У скельному храмі коштовностей ми не знайшли...

Якщо любите подорожувати Україною, поставте собі за мету побувати у Вінницькій області. Але почніть свою екскурсію зі села Буша (наголос на другому складі. — Г.Я.). У цьому маленькому селі (з населенням 800 осіб) на власні очі можна побачити козацьку історію України. Адже біля витоків поселення лежить пів тисячоліття, пов’язаного з обороною Бушанської фортеці, будівництвом підземних ходів і загонами Гонти. Мабуть, через це Бушу називають Місцем сили.

У ХІІІ столітті на місці те­перішньої Буші було міс­то Антополь, яке через пів століття зруйнували тата­ри. А поселення, що з’явилося згодом, отримало назву Буша — назване на честь єдиної жін­ки Басі, яка вижила після набігу. Тривалий час містечко мало ве­личезне значення у складі Поль­щі, а у ХVІІ столітті князь Замой­ський вирішив збудувати тут фортецю, що згодом стала Бу­шанською.

Після укладання військової угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем того ж року відновилася спільна з москалями війна про­ти Речі Посполитої… Тож тут по­стійно відбувалися сутички між поляками та козаками. 1654 року під стінами Буші був роз­битий тритисячний польський загін. Найтрагічніші події від­булись у Бушанському замку в листопаді 1654 року, коли під Бушу підійшли війська Потоць­кого і Чарнецького і взяли за­мок в облогу. Полякам вдалося винищити більшу частину нечи­сельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козаць­кого сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий погріб, ви­садивши в повітря себе, залиш­ки залоги й чимало атакуючих поляків. Могила Мар’яни — пе­ред входом у діючу церкву на те­риторії заповідника.

У ті трагічні дні місто практич­но перестало існувати. Його від­родження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався… Зате досі у центрі теперішньо­го села Буші ще зберігаються рештки фортеці, погреби, під­земні ходи.

Але я хочу розповісти не про козацькі часи і не про порохо­ву вежу, яку відреставрували, а про скельний храм, що зберігся на території заповідника. І про загадковий наскельний рельєф. За словами гіда, цей храм існу­вав ще у дохристиянські часи.

Перше враження, коли вхо­диш, — це не святилище. Однак атмосфера доволі гнітюча. Су­міш цікавості і страху викликає вигляд дивної фігури, що стоїть на колінах, хоча я багато разів бачила цей барельєф на кар­тинках. Була здивована вели­чезними розмірами тієї плити.

Малюнок видовбано на при­родному камені. Зображує він безлисте дерево, птаха на ньо­му, оленя, людину, яка стоїть під деревом на колінах, та прямо­кутник над всією картиною. Ре­льєф великий, приблизно 2×3 метри. Його у 1883 році віднай­шов український археолог Во­лодимир Антонович. Рельєф унікальний, бо, за словами гіда, нічого подібного у світі ще не знаходили.

Але до Антоновича рельєф у 1824 році відкопав польський шляхтич Ромуальд Овсяний, що й поспішив зафіксувати на сті­ні біля малюнка. Він облашту­вав біля рельєфу криту веран­ду і проводив там літературні вечори, де пили чай та розду­мували про рельєф. Через те, що Овсяний розкопав рельєф, і його почали нищити вітер та во­лога. Малюнок теж почав руйну­ватися, тому стало неможливим встановити його вік.

Версії про дату та причини створення барельєфа супере­чать одна одній, вчені не можуть дійти однієї думки навіть з при­воду християнського чи язич­ницького походження рельєфу. Дехто датує його I-IV століттями нашої ери, а версії про 4 тися­чі років до нашої ери. символи, зображені на скелі, мають де­кілька трактувань: дерево — дуб (святе дерево слов’ян, образ дерева життя. Або навпаки — де­рева смерті, бо воно без листя).

Птах — півень, як символ жит­тя і світанку. Або символ заги­блих душ.

Олень — схід сонця (при­носить сонце на своїх ро­гах), зародження нового жит­тя. Людина на колінах — жінка в молитовній позі або в позі про­хання чи печалі. Або це чоловік у рясі, монах, що молиться, а саме святий Онуфрій, схоже зо­браження якого, за версією гіда, є в Софії Київський.

Є декілька основних версій походження рельєфу. За одні­єю з них, рельєф — пам’ять про спалення у ХІІІ столітті татаро­монголами села Антопіль (ста­ра назва с. Буша) і чудесний по­рятунок однієї його жительки на ім’я Бася. Це вона зображе­на на колінах перед деревом. На її честь потім назвали нове село Бушею.

Буша — одна душа, що зали­шилася. Версію підтверджує одне з трактувань напису в рам­ці-прямокутнику: «В містечку Антополі третего іюні сталася єдна Бася».

За іншою версією, на рельє­фі зображений святий Онуфрій. Наприкінці ХУІ століття в скель­ній ущелині оселився монах-відлюдник, або двоє монахів. Його звали Коетан Пеуніан, що відомо з напису на стіні. Можли­во, це монахи створили рельєф. А можливо, вони побудували навколо вже наявного рельєфу церкву — святої Барбари, свя­тої Басі.

Оскільки храм досі стовідсот­ково не дослідив жоден спеціа­ліст, туристам розповідають ле­генди. Одна з них — про козака, який довго був під землею. У нього там була величезна свіч­ка. Козак оберігав скарби ко­зацької громади, якій він вірно служив. Начебто науковці зна­йшли у скельному храмі шма­ток воску, що стікав зі свічки. Щороку у скельний храм, за сло­вами гіда з’їжджаються екстра­сенси і шамани з усього світу. У храмі вони моляться язичниць­ким богам і медитують. Знавці магії переконані: цей храм — во­рота у підземну обитель. Езоте­рики переконують, що насправ­ді храм — глибоко під землею.

У скельному храмі — три при­міщення, що розходяться ра­діально з одного майданчика. Одне з них веде вглиб. Ми на­магалися дослідити усі зака­марки, бо гід сказала, що на­чебто десь глибоко закопане золото і коштовності. Але зайти за ріг центрального майданчика — страшно. Таке враження, що на кожному кроці чатує небез­пека.

Однак Буша може похвалити­ся не лише скельним храмом, а й найбільшим у Європі музе­єм скульптур просто неба. По­над 20 років у серпні тут відбу­вається скульптурний пленер «Подільський оберіг». Цілий мі­сяць каменотеси з різних кра­їн творять свої шедеври на різні теми. Правда, більшість з них — на тему козацтва і релігії.

У Заповіднику «Буша» ще є козацьке кладовище і урочище Гайдамацький яр, яке недавно оголосили геологічним заповід­ником. Колись цей яр називався Великим лісом, оскільки тут ви­рощували дерева, які викорис­товували у будівництві кораблів. Історики вважають, що в Гайда­мацькому яру тривалий час була так звана база гайдамаків (таєм­не місце зустрічей), якими керу­вав сам Гонта. Місцеві жителі ка­жуть, що Гонта з побратимами між кам’яними забудовами яру заховав золоті скарби, які, до речі, досі так і не знайшли. А ми шукали скарби у скельному хра­мі. Не там шукали…

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за органі­зацію цікавої подорожі.