Передплата 2024 ВЗ

Переселенцям віддала спальню і вітальню, а сама спить у... ванній

А ще ночами ця пенсіонерка ліпить вареники для воїнів

Трапляються випадкові зустрічі, які запам’ятовуються на все життя і учасників яких хочеться обняти як рідних. Так було і у мене...

Автобусна зупинка у симпатичному галицько­му містечку, де кожен кож­ного знає. Тому групку людей з немісцевою говіркою, які юрмляться поблизу, означуєш як біженців. Утомлені, мовчазні, з наплічниками та великими це­ратовими сумками у руках, де найпотрібніші, зібрані нашвид­куруч пожитки. Якась безна­дія світиться в очах. Та її всіма силами намагається розігнати жвава пенсіонерка, котра снує поміж приїжджими. Тисне усім руки, немовби хоче їх зігріти, і примовляє: “Не переживайте, дорогенькі! Усе буде гаразд! У біді ми вас не залишимо...”

На запрошення власни­ка придорожнього кафе біжен­ці пішли обідати. А я відкликав “на два слова” старшу пані, яка щойно підбадьорювала пересе­ленців.

Жінці 75 років. У молодші літа завідувала трикотажним ательє. Давно вже не ходить у началь­никах, але організаторський хист відчувається досі. Щойно до міста наплинули біженці, шіс­тьох харків’ян пані Леся запро­сила до себе додому. Віддала їм спальню і вітальню. А сама хо­дить спати у... стару пластико­ву ванну. Вистеляє її периною, під голову кладе дві подушки і вкривається ковдрою. Жарто­ма каже: “Як би я не крутилася вночі, ніколи зі свого “ліжка” не впаду...”

Удосвіта господиня звільняє своє ложе – щоб її гості могли помитися, попрати. А потім усім цим великим колективом беруть­ся за приготування їжі. За коман­дою пані Лесі, одні чистять кар­топлю, інші нарізають соломкою буряк, моркву, розмішують тісто, готують макарони по-флотськи – і вже незабаром у помешкан­ні чути борщові та інші аромати. Чути домом, який через війну ці харків’яни втратили...

Хвалю пані Лесю за її непоси­дючість, за вміння давати раду у складних ситуаціях, а вона при­гадує час, коли була керівни­ком:

– Траплялося, наші дівча­та відлучаться з роботи при­вітати подругу з днем наро­дження. А потім звертаються до мене: “Лесю Миколаївно, ми трохи затрималися на забаві, але не переживайте – план ви­конаємо. Дайте нам ключ, ми попрацюємо вночі”. Приходжу вранці – завдання виконано. З людьми треба обходитися по-людськи...

У ці тривожні для всіх нас ночі працює і сама Леся Миколаїв­на. Пече хліб, печиво для воїнів. Варить вареники, готує їм віне­грет.

Запитую, де бере продукти.

– У магазині все є, іду туди і купую. А борошна цілий мішок вдома маю.

А ще кожного дня пані Леся ходить провідувати хвору свою братову та її чоловіка (він – ле­жачий, недавно пережив ін­сульт). Не можуть самі обійтися. Приносить їм їсти, прибирає, розраджує.

Пані Леся, як може, захищає свою країну у тилу. А її рідні ро­блять це у гарячих точках.

– У мене внучка у Харкові весь час перебуває під кулями. Сини моєї невістки – військо­ві льотчики. Вояками є також мій зять і внук. Я змушена всім їм допомагати. Ось побачила на зупинці чужих людей – і добрим словом їх підтримала…

Читайте також: «Дядя Вітя» віддав війську кабана – щоб наблизити перемогу»

Схожі новини