Як ми з татом плели брилі...

Мені того літа було 10 років. Тато стояв у солом’яному брилі, якого сплів ще мій прадідусь Марцін. Тоді він мені сказав: «Цієї зими будемо плести такі „капелюші“ (так ми їх називали), бо ці вже трохи попсувалися». Моїй радості не було меж — родинне ремесло передасться і мені. Ми заготували величезний ящик соломи.

Зимовими вечорами у домі па­нувала галаслива ідилія. Бабуся Те­тяна сиділа у кріслі й коментувала усі новини, які показували по телевізору. Чи не щодня висловлювала своє обурен­ня через закриття санітарно-епідеміоло­гічної станції у нашому районі. Вона про­працювала там все життя, а того року її скоротили. Постійно лякала нас антиса­нітарними жахіттями, які скоро наста­нуть. Дідусь мовчазно лежав на дивані й намагався дивитися новини, час від часу просячи бабусю коментувати трохи тихі­ше. Він називав її просто «мати». Не чула ніколи, щоб звертався до неї на ім’я. Ба­бусин спектр був трохи ширшим — Во­лодька, батько, Вовочка. Все залежало від настрою.

Мама готувалася за столом до уро­ків. Могла сидіти так до самісінької ночі. Життя сільської вчительки нелегке — при­ходить з роботи, готує їсти, порається по господарству, а потім ще й купу зоши­тів перевіряє. Звісно, бабуся теж бага­то чого робить, але вона вже старенька і все не може подужати. Я досі дивлю­ся на свою маму і дивуюся з того, як все встигає. А тепер клопотів ще більше, бо є молодший братик Андрійко, а бабуся з кожним роком старішає… Але бабця у нас велика молодчина. Попри те, що їй важко ходити, намагається тримати гос­подарство під контролем, цілими днями клопочеться над курчатами, каченята­ми, індичатами… Перелік її справ можна продовжувати й продовжувати. Але най­головніше її завдання — стежити за тим, чи ніхто часом не зробив щось непра­вильно. Тоді начувайся. Ми нишком на­зиваємо її «генпрокурором».

…А ми з татом сиділи на підлозі. У ве­ликій залізній мисці парили солому і пле­ли стрічки для наших брилів. Спершу у мене не дуже виходило, але швидко я зловила ритм. Тато сказав, що на мою голівку треба не менше десяти метрів та­кої стрічки, на його, звісно, ще більше. Я уявляла собі, як ходитиму влітку у краси­вому брилі. Я б прикрасила його квіта­ми. І ходила б у ньому ціле літо, як тато. Його завжди легко було впізнати за та­ким брилем. Він носить його і на робо­ті, бо цілий день має простояти на ринку під палючим сонцем. Каже, що зручнішо­го головного убору важко знайти. Пере­глядаючи старі фото, справді бачу, що мій тато чи не на половині із них у тако­му брилі. На світлині з Нового року у шко­лі, серед усіх тих дітей у розцяцькованих костюмах, мій тато стоїть у вишиванці та капелюсі. Фото з практики у технікумі — теж у ньому. І так ще багато-багато зо­бражень. Тато називає брилі нашим ро­динним брендом.

Але зима минула, сніг розтанув і занят­тя довелося покинути — було багато робо­ти по господарству. Коли у мене з’явився маленький братик, вся увага приділяла­ся йому. Дедалі більше часу йшло на на­вчання, у наше життя увірвався Інтернет. Бабуся так і продовжує коментувати всі новини, а дідусь намагається щось роз­чути. Він став ще мовчазнішим. Мама працює за комп’ютером, тато дивить­ся якісь відео на телефоні. Андрійко ба­виться іграшками, інколи пощастить тих­цем взяти мамин телефон і клацати щось на ньому, поки вона не помітить. Я майже весь час зайнята навчанням.

Майже нічого не змінилося, але все стало зовсім інакше. Намагаюся збагну­ти, коли ж щось пішло не так, куди зникла ота ідилія. А ящик із недоплетеними бри­лями зараз лежить на горищі і ще з наді­єю чекає, поки про нього згадають. Світ змінився, стало більше інших клопотів. Тато досі ходить у старому пошарпано­му брилі. Може, вдасться доплести їх на­ступної зими?

Яна Гавришко для «ВЗ»