували табір для військовополонених, і це була їхня база. Цим моментом, окрім Сергія Балдюка з двома дочками, скористалися й інші люди й повтікали, але й були такі, що, не зорієнтувавшись, залишились у своїх скритках. Кати ж по обіді повернулись й продовжили свою роботу, яку завершити аж увечері.

Параска ж розповіла як спостерігала трагічну картину палаючого села з відстані двох кілометрів, де вона жила в чужій хаті з чоловіком. Хотіла бігти в село до родини, але якийсь хлопець, що вирвався з оточення, крикнув до неї біжучи в напрямку лісу: «Не йди, жінко, там пекло!».

А через якийсь час прийшов до неї батько (його рана була незначна) і сказав: «Ходімо, Параско, в корчах над Горинню двоє твоїх сестер чекають на тебе». Вони пішли за ними й привели до хати, яка стояла під лісом. Потім вони через ліс пішли до невеличкого села Бичаль, але тут селяни були перестрашені й боялися з ними спілкуватися. Тоді втікачі пішли далі до села Забороль, де натрапили на хлопців (так у нас, зазвичай, називають «упівців»), які посадили їх на підводу й відвезли до Великого Житина, поселивши в хаті Кравчуків. «Хата була маленькою, а їх було четверо: дід, батько з матір'ю, й воно мале бігало – Льоньо. Не пам'ятаю, де вони спали, що їли, але як гарно вони з нами обходилися!.. Хлопці забезпечили мене ліками, бинтами, навчили рани перев'язувати. Ми там прожили десь зо два тижні».

– Параско, ти сказала Льоньо. Ти маєш на увазі теперішнього президента – Леоніда Макаровича Кравчука?

– Так. Коли в 1944 році на пожарищі ми побудували хату в Ремлі, то його дід переказував нашому батькові, щоб він приїхав і собі яблук набрав, бо гарний урожай був у саду. Але батько не поїхав. Він казав, що «Хіба ми для них родина? Адже ми й так їм стільки тривоги й клопотів принесли».

Після почутого я не міг прийти до тями. Родина Кравчуків мусила бути в повній довірі у хлопців з УПА, адже за переховування хоч одного ремельця окупанти, дізнавшись про це, могли розстріляти на місці.

Виходимо з хати, а надворі стоїть мій гарний приятель Андрій Філіпчук, який за розповсюдження націоналістичних листівок був засуджений до страти, але потім цей вирок було замінено на строк 25-річного ув'язнення. Він відсидів 7 років і після смерті ідола Сталіна його було амністовано.

– Андрію, я щойно почув щось неймовірне про родину Леоніда Кравчука! – і розповів йому все.

Андрій усміхнувся й каже:

– Є ще й інша інформація. Його батько Макар Кравчук у повному спорядженні з конем пішов в УПА. В 44-му році, коли прийшли совєти, він приїхав провідати сім'ю і потрапив в облаву. Совєти забирали чоловіків і хлопців призовного віку на війну, отож його й схопили також, але ніяких слідів про його перебування в УПА, очевидно, не виявили. Він, як і багато інших західняків, був кинутий на передову без хоч якогось військового вишкола й загинув.

Уже будучи президентом, коли Леонід Макаровим дізнався, що його батька поховано в братській могилі в Білорусі, то, як і належить синові, здійснив за християнським звичаєм символічний акт перепоховання батька в рідному селі Великий Житин, що й відбyлося 15 червня 1993 рокy.

У 1994 році під час відкриття пам'ятника «Просвіті» у Львові до мене підійшов голова обласної адміністрації Степан Давимука і запитав:

– Святославе, чи ти погодився б бути в групі підтримки кандидатури Леоніда Кравчука на президентських виборах? (Це були дострокові вибори).

– Звичайно! І вже маю ідею, як найефективніше прислужитися цій справі – пропоную «Заньківчанський вечір» за участі ще нині діючого президента Кравчука! (Ці вечори я започаткував як голова осередку Руху в Театрі ім. М. Заньковецької у 1989 р. На ту пору вже відбулися вечори за участі Д. Павличка, І. Драча, І. Дзюби, В. Чорновола, І. Юхновського, М. Гориня, Ліни Костенко, В. Шевчука, М. Жулинського, М. Вінграновського, експрезидента в екзилі М. Плав'юка, економіста Б. Гаврилишина, поета П. Скунця. Вечори мали неабиякий успіх і завдяки Львівській студії телебачення йшли в ефір майже в повному обсязі).

Моя пропозиція була прийнята схвально. Після декількох консультацій з адміністрацією президента було узгоджено дату і тему зустрічі: «Мораль і політика». (Тему запропонував я).

У неділю, 12 червня 1994 року о 13-ій год було відкриття пам'ятника М. Грушевському у Львові за участі Леоніда Макаровича при великому згромадженні народу, а о 17-ій – «Заньківчанський вечір», гостем якого був президент України Леонід Кравчук.

Перед початком вечора я мав можливість коротко поінформувати про структуру заходу і про часові рамки – не більше двох годин. Домовившись, що я як ведучий керую на сцені процесом і за необхідності – як господар дійства – буду нагадувати про час. Усе було сприйнято без жодних заперечень.

Зала була переповнена. Це був тріумф політика Кравчука! На всі запитання, які надходили із зали, відповісти було фізично неможливо, але Леонід Макаровим намагався відповідати, тримаючи в руках записки. Я змушений був використати своє право ведучого й, делікатно підійшовши до гостя, показав на стрілку годинника. Зала розкололась реготом від мого зухвальства.

У заключному слові я як ведучий подякував високому гостю й дуже стисло розповів присутнім історію про переховування моїх односельчан родиною Кравчуків з величезним ризиком для власного життя. Отже, ті безглузді чутки про якесь інонаціональне походження президента України Леоніда Кравчука є плодом або хворої чиєїсь уяви, або навмисне запущеною мулькою (а це радше всього!), щоб будь-що-будь українського обивателя збити з пантелику. А цей обиватель – потенційний виборець! Отож, ним у часі виборів легше маніпулювати. Але це не є винаходом теперішніх політтехнологів. Коли Іван Франко балотувався до Австрійського сейму, про нього розпустили чутки, що він – єврей! Не більше й не менше.

Усередині 90-х років мені потрапила до рук вирізка з українського часопису, що виходив в Австралії: «У газеті “Волинь”, яку 1941–42 рр. редагував Улас Самчук, від 15 січня 1942 року було вміщено інформацію: «Великий Житин біля Рівного під час Різдвяних свят було оживлене українською колядою. Діти, молодь і старші колядували на Український Червоний Хрест. Церковний хор села наколядував на цю ціль 931 крб. А свідомі діти українського села Н. Турченюк і Л. Кравчук заколядували на Український Червоний Хрест 40 крб. Цей гарний приклад перейняли діти від своїх свідомих батьків, що зложили на церковну тарілку 550 крб» (Добру справу зробила газета «Літературна Україна», передрукувавши цю інформацію у номері від 28 вересня 2013 р.).

Таким чином, можемо сказати, що з дитинства син свідомих українських батьків увібрав у своє серце й свою свідомість усі болі й радощі односельчан, які, якщо й не всі були прямими учасниками визвольного руху, то все ж більшість із них співчували і як могли допомагали повстанцям. Це факт незаперечний. А тому-то підпільна боротьба з совєтами була такою тривалою в часі по всьому заходу України.

Мені було прикро, коли я довідався, що «Заньківчанський вечір» із президентом України Леонідом Кравчуком не показали по телебаченню на всю Україну, а лише на Львівську область. Мабуть, тодішні політтехнологи так порадили президентові. А жаль.

Читайте також: Помер Леонід Кравчук