«Дядя Вітя» віддав війську кабана – щоб наблизити перемогу»

Кожен на своєму місці з дня на день, невпинно маємо робити свою роботу для опору ворогу, для його здолання. Для перемоги. Бо, як мовиться, крапля камінь точить. І своєю завзятістю ми, українці, неодмінно розлупаємо, як казав Великий Каменяр, сю скалу – і ні жар, ні холод не спинять нас. У цьому переконався після чергового спілкування з багатьма нашими співвітчизниками.

Мій кабан додасть сил хлопцям воювати!

31-річний волонтер Андрій періодично возить на схід від Тернополя гуманітарні вантажі для тих, кому нині особливо тяж­ко. Хотів більше розпитати його про ці рейси, а він: «Ви не про мене пишіть – розкажіть ліпше про дядю Вітю з Хмельниччини, односельця мого друга Руслана. Дідусь – справжній герой нашо­го часу!

«Дядя Вітя» (так усі його кли­чуть у цьому селі Волочиського району) – пенсіонер, за його пле­чима 75 літ. Дорослі діти живуть у місті, а він, попри поважний вік, займається господаркою. Разом з дружиною вигодували нівроку кабана – потягнув на 120 кг. Кіль­ка днів тому ґазда закликав сусі­дів і попросив пустити свого ве­пра на сало. А коли цю справу зробили, разом з хлопцями по­вантажив свіжину у ним же за­мовлене авто, яке повезло її… нашим воїнам на фронт.

– Я запитав «дядю Вітю», чи не жаль йому прощатися зі сво­єю свинею, адже стільки сил і ко­штів потратив на догляд за нею, – згадує Руслан у розмові з ко­респондентом «Високого Зам­ку». – А дідусь відповів: «Нітро­хи не шкода! Мій кабан додасть сил нашим хлопцям воювати! Не кожного ж дня їм їсти макарони з тушонкою…». І ще дядя Вітя ска­зав, що таким було їхнє спільне з дружиною рішення.

Ось і вся історія. Дуже, як на мене, показова. Андрій прина­гідно підрахував: якби цей пен­сіонер здав свого кабана за­готівельникам, заробив би щонайменше 10 тисяч гривень. А якби м’ясо-сало вивіз на ба­зар, вторгував би ще більше. Але для «дяді Віті» важливими були не гроші.

«Нєблагонадьожная»

Так сталося, що сестра і пле­мінниця пані Марії, техпрацівни­ці навчального закладу одного із райцентрів неподалік Льво­ва, довший час живуть у Білору­сі. Вкоренилися там, але май­же щороку навідуються у рідні краї. Нині дуже переживають че­рез те, що коїться в Україні. Чи не щодня дзвонять до родини: «Як ви там? Чи живі-здорові?».

Позавчора сестра пані Марії зателефонувала знову. Із сумни­ми нотками у голосі. Сказала, її доньку вигнали з роботи…

Донедавна Оксана працюва­ла на телебаченні. Готувала ре­кламні ролики. У колективі її по­важали і колеги, і начальство. Все кардинально змінилося в один момент.

Щоби бодай морально під­тримати українців, власну ава­тарку в соцмережах Оксана прикрасила синьо-жовтим пра­пором. Реакція не забарилася: коли наступного дня вона пішла до праці, в офіс її не пропустили. Своє рішення начальство пояс­нило одним словом: нєблагона­дьожная!

Оксана тепер шукає іншу робо­ту. З «вовчим квитком», який отри­мала через солідарність з Украї­ною, зробити їй це буде складно.

У ресторан – на благодійні обіди

Довжелезна черга, яка по­вернула мене у радянські часи, цього разу, навпаки, потіши­ла. Люди, здебільшого пенсіо­нери, розтягнулися вервечкою не, як колись, по масло-смета­ну – прийшли на пошту платити за використані газ, світло, воду. Терпляче стояли одне за одним, обговорювали останні загально­державні та місцеві вісті. Пере­глядали, чи всі квитанції на місці. І не нарікали, як донедавна, що «рахівницею у наші молоді літа рахували швидше, ніж нині на комп’ютері». Жаліли дівчат біля каси, які через великий наплив людей ледь не падають з ніг.

Вони не просто споживачі ко­мунальних послуг. Вони – свідо­мі громадяни. Розрахуються з державою – значить, підтрима­ють її.

А ось уже вулична картинка. Популярний ресторан у центрі міста, куди ще два місяці тому замовлення на забави прийма­ли на пів року вперед. Нині біля дверей зовсім інший контингент відвідувачів, явно не тутешніх. Звідки вони – легко здогада­тися. На це вказує прикріплена при вході табличка: «Обіди для біженців!!! Безкоштовно».

Перестріває знайома і пе­реповідає хатні новини: годину тому завершила пекти для воїнів булочки з м’ясом. Сусідка нато­мість пекла для них «пляцки».

– Допомагала мені моя чо­тирирічна Катруся, – радо каже Мирослава. – Більше, може, за­важала – але я так за свою ди­тину рада!

Ну і ще один приклад міс­цевої самоорганізації. Жите­лі невеличкого села на берегах Золотої Липи створили у со­цмережах віртуальну групу «Да­вайте зробим позитив!». Спіл­куються в ній не про дрібниці. Розмова серйозна. Сповіща­ють односельців про повітря­ну тривогу і її відміну. Про бі­женців, яких прийняли у себе. За лічені хвилини вирішують, у кого вдома є зайва ковдра для них, чи не потрібно їм продук­тів і яких саме. Вчителі запро­шують приїжджих дітей до сво­єї школи. Війт повідомляє про візит лікарів. Члени цієї грома­ди сповіщають, хто коли їхатиме у місто і скільки в його машині є вільних місць. Інші підказують, коли і де можна заправити ма­шину газом. Регулярно одне од­ного закликають до пильності. Не забувають і про інші важливі сільські справи: скажімо, за сиг­налом у віртуальній групі гуртом вийшли впорядковувати старий цвинтар. Війна війною, але всю­ди має бути порядок – Велик­день ж бо не за горами…

Читайте також: «Ворог так і не зрозумів українців. У цьому його прорахунок»