Ленін-спайдермен, цвинтар надій та Вакарчук як найвідоміший закарпатець

Враження від відвідин найколоритнішої корчми Ужгорода

Перше, куди я пішла, коли приїхала на Закарпаття у відрядження, — у корчму «Деца у нотаря», що розташована одразу при в’їзді до Ужгорода. Не тому, що була дуже голодна… Ця вже культова ресторація є своєрідним брендом Закарпаття. Як і її власник — гуморист, науковець, громадський діяч і політик (у 1989 році очолив місцевий осередок Руху, а на останніх виборах міського голови Ужгорода балотувався від партії «Голос») Павло Чучка. Саме його, а не Львівський холдинг емоцій «!FEST» (за усієї поваги) можна вважати «родоначальником» так званих концептуальних ресторанів у сучасній Україні. Його стилізована під сатиричний етномузей корчма з’явилася задовго до «Криївки», «Масона» та інших розкручених у Львові креативних ресторацій.

Ресторан «Деца у Нотаря» Павло Чучка відкрив у 1995 році. Хто пам’ятає ті часи, по­годиться, тоді було не до жартів. І власний бізнес відкривали лише відчайдухи.

Господар зустрічає мене біля входу (тут читаю напис: «Пам'ятка культури „Деца у нотаря“. Охоро­няється п’яницями») і перед тим, як пригостити традиційним закар­патським бограчем, пропонує екс­курсію. Насамперед цікавлюся на­звою корчми, походженням такої ідеї. «Усе просто, — каже пан Пав­ло. — Деца — це 100 грамів, „сто­парик“. А нотар — нотаріус. Раніше будівля, де зараз ресторан, нале­жала місцевому нотарю».

За роки існування корчма пере­росла у цілий комплекс, де є бага­то сатиричних інсталяцій, ідейним натхненником яких є господар за­кладу. Починаємо екскурсію з ма­кетів представників національнос­тей, які раніше населяли сучасне Закарпаття і залишили тут мате­ріальний, духовний, культурний і, звісно, гастрономічний слід.

Фото автора
Фото автора

«Це — румун з великою кукуру­дзою, — каже пан Павло. — Від них пішов бануш (каша з кукурудзяної муки, зварена на сметані. — Авт.). Поруч росіянин. Вони сюди дві­чі приходили. І обидва рази за­лишалися. Перші росіяни — ті, що у двадцятих роках втекли від Ле­ніна. Це була переважно інтелі­генція. Другі прийшли на танках і принесли на Закарпаття те, чого зараз намагаємося позбутися: нахабство, безкультур’я, бідність, чужу мову. Це циган. Окрім того, що навчили нас красти (а на кого ж іще списати цю звичку, бо українці ніколи не крали, вони дуже побож­ні), принесли у наше меню лівер­ну кров’янку. Так-так, це їхня стра­ва! Раніше не їли свиней від вух до хвоста. Їли лише м’ясо, решту, оці тельбухи, викидали. А кочовий го­лодний народ то все збирав, ва­рив, наповнював кишки крупами, і так з’явилася кров’янка.

А цей поважний пан, що три­має червоний перець, — мадяр. Мадяри тут були 700 років. За­вжди вважалися панами, своє панство обстоювали жорсто­кими обмеженнями. Протягом останніх 200 років 180 україн­ських сіл вздовж річки Тиси май­же тотально мадяризували. Ви — галичани — тоді під Австрією були, для вас це був золотий пе­ріод цивілізації, європеїзації. Бо були два різні підходи до поне­воленого народу. Мадяр пригні­чував, принижував, діяв за прин­ципом «чим дурніше населення, тим я над ним більший пан». А австрійцям було, як нині модно казати, «западло» з дурнями мо­рочитися, вони піднімали куль­турний рівень народу".

Фото автора
Фото автора

«А це закарпатський єврей, — веде далі господар. — Вони з’явилися тут у другій половині XV століття. Бачите, у нього на по­ясі висить часник. Вся єврейська кухня пахне часником. Саме вони ввели його у страви.

А це німець. Перші німці при­йшли сюди у ХІІІ столітті і почали будувати замки та захищати со­ляний шлях, бо тоді сіль — це були гроші, «біле золото». Уздовж Тиси з’явились замки, розкидані по трасі, якою возили сіль. Другі нім­ці принесли зі собою міську забу­дову, і з ними з’явилися таргани. По-нашому «шваби», по-російськи — «прусаки». А «шваблики» — це сірники по-нашому. Також пішло від німців.

Це — словак, він тут схожий на розбійника. У нас це Юра Януш (його відомий відповідник — Олек­са Довбуш). Хлопець, який взяв у руки рушницю, плуга чи косу вже не візьме".

Фото автора
Фото автора

Також є макет фігур бойка та гуцула, але чомусь немає чеха. А саме за Чехословаччини у 20−30-х роках минулого століття був розбудований Ужгород. Пан Пав­ло визнає «прокол». Признався, що пошкодував на чеха фарби і ДСП та пообіцяв, що до наступного мого приїзду доставить фігуру чеха, бо «вона того варта».

«Ужгород на 80 відсотків збу­дований чехами і на 20 мадяра­ми, — каже пан Чучка. — Хоча Чехословаччина тут панувала якихось 18 років, але розбудувала Закар­паття — школи, мости та всю не­прибуткову інфраструктуру зро­били чехи. А за совєтів і вже 30 років незалежної України за дер­жавні кошти збудовано лише кіль­ка об’єктів: обласна лікарня, кар­діоцентр і залізничний вокзал».

Ідемо в окремий павільйон, де виставлені сатиричні експонати. «Впізнаєте?» — запитує мене гос­подар і підказує: «Він обплутав червоною павутиною весь світ». Я не одразу впізнала Леніна, стилі­зованого під… спайдермена. Ідея належить господарю. Запитую, де взяв погруддя вождя світово­го пролетаріату? «Спадщина сіль­ського клубу. Поруч Ленін, розма­льований як фронтмен ансамблю Kiss. А це погруддя свого часу стояло у міськкомі партії».

Ленін-спайдермен. Фото автора
Ленін-спайдермен. Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора

Ідемо до картини. Думала, це копія знаменитого полотна Рєпіна «Бурлаки на Волзі». «Ці «бурлаки» тягнуть «Північний потік», — каже мій «екскурсовод». — Ідея у мене народилася, коли росіяни поча­ли будувати цей газопровід. Бачи­те під картиною напис: «Газпром в обхід України тягне трубу в Євро­пу». Я підписав її: «Тягнибок». Бо тягнуть боком.

Тут ще з кількадесят різних «приколів». Наприклад, діря­ве відро з написом «Національ­ний бюджет» і дороговказ з напи­сом «Пивбаза НАТО». А на дверях сараю табличка: «У цьому підва­лі 8 березня 1913 року В. Улья­нов (Ленін) разом з Інесою Ар­манд ховалися від переслідування Н. Крупської». Якщо пан Павло буде розповідати про кожен «при­кол», я бограча не дочекаюсь. А нам ще на цвинтар іти…

Так-так, я не жартую. На тери­торії корчми є цвинтар. На ньо­му 30 могил. Тут поховані яви­ща, з якими господар корчми не може змиритися. Пан Чучка нале­жить до так званих ковіддисиден­тів, відтак виступає проти вакци­нації (тут я з ним категорично не згідна!). Тож віднедавна на цвин­тарі з’явилося кілька нових могил: Pfizer, AstraZeneca, Супутник V…

Фото автора
Фото автора

Читаю напис на одному з хрес­тів: «Вони помилились на вибо­рах». «Генерал Геннадій Москаль, коли був губернатором Закарпат­тя, під час виборчої кампанії казав своїм підлеглим, мовляв, ви зро­зуміли, за кого треба агітувати і голосувати! А хто не зрозумів, пі­діть до Чучки на цвинтар, там чіт­ко написано: „Вони помилилися на виборах“. Там для вас уже мо­гила готова».

Є тут хрест і на «земельній ре­формі». Він тут давно стоїть, але коли нещодавно монобільшість у Верховній Раді проголосувала відповідний закон, хтось у Фейсбуці порадив пану Павлу перші дві букви зробити великими. Вийшов осучаснений варіант — «ЗЕмель­на реформа». А поруч символічно похований «ЗЕслужений депутат України». Є тут могили з напи­сом «Мінські домовленості», «До­брий сусід Рассєя», «Завтра буде ліпше»… Покоїться тут з миром і «чесний офіціант».

Фото автора
Фото автора

Поховав пан Чучка і «правди­вого журналіста». Не вірить у таке «явище». Довелось посперечати­ся, як і щодо вакцинації. Сказав, що могила «правдивого журналіс­та» стала пророчою, бо поставив цей хрест за два роки до вбивства Георгія Гонгадзе…

При вході у сам ресторан чи­таю напис: «Ласкаво просимо — назад виносимо…». Та тут жарти і приколи на кожному кроці, куди не глянеш! Не буду про всі розпо­відати, бо зникне інтрига. Як ка­жуть, краще один раз самому по­бачити, ніж сто разів почути. А ми нарешті йдемо з господарем їсти бограч.

Фото автора
Фото автора

Чому саме на Закарпатті бо­грач найсмачніший? Пан Чучка нам видав секрет. «Якщо інші ку­харі вичитали у книжках рецепт і готують по ньому, то наші куха­рі готують бограч у п’ятому поко­лінні, вони бачили, як його бабця чи прабабця закладала. Їм рецепт не потрібен. Тому наш бограч не­перевершений. Бограч, як і борщ, наступного дня — кращий».

— Але ж бограч — це угорська кухня?

— Так. Угорська кухня — це мек­сиканська кухня в Європі. Гостра, перчена, пікантна, провокуюча, але не дуже здорова.

Під бограч у нас зав’язалася розмова. Оскільки Павло Чуч­ка минулої осені балотувався на мера Ужгорода, запитую його, як ставиться до ужгородців, які за нього не проголосували, а обрали чинного мера.

«Основна маса ужгородців — це космополіти, — каже. — Оскіль­ки мають доступ до закордону, а область межує з чотирма країна­ми Євросоюзу, знають мови, ма­ють широкий кругозір. Я розділяю їх на дві категорії. Є ужгородці, які шанують місто, дбають про ньо­го. А є й ужУродці. Ці дбають лише про себе і вносять посильний вклад у міську каналізацію.

По ужгородському радіо висту­пала талановита студентка-істо­рик, яка каже ведучій: «Недавно опубліковано рейтинг „100 найві­доміших українців“, і туди потра­пив тільки один закарпатець. Як думаєте, хто це? Святослав Ва­карчук, якого зачали у Закарпатті, і він тут народився. Оце типовий закарпатець! Хоча би одну пісню написав про Закарпаття. Ліпше най Іван Попович буде…».

— Ви ж вуйко співачки Йол­ки?

— Так. Її батько, то мій брат, але двоюрідний. Вона також Чучка.

— Чому до Москви поїхала співати?

— Не знайшла себе в Ужгоро­ді. Їй на першому курсі музучи­лища сказали: «З твоїм голосом тільки на буряках співати». Вона тоді пішла на базар торгувати. А потім поїхала до Києва заробляти на хліб. У Києві також обламала­ся, подалася до Москви і там під­нялася.

— Є такий стереотип, що на Закарпатті всі контрабандис­ти?

— Я, мабуть, біла ворона, яка не перевезла за кордон ні однієї пач­ки сигарет. З кордону живе де­кілька категорій населення: сім’ї контрабандистів; ті, хто перепро­дує контрабандний товар на база­рах, — реалізатори; ті, які дешево придбаний товар продають й далі кілометрів за 150−200.

— Хто переважно займається такою контрабандою?

— Хто має імунітет і хто не має страху. А страху не мають ті, хто має погони. А імунітет у тих, хто будує великі політичні піраміди.

— А який відсоток місцевих займається контрабандою?

— Прикордонне Закарпаття. А є ті, яким не пощастило за геогра­фічним показником, — це міжгірці, Воловецький район, гірські райо­ни — Свалява, Іршава. Ці небора­ки мусять їхати на заробітки, гару­вати там.

— А як нинішня влада госпо­дарює тут?

— Прізвище голови обласної ради — Петров. Народився під Мо­сквою, наполовину казах. Генерал СБУ. Перед цим був губернатором. Нині голова Закарпатської ОДА Анатолій Полосков. Депутат Вер­ховної Ради від Ужгорода — «слуга народу» Ігор Кривошеєв. Закінчив російську школу. Лідер депутат­ської більшості у міській раді — пер­ший номер у списку ОПЗЖ Андрій Погорелов, син колишнього мера. Нарешті лідер фракції «Слуги на­роду» у міській раді — Меркумян, вірменин. Де тут хоч одне закар­патське русинське прізвище? Ми колись чули пісню: «Приїжджайте в Закарпаття, файну пісню заспіва­єм, завше будем раді вам». А тре­ба було співати: «Виїжджайте з За­карпаття, файну пісню заспіваєм». Я вважаю, якщо у тебе немає двох могил, двох поколінь похованих тут, ти позбавлений відчуття того, що для людей, які живуть на цій землі, є найважливішим. Якщо по­стійно робити оці кадрові переста­новки, займатися тут суцільними політичними іграми, отримаємо понівечену, покалічену свідомість громадянина…

Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора
Фото автора

P. S. Дякую за гостинність са­наторному комплексу «Деренів­ська Купіль».

Схожі новини