Виїжджати з рідного міста не планувала...

На всі пропозиції щодо евакуації категорично відмовлялася. Але одного ранку переглянула останні новини й фото руїн. І задумалася про те, що моя старенька мама, яка погано пересувається, не зможе оборонитися від можливих повітряних атак.

Укриття від нас далеко

А підвал старого будинку - не найкращий варіант, оскільки світло в ньому періодично зникає, бо дроти старі й постійно щось коротить. Туалету та води у підвалі немає, а скільки там доведеться перебувати - достеменно не відомо нікому. Також відсутнє нагнітання повітря у підвальні приміщення. Єдине вікно, яке розташоване у загальному коридорі підвалу, закрите з двору холодильним агрегатом мережевого магазину (встановлений незаконно, без жодних дозволів, і влада не спішить його демонтувати - попри скарги мешканців). Таким чином поступлення повітря в єдиний можливий спосіб - також перекрите. Мовчу вже про той факт, що старій людині просто важко зійти з третього поверху до підвалу, а робити це треба досить швидко…

Часу на збори було обмаль…

Обміркувавши усе це, я піддалася на вмовляння чоловіка і наважилася вирушити в дорогу. Напередодні бачила оголошення про автобуси до Польщі. Віднайшла їх і зателефонувала. Дізналася, що автобуси є, і ми з мамою почали збиратися. Часу на збори було обмаль, тож брали тільки найнеобхідніше. За 45 хвилин ми були вже в машині і їхали до автобусної зупинки.

На автобуси - жива черга. Стоять жінки з дітьми, літні люди. За півтори години ми вже сиділи в автобусі. На весь автобус було два чоловіки. Один іноземець, інший - інвалід. Усі решта жінки і діти. Дітей було багато, від півтора року до 17. Тому приготувалася до "веселої" подорожі. Але на мій подив - дітки були на диво спокійні. Тільки два півторарічні малюки трішки гримасували. Також із нами їхали котики - у спеціальних переносках.

Люди їхали з різних куточків України - Івано-франківськ, Київ, Сумщина, Чернігівщина, Харків. Коли автобус рушив, у жіночих очах стояли сльози. Адже кожна залишала чоловіка, брата, батьків…

Під час подорожі спілкувалася з жінками. Розповідали про жахи "визволення", які їм довелося пережити в рідних містах.

Харків'янки казали, що Харків методично знищують - будинок за будинком. Люди звідти втікали, бо бачили, що насувається гуманітарна катастрофа.

Велика подяка волонтерам!

Перетин кордону зайняв приблизно двох годин. Тих біженців, які не мають закордонного паспорта (як от моя мама), пустили за внутрішнім. На пішій дільниці переходу людей того дня було багато.

Велика подяка нашим і польським волонтерам! Стараються на славу. Кожен міг з'їсти канапку, зупку з мівіни, печиво, випити соку, водички, чаю, кави. Для найменших діточок були памперси, дитяче харчування - фруктові й овочеві пюре. Не бракувало біотуалетів. Для тих, хто переходив на пішому, були обладнані теплі намети для обігріву. На одній із зупинок на польській стороні я підійшла за кавою. І була подивована, що мене перепитали, яку каву хочу: розчинну, запарну чи з вершками…

Після приїзду до Польщі нас повідомили, що бажано не зупинятися у малих містах, а маємо їхати у великі - Краків, Варшава, Вроцлав тощо. До 14 днів маємо встати на облік. Це дасть право отримати безкоштовну медичну допомогу, влаштувати дітей на навчання до школи. Оскільки ми приїхали о 20.00, волонтери запропонували розмістити безкоштовно до ранку тих, хто цього потребує. Але з нашого автобусу таких було небагато, оскільки більшість їхала в інші міста й країни, або мала вже родичів, знайомих, які їх поселяли у себе.

Ми з мамою поселилися на дві доби в одному з готеликів за містом. Вирішили відпочити від дороги, набратися сил і вирішити, куди ж нам рухатися далі. На ранок ми пішли на кухню, щоб зробити собі каву. Кава, чай, цукор, цукерки, вода, овочеві пюрешки для немовлят - у вільному доступі. Персонал дуже привітний. Тут зустріли своїх, українців. Питалися про подальші плани. Дехто хоче залишитися тут, бо сподівається, що усе це не надовго. Дехто їде далі - у Німеччину, Литву, Іспанію тощо.

Читайте також: Хроніки місцевого опору - 5