До шлюбу батька на руках ніс син

Особливе вінчання відбулося на Волині. У місті Рожищі до шлюбу стали Степан та Євгенія Шевчуки. Хоч в парі вони уже п’ятдесят літ, виховали дітей, діждались онуків і правнуків. Та лише тепер склали подружні обітниці перед Богом.

Степану Сергійовичу 71, Євге­нії Євгеніївні — 69. Пів століття прожили у парі! За плечима бага­то пережитого — і радостей, і печалей, і незгод, але сім’я все витримала.

— Ми з Женею розписувались у Но­воволинську 16 жовтня 1971 року, — згадує Степан Шевчук. — Бо жін­ка звідти родом. А я з Переспи. Яке весілля було? Звичайне, радянське. Мама — партійна, мала орден Трудо­вого Червоного прапора, я партій­ний… Про вінчання тоді й не думали.

Працювало подружжя у Ковелі: чо­ловік — зварювальником, дружина — бухгалтером у банку. Виховали сина та доньку, одружили дітей, провели до шлюбу онуків. Не раз Шевчуки були свідками вінчання рідних та знайомих, чули обітниці молодят. Але до серця так близько усе те не брали. Розумін­ня, що слід під Божим покровом вести свою сім’ю, прийшло, коли геть поси­віли скроні.

— Так, ми усвідомили, що слід повін­чатися, коли стали старші, — додає Єв­генія Євгеніївна. — Хотіли приурочити таїнство до 50-річчя одруження. А ще ж Українська церква тепер світом ви­знана. Хочеться, щоб люди розуміли і цінували це. Про своє бажання батьки зізналися дітям. Ті підтримали й взя­лись допомогти в організації свята. А троюрідна сестра Євгенії зголосилася вишити бісером рушник. Взірець й ко­льори жінка вибрала дуже символічні, адже червоний — то споконвічний вияв любові до людини та до життя, а синій наші предки вважали потужним обере­гом від усіх хвороб та небезпек.

— А ікони хто купував? — цікавлю­ся у наречених.

— Це вінчальні образи моїх батьків, їм вже зі сто літ є, — розповідає Євге­нія Шевчук. — На жаль, сімейне щастя тата з мамою було недовгим, бо бать­ко рано загинув — мав всього 33 роки.

— І мої у парі недовго прожили, — додає Степан Сергійович, — теж бать­ко молодим помер, а я в інтернат попав… А нам Бог, бачте, більше сі­мейного віку відміряв.

На вінчання Шевчуків приїхала найближча родина. Таїнство відбу­валось у храмі Преподобного Сергія Послушного. Усі із завмиранням сер­ця дивилися на сивочолих молодят, які не для моди чи традиції, а за ве­лінням серця прийшли сюди в таких поважних літах сказати одне одному «так».

— Такого вінчання у нас на парафії ще не було, — розповів настоятель храму отець Миколай Царик. — Пе­ред вівтарем спускається ікона, і аби батько зміг до неї приклонитися, син підіймає інвалідний візок й допома­гає татові поцілувати святиню…

Як і годиться, отець дав нарече­ним настанови. Прозвучало у храмі «Гірко!».

Читайте також: «Я хотів бути начальником: мати гарну машину, гроші, квартиру. Але Господь покерував по-іншому…»