На Волині жінка повернулася… з того світу!

Рідних змусили повірити, що вже нежива...

На Волині не вщухають балачки: у село Засмики на Ковельщині жінка повернулася… з того світу! Її поховали, бо ж знайшли мертвою, і рідні упізнали тіло. Та до сорокового дня після похорону Валентина Рижко вже була вдома! Про те, що її поховали, дізналася у лікарні, де опинилася після нервового зриву…

Народилася Валентина у селі Се­кунь донедавна Старовижівського району. У батьків було семеро дітей, але двоє з них померли — один син вто­пився дитям, інший не повернувся з ар­мії. Вистраждала мати Юстина, виплака­ла. Не думала, що на старості хоронитиме ще й дочку.

У Валі особисте життя складалося не надто добре. З чоловіком перебралася на хутір на Ковельщину — у Любитів. Там три­мала велике господарство — до тридцяти голів худоби. Після розлучення з чоловіком сина Романа ставила на ноги сама. Але одна затяжна зима поставила хрест на ха­зяйстві — почали падати у мороз корівка за корівкою. Закопала третину годувальниць.

— Отоді з нею щось ніби сталося, — каже брат Петро Рижко. — Сестра почала поводитися дивно. З кожним роком стан її здоров’я ставав усе важчий. Ми возили Валю на лікування у психіатричну лікарню. Але що, там день потримають — і вже вона вдома.

Перестала Валентина триматися дому. Вдавалося братові частіше побачитися зі сестрою у Ковелі на ринку, ніж у мате­рі в хаті. Жінку вже усі там знали. Бо мо­гла і скандал вчинити ні з чого, і хильнути зайвого.

Нині Петро зі сім’єю живе у селі Грушів­ці. Має добротну хату, біля неї майорять квіти, вдома кипить євроремонт. Його обійстя помітно вирізняється з-поміж су­сідських, де ледь жевріє життя. Каже, щоб мати не була сама, перевіз її поближче до себе й поселив на одній вулиці, через хату. Там дім і подвір’я теж по-хазяйськи приведені до ладу.

— А як зрозуміли, що сестра ваша зникла? — випитую в Петра Рижка.

— Та ми по кілька разів на тиждень у Ко­вель їздимо. Завжди там Валю стрічали. А то раз приїхали, два, три — нема, і ніхто її не бачив. Подзвонили синові її, спита­ли, чи не в нього. Сказав, що ні. Стали по знайомих шукати — ніде не знайшли. Мати й написала заяву в поліцію, що Валя зни­кла.

Було то десь у травні 2019-го. Кажуть, своїми силами надіялися жінку знайти не один тиждень. А тільки заяву про зник­нення занесли в поліцію — наступного дня труп знайшовся! Подібної статури жінку мертвою знайшли у Ковелі в чагарниках на смітнику.

— Ви були на упізнанні тіла? — запи­тую у брата «воскреслої».

— Я? Ні, не був. Матір возив у Ковель, а сам зайти в трупарню не зміг, — не при­ховує Петро. — Там такий «духан» йшов — метрів за п’ятдесят. Мати розказувала, що упізнавати не було що, — там вже опа­риші з очей лізли, кусок губи лишилося… Одна схожість — зріст і статура.

— Не сумнівалася мати, що лежить в морзі її дочка?

— Ще й як сумнівалася. Казала, з одно­го боку наче й похожа, але з іншого геть не вона.

— То чому тоді тіло забрали?

— Так Роман вирішив. Я йому говорив: «Як не впевнений, що то матір, не заби­рай. Чого спішиш?». А він мені: «Лікар ска­зав, аби за 15 хвилин тіла не було, щоб і не смерділо».

Згодом у суді рідні Валентини Рижко пояснили: в той день перебували у ста­ні сильного душевного хвилювання. У ма­теріалах справи йдеться, що працівники поліції та моргу здійснювали психологіч­ний тиск та наполягали, що труп виявле­ної жінки з високою ймовірністю є їхньою родичкою.

Забрав Роман ховати тіло у своє село, де живе зі сім’єю, — Облапи. Справили по­хорон, на могилі встановили дерев’яного хреста. Повісили табличку з ім’ям Вален­тини Рижко. Відспівали, оплакали, отри­мали свідоцтво про смерть. Не минуло й сорока днів від похорону, дзвонять із сіль­ради: «Валя знайшлася!». Туди дали зна­ти, що жінка жива, з Волинської обласної психіатричної лікарні селища Олики. Ні­бито туди її доставила «швидка».

— Хтось подзвонив у село звідти й спи­тав, чого родичі чотири місяці передачі хворій не возять. Там відповіли, що сестру похоронили, — розповідає Петро Рижко. — Для всіх був шок.

Поїхав він з матір’ю та племінником в Олику Валю забирати. Очам не вірили — ту, що недавно поховали, тепер могли знову обняти.

Розпитували, що з нею сталося.

— Я стояла в Секуні на зупинці. І мене поліція забрала, в лікарню завезла, — роз­повідає про те, що сталося, сама Вален­тина.

— А чого так довго не давали про себе знати? — запитую в жінки.

— Була ображена. Кормили, лікували — все як має бути. Але лікар рідко приходив, то я йому нічого й не казала. За чотири мі­сяці зізналась, що в мене є матір і син. То вони й подзвонили. Потім лікар прихо­дить і каже: «Таке й таке діло, тебе похо­ронили, а ти жива».

— Були в себе на могилці? — запитую.

— Ні. До сина їжджу, а на могилу спеці­ально не ходила. Табличку поміняли. Те­пер там пише: «Похована невідома особа жіночої статі».

«Воскресіння» Валентини Рижко на­робило шуму. Провели ексгумацію тіла з її могилки, взяли зразки ДНК. А рідні по­селили знайду в окремій хатині у селі За­смики. І стали думати-гадати, як повер­нути жінку й на паперах до життя. Адже донедавна мала на руках єдиний дійсний документ — свідоцтво про свою смерть. Два роки нічого не могла добитися по ін­станціях. І лише нещодавно суд визнав-таки її живою і ухвалив анулювати актовий запис про смерть від 16 липня 2019 року.

— Я раніше ходила за паспортом. Але мене не хотіли фотографірувати. Сказа­ли, шо я не житель України. І що взагалі не житель, — тепер сміється з тієї історії жінка. — То коли вже мені дадуть того пас­порта? Бо пенсії нема. А ще скажіть: син п’ятнадцять тисяч дав за поховання. Раз тисячу за суд, другий раз тисячу за суд…

Читайте також: «Ще за життя Марії пообіцяла їй, що не покину її донечку»

Схожі новини