Село з одним лише селянином...

Його найперші і найчастіші нині “співрозмовники” – кінь Каштан, пес Бобко, корова, два десятки курочок, п’ятеро котів і бджоли у вуликах. Чотири роки тому неподалік жила сусідська сім’я із п’ятьма діточками, але через скруту виїхала, і пан Михайло залишився сам-самісінький на все село. Називається воно Червоним. Проте суцільна пустка і руїни, в які перетворилися наповнені колись людським гамором 75 подвір’їв, змушують іменувати його радше Чорним...

Так склалися життєві обста­вини, що свою старість ко­лишній водій пересувної механізованої колони у Бере­жанах Михайло Чавурський зу­стрічає на самоті. Хтось, можли­во, від депресії опустив би руки, “сів би на стакан”, але тільки не він. Будні цього чоловіка з ранку до вечора заповнені роботою. Вона і тримає його.

72-річний Михайло Корни­лович самотужки обробляє до гектара поля. Сіє пшеницю для своїх несучок, овес – для тру­дяги коня. Заготовляє сіно для рогатої годувальниці. Для себе вирощує картоплю, кукурудзу, капусту, іншу городину. Дров за­готував більш як на три зими на­перед. Вода – на подвір’ї. У Чер­воному з довколишніх джерел вона струмує так сильно, що аж рве труби.

Продукти у пана Михайла пе­реважно свої, натуральні. Купу­вати доводиться хіба що хліб-олію, побутовий дріб’язок. Їх привозять йому з найближчого села Мечищева водії вантажі­вок, які курсують у кар’єр за піс­ком. Або ж робить це староста Василь Сидорович, який час від часу навідує червоненську те­риторію і завбачливо вступає до єдиного її жителя з повним па­кетом.

На кухні цей господар пора­ється не гірше за жінок – готує смачні борщі, супи, бараболю, тушковану капусту. Коли вліт­ку до нього приїхали комбайне­ри молотити зерно, пригостив їх апетитним обідом. А замість хліба подав власноруч спечені на блятах паляниці – механіза­торам вони нагадали далеке ди­тинство...

Повчитися у цього ґазди тре­ба і дбайливого догляду за ху­добою. І кінь, і корова у нього випещені, аж вилискують. Спо­чатку обійде їх, а вже потім сам сідає за стіл. Серед літа пан Михайло засаджує кукурудзою нову ділянку – щоб коли спе­ка висушить навколишні трави, міг накосити Каштанові сокови­тої зелені. А корова його – хоч на виставку відправляй! Заготі­вельники, які по сусідніх селах скуповують для м’ясокомбінатів ВРХ (трапляються їм і худі ек­земпляри), кажуть до ліньку­ватих власників: вашу ялівчину відправити б до Чавурського – так відгодує, що за тиждень не впізнаєте її.

А от з ким найбільша моро­ка на хазяйстві – це кури. Полю­ють на них яструби-розбійники і лисиці, яких довкола розвело­ся повно. Із 26 курчат, яких ви­плекав навесні пан Михайло, дорослою птицею стали лише п’ятеро...

Попри самотність, єдиний житель села Червоного випро­мінює позитив. Завдяки теле­візору “у курсі” всіх світових і українських подій. Коли захоче живого спілкування, чимчикує у кар’єр перекинутися словом з шоферами. Під час розмови за­вжди усміхнений. Не має злоби ні на що і ні на кого.

Червоне трохи нагадує кар­патську глибинку. Фахівці ка­жуть, завдяки вдалому природ­ному розташуванню у цьому селі найчистіше повітря в облас­ті. За два з половиною кіломе­три звідси – найвища вершина Тернопільщини, гора Попели­ха. Сучасну людину така екзоти­ка і досконала екологія мали би приваблювати. Але люди сюди не квапляться, без них село за­ростає бур’янами.

– Думаю, у Червоного мо­жуть бути перспективи, воно могло би відродитися, – роз­повідає кореспондентові “Ви­сокого Замку” староста села Мечищева (Саранчуківська ОТГ) Василь Сидорович, ко­лишній архітектор. – Новим поселенцям ми готові надати площі для будівництва. Спад­коємці колишніх жителів не проти продати старі хати і зе­мельні ділянки за “смішну” ціну – ледь не за тисячу дола­рів. Якось приїжджали п’ятеро молодих людей: малювали за­хмарні плани, хотіли споруди­ти тут свої житла з озерцями і саунами. Але як швидко за­горілися, так швидко остигли. Приїхали і поїхали...

Нині із “чужаків” у це село на­відуються хіба що “чорні архео­логи” зі своїми металодетекто­рами. Шукають міфічні скарби – людські долі їх не цікавлять. Тож Михайло Чавурський зали­шається лише одним жителем Червоного, своєрідним його символом, охоронцем пам’яті про нього.

Читайте також: У Бережанах почали відновлювати ратушу