«Біль у моїх ногах не порівняти з болем, який терплять діти, для яких збираю кошти»

Попри те, що Ярема Венгринович народився у Бельгії, його серце завжди вболівало за Україну. Адже його коріння на українській землі. Мама Орися, правда, також народилася за кордоном, а батько Віталій 30 років тому поїхав за коханою. Усе життя подружжя Венгриновичів вдома спілкується лише українською, свято береже українську культуру і традиції рідної землі. У любові до України виплекали і своїх дітей — Ярему та Соломію. Кілька років тому в Яреми визріла ідея, яку хлопець вирішив втілити у життя. Щоб допомогти сім’ям, які опинилися через війну на Донбасі у біді, Ярема започаткував масштабний проєкт, який називає «Міні-Тур де Франс» (за аналогією до легендарної велогонки). 24-річний студент вирішив за 21 день перетнути на велосипеді усю Європу та фінішувати в Україні. Ярема вирушив із Брюсселя 28 серпня. Про унікальний проєкт свого сина журналістці «ВЗ» розповіли батьки Яреми — Віталій та Орися Венгриновичі.

— Пане Віталію, ваш син на­родився у Бельгії. Як вам вда­лося прищепити Яремі любов до України?

— Моя дружина Орися та­кож народилася тут, у Бельгії. Її батьки були біженцями піс­ля Другої світової війни. Німці їх вивезли з території України, потім вони опинилися у Фран­ції. Орися походить з багатодіт­ної родини. Її батьки і досі живі. Татові — 93 роки, мамі — 89. По­при те, що їхні діти народилися на чужині, батьки усе своє жит­тя прищеплювали їм любов до України. Усі п’ятеро дітей добре знають українську мову і україн­ську культуру. Батьки моєї дру­жини не планували залишати­ся за кордоном, думали, що це тимчасово. Працювали у шах­тах на чужині, а думками вже були в Україні. Я — тернополя­нин, закінчив Львівську полі­техніку, живу в Бельгії 30 років. Коли сюди приїхав, одружився, і у нас з Орисею народилися діти — Ярема і Соломія. Ми також, як і її батьки, змалечку прищеплю­вали їм любов до України. Ми з ними розмовляли вдома тільки українською.

— А ви як опинилися у Бель­гії?

— Зустрівся з майбутньою дружиною. Вона тоді жила у Франції, мріяла стати співач­кою, сопрано. Ми покохали одне одного, і треба було при­ймати рішення. Моя вся роди­на — в Україні, а її — у Франції. І я поїхав за дружиною (сміється. — Г. Я.). Спочатку ми жили у Фран­ції, а потім оселилися поблизу Брюсселя у Бельгії.

— Як у Яреми з’явилася ідея сісти на велосипед і пої­хати ним в Україну, щоб допо­могти дітям воїнів АТО і їхнім родинам?

— Ярема завжди захоплю­вався футболом. У шестиріч­ному віці почав займатися цим видом спорту. Мій друг грав за брюссельський «Андерлехт», тож нам пощастило записати сина у цей клуб. А кілька років тому товариш Яреми отримав у подарунок від батька старий спортивний ровер у доброму стані. Ярема також захотів мати ровер. Ми купили сучасний ве­лосипед для професійної їзди. Він трохи покатався і поставив його. А сам продовжував далі грати у футбол. А ідея вико­ристати ровер з певною метою з’явилася тоді, коли ми з Львів­ського аеропорту їхали до Тер­нополя. Тоді він сказав: «Тут такі гарні краєвиди! От було б клас­но проїхати на велосипеді». А за якийсь час додав: «Ще було би крутіше поїхати з Бельгії в Україну велосипедом». І два роки тому почав інтенсивніше займатися велоспортом. При­думав сам собі такий проєкт — не просто проїхати, а їхати за­ради доброї мети. Він — студент економічного факультету Ка­толицького університету у Лю­вені. І хотів добрими справа­ми долучитися до своєї другої батьківщини.

— Мабуть, бачив, як батько допомагає українцям?

— Так, я був протягом деся­ти років головою товариства українців у Бельгії, тож бачив змалку те активне життя, і коли став дорослим, вирішив внести і свою частку у добрі справи. Оскільки Ярема ще не працює — не має особистих фінансів, тому й придумав собі таку мету — поїхати велосипедом і так зробити щось добре для Укра­їни. Його мета — допомогти ді­тям, які стали сиротами вна­слідок російсько-української війни. Вийшов на організацію СОС «Дитячі містечка Україна» (благодійна недержавна орга­нізація, що розпочала діяль­ність у 2003 році, яка допома­гає сиротам в Україні. — Г. Я.). Півтора року тренувався. Бо то не жарт — проїхати на вело­сипеді понад дві тисячі кіломе­трів. І він це зробив!

— А ви його не відмовляли, адже це великий ризик?

— Всі акценти ставляться на безпеку. Він упевнений у собі, його ведуть коуч і двоє друзів-бельгійців. На грудях у Яреми є спеціальний прилад, який ін­формує про його стан — серце­биття, тиск, швидкість, висоту, дистанцію, кількість подола­них кілометрів. От за перший день (5 годин у дорозі) він про­їхав 140 кілометрів. Три тиж­ні тому він проводив таку акцію — 1 євро/1 кілометр. Він казав так: «Чим більше євро ви мені дасте, тим більше кілометрів я зроблю. Той біль у моїх ногах не порівняти з тим болем, який мають ці діти, для яких я зби­раю кошти». Він собі зробив та­кий тур Бельгією, що тривав 24 години. Я йому казав, щоб вно­чі не їхав, бо це небезпечно. Але він вчинив по-своєму. За той тур було зібрано 1200 євро. Він вперто за добу проїхав 400 кілометрів. Точніше, за 23 годи­ни, бо годину спав.

— Хто допомагав Яремі складати маршрут в Україну?

— З Брюсселя до Львова, якщо дивитися по карті, це пря­ма лінія. Але він хотів їхати че­рез міста, тому підіймається до Берліна, а потім різко вер­тикально з’їжджає на Прагу. За його словами, він вибрав не простий маршрут, а цікавіший і складніший. З Праги поїде че­рез усі чеські і словацькі гори, а звідти — на Краків. Обов’язково хоче захопити Лемківщину, бо я сам — лемко за походженням, мої діди і прадіди там поховані. Там народилися мої батьки, але совєти їх примусово вивезли на теперішню територію України.

— Що їсть дорогою?

— В Яреми спеціальне харчу­вання. Спортивне з протеїнами, таке, як у космонавтів.

— Скільки кілометрів за день долатиме?

— 150−180 кілометрів. Це не­легко. Ми готуємо його зустріч у Тернополі. Там буде свято. Велогонщики мені казали, що Яремі особливо буде складно в останні дні — «у нього ноги бу­дуть дерев’яні». Тому в горах він зробить близько 100 км на день.

— А яким чином відбуваєть­ся збір коштів?

— Кошти почали збирати ще від початку акції, вона старту­вала офіційно у березні. Я йому порекомендував, щоб ті кошти не йшли у загальний «котел», а на проєкт Яреми Венгриновича. Цей проєкт СОС «Дитячі містеч­ка» є в усьому світі, а також під Києвом і під Луганськом. Ярема, до речі, туди поїде після фінішу у Тернополі. Він сам подивить­ся, куди підуть гроші, зібрані від його проєкту. Тож від почат­ку, коли син тільки оголосив про свій проєкт, було зібрано близь­ко 7500 євро. Люди надсилають кошти на організацію СОС «Ди­тячі містечка» у Бельгії, а брюс­сельський офіс передає україн­ському офісу.

До нашої розмови долучила­ся дружина пана Віталія — мама Яреми, пані Орися Венгринович (довірений перекладач у суді міста Брюсселя).

— Пані Орисю, яким Ярема був у дитинстві?

— У мене і мого чоловіка — міцні характери. І наші діти, ма­буть, успадкували цю міцність від нас. Ярема з дитинства був дуже рухливий, тому ми його віддали займатися футболом. Іноді доводилося з моїми клієн­тами вирішувати деякі справи, бо везла Ярему на тренування. Він не хотів пропускати. Навчив­ся кататися добре на лижах, сноуборді, але футбол — це був спорт номер один у його житті.

Згодом ми зауважили, що наш син почав захоплюватися велосипедом, що переросло у велику любов. Ми щороку при­літаємо в Україну — на батьків­щину чоловіка. Дорогою з аеро­порту ми побачили чоловіка, що їхав велосипедом. Ярема ска­зав: «Як то класно — кататися на велосипеді Україною. А ще якби проїхати з Бельгії до України!». А я собі подумала: «Го-го, хтоз­на…». Мені ще тоді підказувало серце, що Ярема це сказав не просто так. Ішов до своєї мрії.

Читайте також: Пара з Нігерії на пологи поїхала до Луцька