«Якщо людина стає у чергу третій раз, то справді голодна»

До мене на вихідних прийшла внучка і з порога попросила: «Давай сьогодні будемо робити годівничку для пташок. Сніг випав, а вони, бідненькі, не мають що їсти». А як дають собі раду у зимові дні безхатьки? Або ті люди, які, можливо, і мають житло, але їм бракує грошей на їжу… У четвер біля Порохової вежі у Львові нужденних годує спільнота «Емаус- Оселя». А в інші дні?

У соцмережах натрапила на по­відомлення засновниці й керів­ника благодійного фонду «Здій­снити мрію» Уляни Флишко. Вона закликала небайдужих долучитися одя­гом і коштами до порятунку тих, хто опи­нився без засобів до існування і навіть без даху над головою. І вже наступного дня на 15.00 їхала до центру, бо саме о цій годині волонтери мають роздавати гарячі обіди.

Здалеку побачила довжелезну чер­гу, що вела до лавки, на якій стояли ве­личезні військові термоси з гречкою і тюфтелями з підливою. В інших термо­сах — гарячий чай з цукром. Черга гуді­ла, наче рій бджіл у вулику. Якийсь чоло­вік спробував схитрувати й примостився до перших рядів. «Ти чого тут став? Йди у хвіст черги! Я тут з десятої ранку стояла, а ти вліз?!». До жіночки, яка боролася за справедливість у черзі, долучилися інші. На підвищених тонах дали зрозуміти чо­ловікові: якщо не відійде, то його просто викинуть… Можливо, так би й було, якби не волонтерки з фонду «Здійснити мрію».

— Зараз усі чемно відходимо від лавки на два метри, — попросила Уляна Флиш­ко. — Прошу підходити по одному. Не штовхайтеся і не сваріться: усім виста­чить!

Уляну тут слухають, бо привозить одяг та їжу вже не вперше.

Обід розпочали з молитви. Отець Ігор зі Святопокровського кафедрально­го собору окропив присутніх освяченою водицею.

— Звісно, ми всіх нужденних не наго­дуємо, — розповів журналістці «ВЗ» отець Ігор. — Як і не зможемо усім дати багато добра. Як сказано в Євангелії: «Те, що ви зробили одному із братів моїх, це зроби­ли ви мені». Цими словами Господь про­мовляє до нас. На наше звернення допо­могти самотнім і одиноким відгукнулися військовослужбовці, які привезли гаря­чі страви. Попри те, що ці люди з різних причин опинилися за межею бідності, і від них відмовилися і рідні, і держава, прагнемо насамперед принести цим лю­дям любов. Недавно вкотре перечитав польською мовою книгу про Матір Тере­зу. Вона казала, що ми всім не допомо­жемо, але те, що у наших силах, можемо зробити.

Уже не вперше з благодійним фондом «Здійснити мрію» їздить у сиротинці та будинки для людей похилого віку отець Іван Данилів — керівник організації «Елеос-Львів».

— Я — медичний капелан, — каже отець Іван. — Коли був на курсах медичного ка­пеланства у Києві, почув, що у столиці та ще кількох містах України є організа­ція «Елеос» («Милосердя». — Г. Я.). Вирі­шив створити її і у нашому місті. У Львові опікуємося хоспісами, геріатричними за­кладами, дитячими будинками. От тепер долучилися й до роздавання їжі.

— Маючи стільки обов’язків, чому вирішили ще й годувати безхатьків?

— Якось йшов до храму, коли почали­ся ці морози. Спало на думку: як можуть ті люди, які живуть на вулиці, витримати такий мороз? А коли людина голодна, то їй стає ще холодніше. Вирішив, що треба таким людям допомогти — давати їм га­рячий чай і хоч елементарну їжу, яка до­поможе вижити у такий холод.

— Звідки берете кошти?

— У храмі нам виділяють цу­керки і хліб, збираємо гро­ші з пожертв. Також активно спів-працюємо з підприємствами, які можуть поділитися продуктами.

— Бачу, що люди взяли одну порцію і відразу йдуть займати ще раз чер­гу…

— Якщо людина голодна — може стати і кілька разів у чергу. Від самісінького ран­ку на нас чекають.

— Канапки робите в якомусь одно­му приміщенні?

— Ні. Зголошуються волонтери з на­шої групи або з благодійного фонду «Здійснити мрію». Закуповуємо продук­ти і віддаємо. Кожен, хто виявив бажан­ня допомогти, приносить по 50 чи навіть більше канапок. От сьогодні до нас до­лучився військовий шпиталь від Держприкордонслужби. Привезли у спеці­альних термосах гречку, тюфтелі, ще й зробили багато канапок.

Я спостерігала за нужденними у черзі. Там були такі, що почувалися «господа­рями», бо, найімовірніше, ведуть такий спосіб життя не один рік. Побачила бабу­сю, яка скромно стояла у «хвості» черги, ні з ким не спілкувалася і час від часу ви­тирала очі хустинкою. «Я тут, дитинко, не від доброго життя, — зітхнула пані Марія. — Нікого у мене нема. Ні на кого не можу сподіватися. Пенсія маленька, працюва­ти вже несила… Добре, що не на вули­ці. Сюди прийшла колись випадково, як ішла з церкви додому. Холодно… і дуже хочеться їсти», — сказала жінка і відвер­нулася, щоб я не бачила її сліз.

Біля тренажерів розташувалася ве­села компанія: донька з мамою і братом, жінка невизначеного віку і чоловік родом із Кавказу (на вигляд). Усі тримали в ру­ках гарячий обід, але не їли. Чекали, поки молодичка їм наллє у пластикову чарку. Жінка спритно витягнула з пакета пляшку з-під коли з прозорою рідиною і розлила своїм «друзям» спиртне. Товариство ні на кого не звертало уваги — їм було тепло і смачно… За кілька хвилин усі чемно піш­ли займати чергу, бо, як сказала мама, «там ще солодке мають давати».

— Я можу з вами поспілкуватися? — запитую у розпашілої «доньки».

— Хочете взяти у мене інтерв’ю? — під­моргнула вона. — Та прошу. Мене звати Барнаш, ой, не так. Мене звати Іващен­ко Аліна Миколаївна. Мені 32 роки. Я не маю хати. Взагалі.

— Чому?

— Коли я була маленька, у тій хаті жили моя мама і мамина мама. Коли мами­на мама померла, хату у мами забрали, бо вона не мала чим заплатити за світло. Нас вигнали на вулицю.

— І де ви живете?

— Я живу на квартирі. А мама окремо живе на квартирі.

— А чому не працюєте?

— Моя мама не працює, бо вона має епілепсію. У мене також епілепсія. У неї вчора був день народження. Їй 54 роки виповнилося. У мами пенсії нема, але вона має пенсію за Андрія — мого бра­та. Він хворий, не вміє говорити, не може сам одягатися. Мама 30 років одягає Ан­дрія.

— Часто приходите по обіди?

— Кожен день. Знаємо розклад, от і приходимо.

— Але я бачила, що ви тут ще й ви­пивали! Де взяли гроші на горілку?

— Та в мами день народження був! Мама дала горілку, щоб я пригостила друзів.

— Може, треба було на день наро­дження краще цукерки купити, а не пляшку?

— Та мама має. І цукерки, і торт удома має. Розумієте, мамі вдома пити не мож­на, бо вона на квартирі живе…

Ми би ще, можливо, довше поспілкува­лися з Аліною, але нас почали обступати її друзі. Пригадала напутні слова однієї волонтерки: «Одягай шапку, окуляри і маску на все обличчя. Будь обережна, бо не в са­наторій ідеш. Там воші скачуть з голови на голову». Мені стало трохи лячно…

— Благодійна діяльність — безпере­станна, — каже Уляна Флишко. — У сиро­тинці чи будинки для людей похилого віку ми їздимо, запланувавши заздалегідь, бо ж треба зібрати те, що там потребу­ють. А от у Львові, зважаючи на погодні умови, ми вирішили допомогти цим лю­дям, які через різні життєві обставини не мають даху над головою, гарячими напо­ями, канапками й солодощами. Ініціював таку акцію керівник організації «Елеос-Львів» отець Іван Данилів. Перший раз прийшло близько 50 осіб, потім «сара­фанне радіо» рознесло новину, і вже на­ступного разу прийшло удвічі більше лю­дей. І якщо перший раз ми готові були зробити лише канапки і дати чай-каву та цукерки, які нам принесли партнери, то вже наступного разу годували гарячими обідами. Закупили одноразовий посуд — півлітрові горнята, ложки, горнята на чай. Ми розуміли: якщо людина стає другий і третій раз у чергу, вона справді голодна. Це, мабуть, їхній єдиний спосіб вижити. Бо людина, яка раз з’їла і має їжу вдома, стояти кілька разів у черзі не буде.

— Вони усі не мають житла?

— Дехто має житло, але не має за що ку­пити їсти. Вже знаю, хто з них справді по­требує їжї, а хто приходить просто… заку­сити. Їх небагато, але вони групуються. Є така бабуся Марія, яка попросила взуття. Вона прийшла у розтоптаних осінніх чоло­вічих мештах. Підходив до мене Іван Ва­сильович, просив взуття 44-го розміру. От написала у соцмережах пост — може, хтось зголоситься і подарує їм взуття. Бо одяг ми щоразу привозимо, і вони собі вибира­ють. Вагому підтримку у цьому плані має­мо від благодійника з німецького Бре­мена пана Михайла Захаревського. Щотижня передає по кілька ящиків майже нового одягу. Ми виставляємо дві-три ко­робки цього одягу, до п’яти хвилин ці ко­робки порожні. Пан Михайло, окрім одя­гу, передає ще й техніку, яку ми віддаємо у сиротинці. Це самотній чоловік, який опі­кується всіма.

Поки ми спілкувалися з Уляною, во­лонтерки вже почали роздавати цукерки. Ще хтось собі «добирав» чай. А весела компанія Аліни цікавилася, о котрій годи­ні наступного дня буде обід…