«Зросійщений в Україні – це мовний інвалід» (відео)

20-річний Данило Гайдамаха — чи не найпопулярніший україномовний блогер серед молодого покоління. Він виріс у Києві в російськомовній сім’ї. На першому реченні хлопець одразу вніс уточнення, що у «зросійщеній сім’ї», і вважає: російськомовних українців не буває, є лише люди, які піддалися впливу російського наративу. Кілька років тому хлопець свідомо перейшов на українському мову і водночас обрав для себе місію — популяризувати солов’їну серед покоління Z (термін, що застосовується для людей, які народилися між другою половиною 90-х і другою половиною 2000-х років).

— Даниле, що тебе стимулювало перейти на українську?

— Я дуже чутлива людина і відчуваю, що моє, що не моє. Якщо у мене прізви­ще Гайдамаха, якщо я народився у сто­лиці України, якщо я — українець, то чому маю говорити російською мовою?! На­віть якщо це мова, якою мама співала ко­лискові? Ще мене до цього підштовхнуло ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання. — Ред.). Не можу сказати, коли стався пе­реломний момент, просто до цього доріс. Коли мене запитують, чому почав говори­ти українською, — у відповідь запитую: «А чому ви навчились ходити, навчились го­ворити?». Це природний розвиток: хтось доходить до цього, а хтось не доходить — залишається людиною з інвалідністю.

— Тобто у твоєму сприйнятті зросій­щений українець — це інвалід?

— Мовний інвалід. У Польщі говорять по-польськи, у Франції — по-французьки, а в Україні мають по-українськи. На цій землі ніколи не було російської мови, вона з’явилася з насильством, з кров’ю, вдерлася з вбивствами нашої інтеліген­ції… Кожен носій російської мови сьо­годні серед українців — це продовжувач окупаційної політики.

— Чи не вважаєш парадоксальним, що ми обговорюємо твій випадок, коли українець перейшов на україн­ську, і вважаємо це досягненням?

— У моєму випадку не так йдеться про перехід з російської на українську, як про конфлікт двох ідентичностей: радянської та нової — української. Зі зміною мови змінюється ідентичність. Коли говоримо про мій мовний перехід — йдеться не про мене, а про стик тих двох ідентичностей в одній людині. Чи не кожен переживає цей стик. Навіть я, зі своєю мотивованою позицією, якщо зараз заграє пісня «пре­красное далеко, не будь ко мне жестоко» чи «крылатые качели», відчуваю нотки ностальгії, мені десь защемить, бо це му­зика, яку я чув з дитинства. Як би я з цим не боровся, воно у підсвідомості сидить. Завдання нашого покоління — створити такі обставини для наступного поколін­ня, щоб вони вже виросли не мовними інвалідами.

— Саме тому взяв за мету українізо­вувати своїх однолітків? Якими мето­дами це робиш?

— Українське швидко набрало обертів: рок-гурти крутезні, військова тематика, круті бари, кнайпи — цього всього бага­то. Однак ми не встигаємо, програємо у попсовій сфері, у глянці. Не вміємо по­казати, що ми стильова, модна, класна і приваблива для молоді нація, де гроші, дорогі тачки… Це може комусь не подо­батися, але молодь на таке клює. Молодь думає, як їй будувати успішне, щасливе, незалежне майбутнє. Хто може гаранту­вати це — за тим молодь і піде. Тому по­трібні образи успішних українців, які себе реалізували саме у своїй українськості.

Я собі збудував такий образ «Чорно­брового»: яскравого, самодостатнього, завжди усміхненого.

— Чорнобровий — це твій нікнейм у соціальних мережах…

— Так, це образ хлопця, який показує, що він став популярним завдяки тому, що він — українець. Я показую це своїм одноліткам та молодшим за мене, і вони думають: чому я не можу говорити про свою українськість і ставати теж успіш­ним і популярним.

— В одному з інтерв’ю ти сказав тезу, яка мені запам’яталась: украї­номовний = щасливий. Тобто вважа­єш людей, які говорять російською в Україні, нещасними?

— Директор інституту журналістики (Володимир Різун. — Авт.) сказав слова, які запали мені у серце: мова — це форма духовного буття людини. Завжди своїм читачам кажу: не оформлюйте свою душу в неорганічну форму. Якщо твоя душа українська, а ти говориш чужинською мо­вою, обрамлюєш свою душу в позі емб­ріона, так проживеш до кінця життя і не знатимеш, що таке розправити крила і дихати на повні легені, не зможеш ціл­ком реалізуватися у чужій мові, відтак не зможеш апріорі бути щасливим. Це важко зрозуміти, якщо не переживеш цей пере­хід. Я приїжджаю до Львова і кажу про свої страхи, а львів’яни мене часто не розумі­ють, бо для них українська мова — це вро­джене, вони не розуміють, як може бути інакше. Я відчув ту силу мови. Запевняю, вона є, і раджу всім спробувати.

— Все ж яка схема переходу з ро­сійської на українську?

— Найперше, підписатись на «Чорно­брового» у всіх соціальних мережах. Я вже україномовив 223 людини — стіль­ки написали, що перейшли на українську завдяки мені.

Друге, потрібно провести діагностику. Перед тим, як щось змінювати у своєму житті, треба поставити діагноз, подиви­тись на себе у дзеркало і сказати: чому я говорю російською?

Випиши свій рід і зрозумій, що в тебе бабуся і дідусь говорили українською, що у тебе українське прізвище, укра­їнські гени. Досліди, чому говориш ро­сійською, спочатку в межах свого роду. Якщо твій рід український, то твоя рід­на мова українська, бо рід — це не лише твої мама і тато, дивись глибше. А потім подивись у масштабах цілої країни і зро­зумій, чому твоє місто має таку мовну ситуацію, чи завжди там говорили росій­ською мовою.

Наступний крок: відписуємось і ізолю­ємо себе від усього чужомовного. Це по­трібно для того, щоб нічого не спокуша­ло знову поринути у російський мовний і ментальний простір. І цілком заповню­єш свій простір всім українським, тоді формується голод: ти не будеш харчу­ватись у дорогих ресторанах здоровою їжею, якщо нажираєшся фастфудом. Так і з мовою: ти не знайдеш крутих україн­ських пісень і вважатимеш, що їх не існує, якщо нажираєшся Лободою і Потапом.

Опісля цих етапів, коли ми очистили простір від російського і наповнили укра­їнським — сяємо, як чисте сонце, і поши­рюємо серед своїх друзів. Ви україномо­вите одного свого друга, він зробить так само, і Україна заговорить українською.

— Ти приїхав до Львова, щоб під­тримати Марусю Звіробій та Софію Федину. Не кожен киянин поїде, щоб годину постояти під судом.

— Бо робиться страшне. Людина, яка (йдеться про Марусю Звіробій. — Ред.) готова вмирати і вбивати за Україну, за­хищає нас всіх. Сьогодні нашого захис­ника маємо обороняти від нашого пре­зидента. Ця показова розправа над людиною за ведення стріму у Фейсбуці має нам продемонструвати, що завтра будь-хто може мати таку саму судову справу за свій допис, репост або стрім.

— У Тік Тоці у тебе 120 тисяч при­хильників. Як вдалося досягнути успі­ху у цій соціальній мережі?

— Виходжу на вулиці свого міста, бачу молодь 12−14 років і бачу, що вони ре­транслюють: ходять з колонками і слу­хають музику, яка популярна в Тік Тоці, танцюють ті танці, які там популярні, го­ворять тими фразами, які популярні у Тік Тоці. Скасувати вплив Тік Току на молодь неможливо, але можливо зайти у Тік Ток і наповнити його україномовним контен­том. Один у полі не воїн. Треба подиви­тись, як ми вели територіальну війну, — бомбили, так само і вести її у Тік Тоці. Треба нашим солдатам разом зібрати­ся, викопати окоп величезний і з одного окопу бомбити російськомовний контент у Тік Тоці, наповнюючи його своїм.

— Ти зібрав своїх солдатів і запус­тив проєкт «Галас».

— Я зібрав людей, в яких бачу потен­ціал, це хлопці-дівчата різного віку з різ­ними інтересами. Головне, щоб за ними було цікаво спостерігати молоді. Ми ро­бимо Ютуб реаліті-шоу, в якому ці люди будуть між собою взаємодіяти і в межах цього шоу заповнять півторатисячною кількістю україномовних Тік Ток відео.

Перед ними завдання — щодня знімати по чотири україномовні Тік Ток відео, а ми, як платформа, на якій вони це створю­ють, надаємо всі умови для того, щоб цей контент був цікавий і якісний. Українці по­бачать історії україномовного успіху, те, що україномовна людина може набира­ти мільйони переглядів. Ми це доведемо.

— Але це лише один майданчик… Як через інші платформи достукатись до свого глядача?

— Ми оголосили медійну війну за укра­їнський контент. Цей проєкт виходить і в Ютубі, і в Інстаграмі, і в Телеграмі, і у Фейсбуці. Тік Ток — лише початок. Попе­реду цікавезна історія. Війни не оголо­шують, коли не впевнені у своїй перемо­зі. Ми впевнені.