Роман із театром

Господь явно збирає собі театр. Тільки за останні два тижні не стало таких легендарних постатей, як Михайло Жванецький, Армен Джигарханян, Роман Віктюк… Знаменитий львів’янин, театральний режисер, народний артист України Роман Григорович Віктюк пішов із життя на 85-му році життя 17 листопада 2020 р. — у лікарні в Москві, куди його госпіталізували ще наприкінці жовтня із коронавірусом.

Мріяв на старості років творити у Львові. Віктюк любив журналіс­тів, завжди мав що нам розказа­ти. І був для представників мас-медіа ці­кавим, небанальним, неординарним, а хочете — скандальним та епатажним. За свою журналістську практику мала твор­чу удачу записати із Романом Григоро­вичем для «Високого Замку» добрий де­сяток об’ємних інтерв’ю і написати ще зо два десятки рецензій на його всесвітньо відомі вистави.

Він любив гастролювати у рідному Львові. Бо тут його родина — сестри, пле­мінники. Приїжджав до міста Лева як до­дому. Вікна львівської квартири Віктюків виходять на пам’ятник Королю Данилу — і він обожнював гамір центральної час­тини міста. Хоча жив та творив протягом усієї незалежності України в Москві, де, на відміну від Львова, мав рідні підмост­ки — власний красивий театр — Театр Ро­мана Віктюка.

Утім, де би не гастролював (а його уні­кальну творчість знали й любили у всьому світі), Віктюк наголошував, що він — україн­ський режисер. У творчому доробку май­стра — понад 250 вистав. Найвідоміші із них — «Служниці», «Мадам Баттерфляй», «Лолі­та», «Дама без камелій», «Майстер і Марга­рита», «Філософія в будуарі», «Саломея», «Давай займемося сексом», «Нетутешній сад», «Коза, або Сильвія — хто ж вона?», «Сон Гафта, переказаний Віктюком», «R&J», «Маскарад Маркіза де Сада»…

Пригадую, як якось, за завданням ре­дакції, ми прогулювалися з Романом Гри­горовичем знаковими для нього місцями у Львові. Розпочали із дворика на площі Ринок, у якому він виростав. Розповів, що майбутню професію йому напророкувала циганка — сказала малому: «Будеш дири­гентом». «Та вона просто не знала такого слова, як «режисер», — усміхнувся. А потім підвів до розлогого дерева у подвір’ї — тут, дитиною, поприв’язував собі до рук віни­ки — й намагався злетіти з цього дерева. Такою була одна з перших його постано­вок. І у цьому був весь Віктюк — творчий, провокативний, нестримний, невгамов­ний, бунтівний, сміливий, відвертий, не­сподіваний… Горів тим, що робив!

Постійно розповідав, що на старості років хоче творити у львівському ТЮЗі (Перший академічний український те­атр для дітей та юнацтва) — там, де сво­го часу розпочинав свій довгий і надзви­чайно натхненний шлях творця, майстра та учителя: спершу — як актор, а згодом — як режисер. Не склалося…

Іншого разу, будучи у відрядженні в Москві, вдалося потрапити на репетицію у Театрі Романа Віктюка. У роботі з ак­торами майстер сцени був безкомпро­місним — будь-що-будь вимагав він них того, що задумав. У творчому пориві ба­гато і голосно кричав, міг навіть «смачно» матюкнутися на когось. А вони, актори, просто обожнювали його — бо ж він давав їм волю творити, жити на сцені — щоразу як востаннє. Вони усі були його учнями, ба більше — дітьми (рідних дітей у пана Романа не було). Чимало із акторів про­працювали у тандемі з Віктюком по 20−25 років. А це — історія про вірність, відда­ність і «свого режисера».

Віктюк любив казати, що режисеро­ві (маючи на увазі себе) — завжди 19. Так і жив та творив, як вічно молодий. А ще, часто говорив про світло, яке є всереди­ні у людини і яке умів бачити й витягува­ти. Світився й сам!

Одне з останніх наших інтерв’ю з Рома­ном Григоровичем відбулося одразу піс­ля найстрашніших днів Революції Гідності у 2014-му, напередодні анексії Криму (до слова, імені Романа Віктюка не було у тому сумнозвісному списку російської інтелі­генції, яка підтримала злочинні дії Воло­димира Путіна). Легендарний львів’янин у ті дні палко підтримував українців. «Укра­їнці нарешті відчули струс мозку і сер­ця, — казав в розмові для „ВЗ“. — Побачив це, коли ходив по Майдану Незалежнос­ті. До мене підходили 17-річні й казали: „Не зрадьте нас!“. Вони шукають підтрим­ки у нас — у тих, хто прожив життя. Я ба­чив ці очі! А потім вони віддали свої жит­тя… Той хлопчина, освітлювач Київського театру ім. І. Франка, який мріяв бути акто­ром. Нема його… Загинув від прицільного пострілу у голову. А батько, який привіз на Майдан свого сина і фактично приніс його у жертву… Це та висота, якої не досягну­ла жодна інша нація. Після такого Україна повинна змінитися. Я повністю підтримую Майдан у його намірі стояти до кінця — до моменту, коли не тільки зміниться уся вла­да, а й коли будуть покарані усі винні».

P. S. Романа Віктюка поховають у його рідному Львові. Про це повідомив «Інтер­факс» із посиланням на джерело у москов­ському Театрі Романа Віктюка.