«Я хотів бути начальником: мати гарну машину, гроші, квартиру. Але Господь покерував по-іншому...»

Потрапляєш сюди і відчуваєш особливу атмосферу тепла і умиротворення, благословення і спокою. Оборонні мури з вежами та воротами, церкви і монастирські житлові приміщення творять ансамбль Крехівського монастиря Святого Миколая отців-василіян — пам’ятки архітектури національного значення. Однак не лише територія діючого монастиря вабить тисячі вірян. Паломники вирушають на екскурсію до печер монахів, які ще у далекому XVII столітті заснували монастир, та до джерела з цілющою прохолодною водою, що б’є неподалік у лісі.

«Так, як зараз виглядає Кре­хівський монастир Святого Ми­колая з його подвір’ям і монас­тирськими будівлями, виглядав не завжди», — каже настоятель-ігумен монастиря отець Во­лодимир Маланюк. Згідно з іс­торичними даними, заснували Крехівський монастир ще на по­чатку XVII століття два ченці Ки­єво-Печерської лаври — Йоіл та Сильвестр. Опинилися тут, вті­каючи від турецької навали. Осе­лилися у лісовій, вирубаній у ске­лі печері, де й розпочали свій монаший подвиг. Донині там ви­сочіють два великі камені.

Згодом виникла потреба у більшому приміщенні та більшій території. Згідно з легендою, до двох монахів прийшов старець, який відвів їх на місце, де зараз є монастир, і палицею показав, де що має бути. Завдяки підтрим­ці гетьмана Станіслава Жолкев­ського ченці збудували неподалік печери церкву Св. Петра і Пав­ла, дзвіницю та монастирські ке­лії. Пізніше було споруджено ще дві церкви — Преображенську та Троїцьку. Збудована у 1658 році у стилі галицької народної архітек­тури, дерев’яна Преображенська церква довгий час служила голо­вним храмом обителі.

З огляду на небезпеку воро­жих нападів, монастир мав усі ознаки середньовічної фортеці — довкола нього звели мурова­ні укріплення з чотирма вежами, викопали й наповнили водою глибокий рів, насипали вал. Тут часто ховалися від татарських набігів місцеві жителі. Під час одного з таких нападів у 1672 році монастир захищав від об­логи майбутній гетьман України, тоді ще молодий Іван Мазепа.

Наприкінці XVIII ст. за східним монастирським муром розпла­нували сад. Цим займався спеці­ально запрошений зі Львова са­дівник. У монастирському саду збереглася до нашого часу сто­літня липова алея, яку посадив митрополит Андрей Шептиць­кий. Сад оточений кам’яною сті­ною, вимуруваною у 1795 р.

Крехівський монастир в усі часи славився своїми чудотвор­ними іконами: дві ікони Богоро­диці та ікона святого Миколая Чудотворця. Найбільшу славу серед них мала Верхратська чу­дотворна ікона Богородиці. Іс­торія її відома з 1682 року, а до 1793 р. в осібній книзі ченці за­писали, що за посередництва Верхратської Богородиці відбу­лося 150 чудес…

Була ще Крехівська ікона Бо­жої Матері, але кудись зникла. Походження ікони святого Ми­колая невідоме. На час підпіл­ля ікони переховували — ікону Богородиці забрали до Львова, до церкви Святої Параскеви П’ятниці. Цьогоріч святкували 30 років від часу повернення Кре­хівської чудотворної ікони Божої Матері зі Львова.

Монастир виконував і про­світницьку функцію. Разом із за­снуванням Крехівської обителі у перших десятиліттях XVII ст. роз­почалося формування її книж­кового зібрання. Вже у другій третині XVII ст. книгозбірня налі­чувала близько сотні книг, а на­прикінці наступного століття — понад пів тисячі, та була однією з найбільших у василіянських монастирях Галичини в останній чверті XVIII ст. Сюди приїжджав Іван Франко.

Але з приходом радянської влади все було знищено. У 1949 році монахів звідси виселили, а бібліотеку палили зо два дні. У спорудах монастиря розмістили дитячий будинок, згодом шко­лу-інтернат для розумово від­сталих дітей, а у храмі влаштува­ли склад.

Монахи повернулися до мо­настиря 29 серпня 1990 року. Відтоді почалося відновлен­ня всього, що формувалося тут впродовж століть.

Зараз монастир є новіційним домом: звідси починають нау­ку хлопці, які хочуть стати мона­хами чи відчувають покликання присвятити своє життя Богові. Вони проходять дворічний ви­шкіл, під час якого знайомлять­ся з монашим життям і чином отців-василіян, тобто правила­ми, за якими живуть монахи у спільноті. Є роки, коли «кандида­тів у монахи» приходить мало, а є, коли багато. Зараз тут близь­ко сорока ченців, які зібралися з усієї України: найстаршому — 80 років, а наймолодшому юнако­ві — 17.

«Маємо відповідну навчаль­ну програму, — розповідає отець Володимир. — Вчимо основ до­брої поведінки. Формуємо перш за все порядних людей, а по­тім вже духовних осіб. Упро­довж цього часу придивляємо­ся до них, а вони до нас. Вони бачать, що таке монаше жит­тя, тоді вирішують, хочуть про­довжувати чи ні. Після двох років хлопці складають перші обітни­ці, далі переходять на навчання до семінарії у Брюховичах. Тут під час шести років вони щоро­ку складають тимчасові обітниці. Мають ще цей період, щоб по­бачити себе у монашому житті. Лише після завершення навчан­ня складають вічні обіти, вже на все життя».

Отець Володимир, сам він ро­дом з Івано-Франківщини, на­вчався в Івано-Франківсько­му університеті нафти і газу. У 24 роки, на останньому році на­вчання в університеті, відчув по­кликання, служити Богові. «От­ці-монахи мені порадили, щоб я закінчив навчання, — розповідає про свій монаший шлях отець Володимир. — Ще рік провчився, закінчив університет, прийшов у Крехівський монастир і зали­шився на два роки. Згодом на­вчався у семінарії у Брюховичах, потім п’ять років у Римі. Повер­нувся в Україну, був настоятелем у Жовківському монастирі. Уже рік я настоятель у Крехівському монастирі».

«До монастиря хотів бути ве­ликим начальником: мати гар­ну машину, гроші, квартиру… Для того й в університеті вчив­ся, щоб здобути добру робо­ту. Але Господь по-іншому поке­рував. Господь дає покликання, силу і дари, які потребує людина. Від нас потрібне лише бажання. Людина щаслива тоді, коли ро­бить те, що любить. Тоді навіть подолання труднощів приносить радість», — зауважив отець Воло­димир.

«Як визначаєте, може бути людина монахом чи ні? — запи­тую. «Це ж очевидно. Для при­кладу, зрозуміло, може бути лю­дина журналістом чи ні. Так само і у духовному житті. Бачимо, що людину цікавить, як поводить­ся, чи дбає про молитву, чи дотримується розпорядку. Якщо ж юнак приходить у монастир і далі живе світським життям, то кажемо, що це не його дорога — бути монахом. Різні бувають на то причини. Буває, мама хоче, щоб син пішов у монастир, бо у неї є таке уявлення, що він має бути тільки монахом. Однак син хоче бути лікарем чи водієм. Але йде в монастир, щоб мама відче­пилася від нього. Буває, хлопець хоче присвятити життя Богові, а батьки не відпускають», — пояс­нює настоятель.

Він і описав розпорядок, згід­но з яким живуть монахи: «День поділено на молитву, працю і від­починок. Зазвичай він почина­ється о 6-й годині ранку. О 6.30 маємо молитовну роздуму. Опіс­ля утреня, Свята Літургія і сніда­нок. Після сніданку маємо пів го­дини читання Святого Письма. Далі навчання у братів, а якщо це літні канікули, то дотримує­мося розпорядку, під час якого є різноманітна праця — прибиран­ня монастиря і території довкола нього. У нас є і господарство, де тримаємо корівок, поросят, ку­рей. І картоплю садимо».

Отець Володимир показав монастирський сад, де є пасіка, теплиця, фруктовий сад. Тут є особливе місце з надзвичайною атмосферою — це понад столітня липова алея, яку посадив ще ми­трополит Андрей Шептицький.

А ще у Крехівському монастирі виготовляють різноманітні смако­лики — шоколад та сир за автор­ськими рецептами. Їх створюють самі монахи, до того ж у проце­сі приготування використовують лише натуральні складники. Си­роварінням та виготовленням масла уже третій рік від почат­ку свого перебування у монасти­рі займається брат Ілля. Про про­цес сироваріння розповідає таке: «Ми прокидаємося о шостій ран­ку. Одразу після сніданку йду на кухню — і до роботи. Починаю з молока. Щоб не стояло на бетоні, переливаю у відра для закисання. А вже коли закисло, варю сир».

Брат Петро і брат Роберт — майстри з приготування шоко­ладу ручної роботи. Рецептуру кожного ексклюзивного смаку розробляли тривалий час — ме­тодом спроб і помилок. «Найгір­ше дати зависоку температуру, тоді нічого не виправиш. Тре­ба починати все спочатку», — ка­жуть. З часом брати віднайшли ідеальний рецепт. За ним тепер готують шоколад «Вівіано», що означає «повнота життя». Спро­бувала його на смак — справді як бельгійський, найвищого ґатун­ку, але має свої особливі нотки. Адже процес виготовлення шо­коладу, як і сиру, монахи супро­воджують молитвою.

«У вихідні у нас найбільше ро­боти, — жартує отець Володи­мир. — Крехівський монастир полюбили люди. Я є настояте­лем у Крехові один рік, і бачу, що це місце притягує людей. Люди сюди приїжджають, щоб побу­ти тут, помолитися, відпочити, відвідати Богослужіння, отри­мати духовну допомогу чи ви­сповідатися. Чи навіть просто поговорити, отримати пораду. Ми є тут, щоб людям допомага­ти». Монастир завжди був від­критим для людей. Пояснюючи, з чим це пов’язано, отець Во­лодимир розповідає про засно­вника Василія Великого: «Він по­ходив із багатої сім’ї і мав добру освіту, закінчивши найвідоміші на той час школи. Однак шукав чогось більшого. Тоді зацікавив­ся монашим життям. На той час монахи жили поодинці, окремо, в пустелі. Василій їздив, дивився на їхнє життя і вирішив, що наба­гато краще і ефективніше жити в спільноті. Саме він і став засно­вником спільнотного життя. По­бачив, що жити у пустелі — це не т. е. Василій Великий набли­зив монашество до людей, щоб монахи служили людям. Відпо­відно, ми також завжди відкриті, щоб служити людям».

Читайте також: Папа обрав його собі за диякона, а Цісар, послухавши, збудував Львівську семінарію