Врятовані кіт і собака підтримують свого добродійника

Хоча перші не можуть передати її словами, їхні вчинки свідчать, що ці особини пам’ятають про зроблене добро — і відплачують ним же.

Десь зо шість років тому, серед холод­ної зими, Іван Васильківський підібрав у лісі худу (шкіра і кості), виснажену соба­ку. Напевно, якийсь лайдак з міста вивіз свою дворнягу у гущавину і покинув там напризволяще. Приніс пан Іван знайду додому, нагодував, облаштував для неї у стодолі затишну будку, вистелив сіном.

І Боня прикипіла до нового господаря. Службу несла справно: голосно повідо­мляла про кожного чужака, що підходив до обійстя, відганяла від городу з карто­плею кабанів, до курника не допускала лисиць, а до кукурудзяного поля — круків, які вибирали щойно посаджене насіння.

Дах над головою ґазда дав і приблуд­ній мурці, яку, напевно, підкинули йому колишні безвідповідальні власники. Со­бака і кіт подружилися, у доброго госпо­даря знайшли між собою спільну мову. Їли і спали разом. Стосунки тварин були ідилічними. Спостерігаючи за своїми пестунками, пан Іван тішився, не помічав втоми від нелегкої селянської праці…

А недавно на цьому подвір’ї стало­ся нещастя: самотній господар рапто­во помер. Відчувши біду, собака з ко­том забилися в куток — так сумували, що не виходили з будки. Не брали їжі, яку їм приносив сусід. Лише через кілька днів підійшли до миски.

Добрі люди, як і п’ять років тому Іван Васильківський, заопікувалися Бонею і Рудиком — щодня приносять їм чого-не­будь смачненького. А вони не залиша­ються у боргу. Коли вчитель літератури Ігор Степанович (це він постачає кісточ­ки тваринам) іде кілометр до централь­ної дороги, щоб поїхати автобусом у місто, вдячна Боня супроводжує його. І чекає, прилігши на обочині, коли той по­вернеться із райцентру. Зустрівши, при­вітно помахує хвостиком, немовби хоче запитати: чи все гаразд, чи вирішили усі справи?

Своєрідним поводирем взявся бути і кіт Рудик, який теж регулярно отримує від Ігоря Степановича смачні гостин­ці. Бувало, ввечері педагог іде через ліс провідати своїх родичів, а компанію йому відразу складає нявчик. Біжить наввипе­редки, качається по снігу, вискакує на де­рево і блимає звідти своїми фосфорич­ними очима. Коли вчитель повертається, Рудик знову іде поруч, і далі влаштовує свої мінівистави. Ніби хоче віддячити за те, що у скрутну хвилину їх з Бонею не за­лишили самих…