Наймолодша мама України своїх дітей… покинула

У квітні 2004 року про Надію Гнатюк із Хмельниччини гула вся Україна. Дівчинка стала наймолодшою мамою в нашій державі. Мала лише 11 років! І народила здорову дівчинку. Невдовзі Надя ошелешила усіх знову, народивши у 14 років ще раз. Більше про долю цієї родини не писали. А виявляється, історія отримала драматичний поворот.

Надя народилася від другого шлюбу її матері — Юрій взяв жінку з двома дочками. Жили усі разом в одно­му із сіл Хмельниччини. Ніби непримітна була сім’я. Від народження Надійка мала проблеми із серцем, тож приймала серйозні ліки, відтак була схильна до повноти. Коли у дочки раптово почав збільшуватися живіт, мати особливо не хвилювалася, адже думала, що це просто по­внота. Та коли він став як кавун, відвезла у лікарню. Там жінку приголомшили новиною: 11-річна дівчинка вагітна — десь на 20-му тижні! До вечора мати посивіла…

Ще більший шок на жінку чекав, коли дізналася, хто батько дитини. А виявилося, що рідну дочку ґвалтував її чоловік… Від сорому матері хотілося провалитися крізь землю. Не раз думала про самогубство. Але тоді від від­чайдушного кроку врятували діти. Коли в суді почула по­дробиці злочину, мало не знепритомніла.

У матеріалах справи йшлося, що Юрій Гнатюк тричі ґвалтував Надію. Уперше — ще влітку 2003-го. Тоді по­вернувся додому напідпитку, а дружини не було. Надя ж спала в їхньому ліжку. І його зловісна рука потягнулася до маленького тіла… У суді пояснив: «Просто хотів пере­вірити, на що здатний як мужчина». Надійка ж згадувала, як прокинулася від того, що запрацював телевізор. І тато запропонував їй показати усе, як у дорослому кіно. Коли завершив свою справу, попросив нікому про це не розпо­відати.

Потім ще двічі Надя терпіла наругу від батька. А мати нічого про це не знала.

Юрія запроторили за ґрати на 10 років. Тим часом дівчинці довелося пережити складну підготовку до пологів. У той час як інші вагітні на збереженні ледве стриму­вали сльози від переживань, Надя малю­вала квіти. Лікарі й досі пам’ятають ті ма­люнки — яскраві барви, яких так бракувало у житті юнки.

Школярці провели кесарів розтин. Так народилася Маринка. Вага немовляти була 2,5 кілограма. Дитя підростало, а ма­ленька мама все дивувалася, як же така велика «лялька» помістилася в її животи­ку… Мати Наді хотіла записати Маринку на себе. Але Надя запротестувала: «Тож я її мама, хай так буде записано!». А от по батькові вирішили назвати інакше, аби все життя те клеймо не висіло над крихіткою.

Доглядати онуку мусила бабуся — їй до­велося піти у декретну відпустку з догля­ду за дитиною. Важко було самій на руках з чотирма дівчатками. Але у відчай нама­галась не впадати. Не зважала й на чутки, що пустила рідня Юрія: мовляв, Надійка — гуляща дівчина, а батько просто «врятував її честь», взявши вину на себе…

Довго на родину показували пальця­ми. Від пережитого стресу Надя потрапи­ла до лікарні. А там зустріла своє кохання — хлопця із сусіднього села. Він почав при­їжджати до Наді додому, провідувати її. А потім покликав до себе жити. У той час мати втретє вийшла заміж і народила чет­верту дитину. А Надя у 14 років завагітні­ла вдруге і вже вила сімейне гніздечко зі своїм коханим Віталієм у Степанівці. Дер­жавний шлюб тоді не змогли взяти — лише обвінчалися у церкві. Невдовзі Надія стала наймолодшою мамою України, яка наро­дила двох діток. Коли у матері Наді запи­тували, як вона це дозволила, жінка відпо­віла:

— Я відмовляла, просила зробити аборт. Але Надю не переконати. То вже як є. Тоді, коли вона Маринку родила, мені сказали, що дочка не зможе мати більше дітей. А тут, бачте, синок ще є, Андрійко. Пам’ятаю Надині слова: «Як народжу Віталіку сина, він мене буде любити ще більше!». Дуже хотіла мати свою сім’ю. Навіть школу по­кинула через це.

Журналісти були в гостях у молодої ро­дини, як тільки пара побралася. Писали, що дівчина стала справжньою господинею — навчилася доїти корів, варити борщ і на­віть пекти пироги. Збереглося одне з не­багатьох фото, на якому усміхнена Надійка в 14 років позує з донечкою та синочком. Так хотілося, щоб материнська любов, те­плота та ніжність вціліли. Та минули роки — й життя повернуло зовсім інакше.

У Степанівці, почувши, що готуємо пу­блікацію про Надію (адже від народжен­ня доні у квітні минуло 17 років), усі ах­нули: «А нема в нас Надьки давно. Вона ж дітей своїх кинула!». Кажуть, як зозуля, пурхнула у світ. Мати намагалася її всовіс­тити, та, зрозумівши, що марно, добила­ся позбавлення материнських прав і стала сама опікуватися онукою. Хлопчик же за­лишився з татом.

Віталію важко було зрозуміти дружи­ну. І сьогодні про неї не говорить нічого. Він — інвалід з дитинства, має проблеми зі здоров’ям і мізерний дохід, але стара­ється своїм кровинкам дати все. Чоло­вік удруге одружився й тепер виховує ще двійко дітей. Господарюють з дружиною гарно, мають в родині лад. Зараз стара­ються трошки розбудуватися, бо ж хатин­ка для сім’ї робиться затісна.

Запитую, чи хоч чимось допомагає Ан­дрійкові мама. У відповідь — мовчання. Відчуваю, як чоловік обдумує кожне сло­во. А потім як випалить:

— Не здохнемо без її допомоги! Скіль­ки літ нічим не допомагала, то й тепер не треба. Жив без тієї помочі — і ще проживу.

А іменинниця нині господарює з ба­бусею Танею. У Степанівці про неї відгу­куються дуже добре. Добру пам’ять про свою ученицю зберегла й директор місце­вої школи:

— Хороша дитина, дуже позитивна, лю­бить готувати. Коли бачу її, завжди віта­ється.

У день народження усі дівчині бажали одного — здоров’я і доброї долі. Вона роз­квітла, будує плани на життя. І хто б там що не казав, підтримує стосунки з мамою. Чому Надія не шукає зустрічі із сином, від­повіді на це запитання я не знайшла. І ста­роста села, й сусіди сім’ї, і родичі підтвер­дили: у Степанівці жінки не бачили давно. Натякнули, що вона живе з новим чоло­віком не так далеко і няньчить дітей. Чу­жих…