«У кращі часи продавав по сто горнят за день. Уже обід, а я жодного горняти не продав»

Ще кілька років тому стихійний ринок у серці Львова — «Вернісаж», на якому можна було придбати не лише антикваріат, приваблював і гостей міста, і самих львів’ян. Навіть якщо нічого не купувати, тут можна було просто помилуватися вишиванками, виробами з дерева чи просто походити між рядами, де свої картини виставляли старші й молоді художники. Усе гуділо, наче у вулику. Йшла жвава торгівля…

У день народження міста Лева я вирішила завітати на «Вернісаж». Чи то карантин так вплинув, чи собачий холод, що накрив наше місто на початку травня, але покупців на «Вернісажі» взагалі не було. Ряди продавців також зріділи…

— Я у кращі часи про­давав по сто горнят за день, — каже пан Ігор. — Хтось брав керамі­ку, хтось хотів скло, аби тільки був Оперний на­мальований або Ратуша. Уже обід, а жодного гор­няти не продав. Думав, що хоч на День міста якісь туристи прийдуть. Та де там… Ще годинку постою і буду збиратися.

Та сама картина і у міжрядді з вишиван­ками. За словами пані Стефи, до Великодня вишивала «доріжки» на пасхальні кошички. І до­бре їх продавала. Цього року навіть нових не ви­шивала, бо з минулого не розпродала.

— Тепер якась мода пішла неукраїнська, — каже пані Стефа. — По­накривають ті кошички гіпюровими чи атлас­ними шматами і тішать­ся. То що, наше? Україн­ський кошичок має бути накритий «доріжкою», вишиваною хрестиком. А не китайським г… А ви що шукаєте?

Із цим запитанням пані Стефа зазирнула мені у вічі з надією, що бодай я щось куплю. Для годиться беруся за рукав жіночої вишиванки. Пані Стефа у ту ж секунду від­працьованим жестом знімає з вішака сорочку.

— Та ви подивіться, яке тут полотно. А ви­шиття?! То не сорочка, то — лялька!

Пані Стефа довго мене переконувала по­міряти і обіцяла, що ціну скине з 8200 до 8 тисяч гривень.

Трохи далі від пані Стефи продавець ви­шивала чоловічу сороч­ку. На мене навіть очей не підвела. Мабуть, зрозуміла, що я — не її покупець. Можна на «Вернісажі» і бюджет­ний варіант вишиванки придбати, скажімо, три­котажну футболку «під вишиванку» за 200−250 гривень. А вишивка на «шифоні» — за 350 гри­вень.

У самісінькому центрі «Вернісажу» на дерев’яні підпорки сперли­ся картини. Але ніхто не цікавився вартістю ху­дожніх творів, не запи­тував прізвищ худож­ників, бо не мав наміру їх купувати… Лише біля намету з ліжниками мо­лодиця з продавцем розкладала вовняну ковдру. За «півторачку» продавець просив 1200 гривень, але обіцяв щось скинути. За дво­спальну ковдру хотів на 300 гривень більше.

Оригінальні твори мистецтва з кожним ро­ком з «Вернісажу» зни­кають. Натомість, як пе­реконують майстрині, які реалізовують власні вироби на базарі, тери­торію завойовують ки­тайські сувеніри, псев­доантикваріат, значки з безглуздими напи­сами, труси і майки. Ну і, звісно, «мірник» — дерев’яна дощечка з різного розміру дірками для вимірювання чоло­вічого «достоїнства».

Лише в одному на­меті я побачила ляльку-українку у різнобарвно­му строї, з віночком і у червоних чобітках за 750 гривень. На моє запи­тання — а де козак, пара до цієї красуні, прода­вець відповіла, що хлоп­ців робити невигідно. Їх чомусь ніхто не купує…