Тут на все одна відповідь: «Акуна матата»

Танзанія — одна з небагатьох країн, яка у теперішній час пандемії коронавірусу відкрита для туристів. Це, мабуть, і був один із вирішальних аргументів для генеральної продюсерки телеканалу «ПравдаТУТ» Оксани Гнатишин, яка вибрала для відпочинку саме цю африканську країну, розташовану на березі Індійського океану.

Коронавірус? Ні, не чули!

Як розповіла Оксана, таке вра­ження, що у Танзанії про корона­вірус навіть не чули. А ті, хто чув, віджартовуються, що їх коронавірус не бере… Масок майже ніхто не носить, хіба поодинокі турис­ти. Це і не дивно, адже президент цієї країни публічно заявляв, що не вірить у коронавірус. Оголосив Танзанію «Вільною від ковід-19» і закликав боротися з вірусом мо­литвою та паровою терапією з використанням рослин. За іроні­єю долі, той президент заразив­ся коронавірусом і кілька тижнів тому помер від ускладнень хво­роби. Повчальна історія для «ко­відіотів»…

Але повернемося до відпочин­ку у Танзанії. Оксана каже: ні на мить не пошкодувала, що вибра­ла таку екзотику. З Києва прямий рейс до Занзібару. Нагадаю, За­нзібар і Танзанія — це одна країна, тільки Занзібар — острів, а Тан­занія — на материку. Летіти — десять годин: 4,5 години до Луксо­ра (Єгипет), там дозаправлення, що триває хвилин 40 (пасажири сидять у літаку), і ще 4,5 години до Занзібару. При цьому різни­ця у часі між Танзанією і Україною лише одна година.

Аеропорт старенький, ма­ленький і без особливого серві­су. До трапу літака автобус за па­сажирами не приїжджає, як це буває зазвичай. Туристи йдуть пішки через злітну смугу, а потім через весь аеропорт. На митно­му контролі довелося заповню­вати безліч безглуздих довідок: писати свою національність, про­фесію і навіть приблизний дохід… У літаку було близько 180 осіб, і поки усі позаповнювали ці па­пери, а ще в окремому віконечку треба було візу придбати (коштує 50 доларів), минуло понад годи­ну. І усе це в задушливому при­міщенні без кондиціонерів. Це, звісно, не додавало настрою піс­ля довгого перельоту…

На що Оксана одразу зверну­ла увагу: там ніхто нікуди не по­спішає. У них був індивідуальний трансфер. Хлопець мав зустріча­ти їх з табличкою з їхніми імена­ми. Стояв не біля виходу, а десь у закуточку, тобто не він шукає клі­єнтів, а вони мають шукати його. Знайшли. Тоді сказав чекати і пі­шов шукати свою машину на пар­ковці. Оксана запитує, чи дов­го його чекати? А у них на все одна відповідь: «Акуна матата», що означає «Немає проблеми». (Пригадуєте пісню з мультфільму «Король лев»?).

Подружжя вибрало гар­ний п’ятизірковий готель з all-inclusive (харчування за систе­мою «все включено»). Можна знайти і бюджетніші варіанти — не лише дешевші готелі, а й скром­ні будиночки, що коштуватимуть геть дешево, але житимеш на бе­резі океану…

Закохалась у… рис

Трохи переживали за харчу­вання, усе-таки екзотична країна зі специфічною кухнею. Та все га­разд. У ресторані готелю була європейська кухня, але, за бажання, можна було скуштувати і тради­ційних африканських страв. Був окремий стіл, де у глиняних гле­чиках пропонували національ­ні страви. Наприклад, тушковану квасольку з помідорами чи туш­коване м’ясо з яблуками. Але особливо Оксані засмакував там рис. Каже, просто закохалася у нього. Ніколи раніше не люби­ла рису. Навіть у місцевих випи­тала рецепт його приготування з прянощами — додають кардамон, корицю, інші спеції і дрібно порі­зану, обсмажену у клярі цибулю. Заради страв з рису виходили за межі готелю і йшли у місцеві рес­торанчики. Каже, на вигляд вони не дуже, м’яко кажучи, привабли­ві, деякі навіть виглядають як не­добудовані, але їжа там непе­ревершена. Смакували Оксані і смажені у клярі восьминіжки чи кальмари на патичках (як шаш­лик). Відверто кажучи, дивуюсь її відчайдушній сміливості. Я би на таке не відважилась! Оксана каже, що на початках також тро­хи боялася, але вирішила, якщо вже туди приїхала, мусить ску­штувати місцеву екзотику. І жод­ного разу не було навіть наймен­шого дискомфорту…

Від самого відпочинку в Окса­ни найкращі враження. Приро­да унікальна. Занзібар називають африканськими Карибами.

Насамперед за білий пісок та паль­ми, що ростуть прямо біля океану. Але був один момент, який трохи «навантажував». Це — місцеві тор­говці, вбрані у національний одяг масаїв, які нав’язливо пропону­ють відпочивальникам, що ви­йшли на пляж до океану за межі готелю, купити у них якісь сувені­ри. До туриста підлітають як шулі­ки, при цьому говорять усі одно­часно. Оксана каже, що якраз був відплив (припливи і відпливи там часті, під час відпливу вода може відходити на кілометр), і вона з чоловіком пішла глибше у воду, а з десять оцих торговців йшли за ними, і відчепитися від них було нереально… Якщо до їхнього то­вару виявити інтерес, то тут почи­нається справжнє шоу. Вони, як і турки, люблять торгуватися. По­чинають прямо на піску малюва­ти ціни, часом з того виходять цілі картини на піску. Ціну на сувеніри чи інші товари, наприклад, туні­ки у національному стилі, можна збити на 50 відсотків. Такий са­мий торг, каже Оксана, і на базар­чиках та в місцевих сувенірних магазинах. А сувенірів там про­понують досхочу.

Оксана звернула увагу на до­роги: вони не поступаються єв­ропейським — рівнесенькі, без ям, ніби вчора прокладені, хоча країна і бідна. А вздовж доріг — високі пальми, на яких рясно рос­туть банани. І час від часу непо­далік трас трапляються хатинки, схожі на курники. Біля тієї хатинки може сидіти господар, покурюю­чи, або кілька чоловіків, які собі розмовляють. Оксана запитува­ла гіда, чи ці чоловіки десь пра­цюють, бо бачили їх серед робо­чого дня. Гід каже, дехто працює у державних установах, дехто за­йнятий у туризмі, але більшість не має постійної роботи, перебива­ється тимчасовими заробітками. Молодь мріє виїхати і працюва­ти за кордоном. Особливо добре можна заробити в Арабських Емі­ратах. Ті, кому це вдається, потім повертаються і вже будують собі пристойні будиночки, які більше нагадують наші особняки. Але переважна більшість місцевого населення за межі Занзібару не виїжджає, навіть у материковій Танзанії мало хто був. Усі пере­глядають Ютуб і звідти черпають усю інформацію.

Середня зарплата — 50 доларів

Чому так? Оксана припускає, що основна причина — матеріаль­на. Кудись поїхати — досить доро­го, треба мати гроші. А середня зарплата в країні — приблизно 50 доларів. Хоча на «голу» зарпла­ту мало хто живе. Хтось працює у туристичній сфері, відтак має ча­йові (Оксана каже, увесь персо­нал у готелі тільки й чекає, коли їм відпочивальник дасть долар), хтось торгує фруктами (вони там дешеві і дуже соковиті) чи спеці­ями на базарах, хтось власними руками робить і продає сувеніри. Одне слово, крутяться як можуть. Є невелика категорія освічених людей, які заробляють пристой­ні гроші. Наприклад, інженери чи архітектори, які працюють на будівництві інфраструктури чи но­вих готелів, заробляють у межах тисячі доларів. Таких країна дуже потребує, бо спеціалістів з хоро­шою вищою освітою там бракує.

Оксана з чоловіком не з тих ту­ристів, які за межі готелю не ви­ходять і цілими днями гріються на пляжі. Люблять активний і пізнавальний відпочинок, тому бра­ли багато екскурсій. Перше, що радять відвідати, — це Стоун-та­ун, або Кам’яне місто. Це найстаріша частина столиці Занзібару, яка є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. Кам’яне місто, бо рані­ше тут будували лише з каменю. Забудови ці були дуже хаотичні — кожен будував свій дім, де йому заманеться. Одна з найбільших туристичних принад міста — буди­нок, де народився Фредді Мерк’юрі. Зараз там готель, а поруч музей легендарного співака.

Колись саме Занзібар був центром работоргівлі. Це най­більш трагічна і болюча частина їхньої історії, про яку пам’ятають. Там є будинок-музей, де показу­ють туристам, як колись утриму­вали рабів, є пам’ятник рабам на місці, де колись був ринок ра­бів…

На Занзібарі багато рестора­нів різного класу — від вуличної їжі до досить пристойних. Окса­на каже, вони поїли у гарному рибному ресторані (усі море­продукти свіжі, бо щойно вилов­лені) і заплатили за обід на двох 150 доларів (з алкоголю замови­ли 200 грамів білого вина).

Ще одна екскурсія, яка варта уваги, це поїздка на острів, що зникає. Він приблизно кілометр завдовжки й кілька кілометрів завширшки. Його особливість у тому, що зранку, коли відплив, на ньому можна і позасмагати, він нагадує величезний пляж, і пообідати за столиками, які тут на­кривають для туристів (пікніки). А ближче до вечора острів почи­нає повільно йти під воду. Окса­на згадує, що поки вони їли, вода підібралася майже до її крісла. І тоді гід підганяє туристів, що за­барилися, мовляв, пора «змоту­вати вудочки» і сідати у човен. Буквально через кілька хвилин, як вони відпливли, острів повніс­тю зник під океаном. Каже, від­чуття моторошні і водночас круті.

Леви муркочуть як котики

Але, мабуть, найяскравіші вра­ження були від екскурсії на мате­рикову Танзанію. Із Занзібару до материка летіти годину невелич­ким літаком, що вміщує 30 осіб. У нас такі називають «кукурузни­ками».Там уже гори, навіть видно сніг на вершинах, і значно прохо­лодніше. Якщо в Занзібарі було добряче за 30 градусів спеки, то на материковій Танзанії макси­мум 25, і з гір відчутний досить прохолодний вітерець. Там уже немає пальм з бананами, ростуть звичайні дерева, і пейзаж чимось нагадує наш, український. Окса­на каже, їдеш як по Тернопіль­ській області, хоча дороги такі ж ідеальні, як у Занзібарі.

Оксану здивував одяг місце­вих: шмат тканини, обмотаний навкруг тіла і підв’язаний поясом. Думала, так одягаються лише для туристів, для екзотики. А ви­явилось, вони справді так вбира­ються.

У рамках туру на материко­ву Танзанію, який тривав три дні, було включено і сафарі. Вони від­відали кілька заповідників. Один з них — Тарангірі, розташований уздовж великої річки, де живе дуже багато тварин. Загалом, 35 відсотків усієї звірини Афри­ки зосереджені у Танзанії. Окса­на бачила, як йшли до річки десь зо тридцять слонів, пробігали ан­тилопи, але найбільше враження справили жирафи. «Вони так гра­ціозно йдуть, — згадує Оксана. — Відчуття, що це якісь інопланетні істоти».

Неподалік є селище масаїв, де лише вісім будиночків. Туди також возять туристів, заводять у їхні помешкання, які збере­глись у такому ж стані, як і кілька століть тому. Їхню групу зустрів вождь того племені. Сказати, що був надто дружелюбний чи при­вітний, не можна. Але показав, як живуть, який у них побут. А на­прикінці екскурсії запропону­вав купити у них сувеніри, які ро­блять своїми руками. При цьому наголосив, що вони віддали ту­ристам чимало своєї енергети­ки, тож після таких слів якось не випадало піти від них з порожні­ми руками… Вождь розмовляє досконалою англійською, хоча, наприклад, його дружина ан­глійської не знає. У селищі спіл­куються навіть не танзанійською мовою — суахілі, а мають свій ма­сайський діалект, який вважають окремою мовою.

Тамтешні чоловіки можуть мати трьох жінок. Дітей, зрозумі­ло, мають багато, мінімум вісім. Є своя школа, куди туристів також заводили. Оскільки Оксана готу­валася до поїздки, то знала, що місцеві діти дуже тішаться, коли туристи пригощають їх цукерка­ми. Тож взяла зі собою багато. Коли почала пригощати, то і діти, і старші люди не могли тими цу­керками натішитися…

Наступного дня групу повез­ли у ще один заповідник, який кілька тисячоліть тому утворив­ся у кратері вулкана. Називаєть­ся Нгоронгоро. Оксана каже, там краса неземна, мабуть, коли Бог створив землю, то вона вигляда­ла саме так. А ще там безліч екзотичних тварин. Тільки птахів понад 70 видів. Оксану врази­ло, як спокійно, зовсім поруч, хо­дять зебри, антилопи і… леви, що лежать, як домашні коти, і навіть чути, як муркочуть. В озері виле­жуються бегемоти, гуляють но­сороги, буйволи. Звірів годувати категорично заборонено. За це величезний штраф. Оксана каже, коли побачила стільки тварин «на один квадратний метр», то виникла асоціація з Ноєвим ковче­гом…

Після цього групу відвезли до підніжжя знаменитоі гори Кілі­манджаро, біля водоспаду Ма­теруні. Там живе плем’я чага. Ту­ристів, звісно, запросили у гості до місцевих. Оксана каже, їх при­гостили найсмачнішою кавою, яку вона коли-небудь куштувала. Загалом бути у Танзанії і не по­бачити Кіліманджаро не можна! А ще краще наважитися й зроби­ти сходження на найвищу точку Африки. Щоправда, це займе мі­німум п’ять днів і потребуватиме спеціальної підготовки.

А ще в Танзанії велетенські баобаби, які від старості тягнуть свої гілки по землі. Щоб обійти 500-літній баобаб, знадобилося п’ять хвилин! Триденна екскурсія до Танзанії коштує 1400 доларів. Але воно того варте, переконує Оксана. Таку екзотику хоч раз у житті варто побачити!