Найлютішим ворогом стала… власна рука

У це важко по­вірити, але є в Україні жінка, рука якої живе окремо, своїм життям! Не слухається господиню — не підносить ложку з їжею до рота, не допомагає одя­гатися, не стелить ліжко. Навпаки, правиця завдає тільки шкоди: лазить до чужих кишень, жбурляє господиню з ліжка й навіть… ріже її ножем. І вдіяти бідолашна жінка нічого не може… Руку, яка взагалі не підкоряється волі людини, має тернополянка Марія Смерека.

Змалку на долю пані Ма­рії посипалися випробу­вання. У неї виявили по­рок серця (як і в мами, яка через це померла зовсім молодою), у школі залишилася круглою си­ротою. А потім так захворіла, що й сама заледве не віддала Бого­ві душу. Усе почалося банально: помила голову й, не висушив­ши, вийшла в холодну пору на­двір. Їй тоді було шістнадцять…

— У мене виявили менінгоен­цефаліт. Лежала під крапельни­цями, надії було мало. Мене го­дували через зонд, бо сама їсти не могла, — згадує Марія Смере­ка. — Усі думали, що помру. Але являється мені Бог і каже: «Раз ти не нарікала на мене, молила­ся, почнеш на третій день ходи­ти». І так сталося. Ще перші два дні я була слабка, а потім справ­ді стала на ноги.

Лікарі були вражені, бо хво­роба відступила. Але Марія тоді не знала, що лише стала на шлях боротьби за своє жит­тя. І триває він донині. Бо відтоді здоров’я жінки серйозно пода­лося, а права рука почала жити ніби окремо від тіла.

— Хочу взяти гребінець роз­чесатися, а рука не слухається, їсти хочу — вона ложки не візьме, — розповідає жінка. — Скільки я по лікарях через ту свою руку виходила! Ще як у школі була, мене оглядав професор. Казав тоді: «Приїжджай до Києва, ми тебе полікуємо, квартиру дамо». Я би хотіла, але наші лікарі не дали мені скерування. Сказали, тут є кому лікувати.

На очах жінки проступають сльози. Розуміє, що тоді втратила шанс, який, можливо, на краще змінив би її життя. Однак нікого ні в чому не звинувачує й в усьому покладається на волю Божу. Як-не-як, їй уже 75. До такого віку не дожило чимало її однолітків.

Сьогодні застати вдома пані Марію важко, адже більшість часу проводить у лікарнях. До­шкуляють біль, судоми, та най­більше — права рука, з якою воює ось уже шість десятків років.

— Вона сама собі хазяйка, що хоче, те й робить, — тримаючи праву руку лівою, говорить Ма­рія Смерека. — Столом, кріслом кидається.

Я бачу, як пальці правиці ви­кручуються з «полону» і тягнуть­ся до мене.

— Хоче вас злапати, — пояс­нює жінка. — Але я не встану, вона не дотягнеться.

Аж мороз йде по шкірі від її подальшої розповіді.

— Якось моя рука вдарила мене кулаком по спині й зламала хребець. То я тоді довго лежала в лікарні. Іншого разу, коли хоті­ла собі налити кип’ятку в горнят­ко на чай, рука вихопила його й вивернула мені на ногу. Ошпари­ла до самої кістки! Навіть пере­садку шкіри тоді мені робили, — зізнається Марія Смерека.

А рука й далі сіпається у на­прямку до мене. Справді стає лячно.

— Ще вона на мене з ножем кидалася. Вхопила і встроми­ла мені от сюди, — показує ногу. — Було, вночі мене схопила і ки­нула на землю. Я мало не заду­шилася. Тоді сусідка прийшла, мене підняла і стіл впритул до ліжка підсунула, щоб таке біль­ше не повторилося.

Та рука має неймовірну силу! Це підтверджують і со­ціальна працівниця, яка опіку­ється Марією Смерекою, Окса­на Саньоцька, і сусідка Текля Васюта. Хоча жінки зізнаються: руки-бунтівниці не бояться. Бо вона при них, як правило, за­хована у спеціальному «нало­кітнику» й прив’язана до гос­подині.

— Мушу тримати свою руку міцно. Бо нічого доброго не ро­бить, тільки шкоду. Одного разу я йшла в магазин. То недалеко, буквально через дорогу від до­дому. Йшов мені назустріч хло­пець років двадцяти. То рука як схопила його за грудки і підняла догори на 30−40 сантиметрів! — розповідає жінка.

— Той хлопець поліцію не ви­кликав? — запитую.

— Ні. Люди тут уже всі знають мою руку… Співчувають. Вона і в церкві дивиться, кого би злапа­ти. Може комусь у кишеню за­лізти.

Марія Смерека — самотня пенсіонерка. Так склалося жит­тя, що заміж не вийшла, дітей не має. З родини була єдина жива кровинка — рідна сестра. Але з нею стосунки теж не склали­ся. Коли Марія захворіла, вона оформила на себе документи із догляду й добилася квартири у Тернополі. Та тільки пересели­лася зі села, хвору сестру з хати вигнала… І на неї не гнівається жінка. З сумом зауважує, що се­стра вже давно покійна.

Була у пані Марії ще одна «опікунка», що мало не віді­брала їй житло, яке отрима­ла колись від роботи. Але сусі­ди вчасно похопилися, не дали аферистці провернути оборуд­ку. Тепер самі доглядають ба­бусю: їсти носять, в оселі при­бирають. Справді, ми приїхали без попередження, а в домі ся­яло чистотою, на кухні пахнув обід.

Що говорить про захворю­вання Марії Смереки медицина?

— Випадок справді унікаль­ний, — каже Юрій Геряк, за­відувач 1-го неврологічного відділення обласної психо­неврологічної лікарні. — Бо дії руки не підконтрольні сві­домості, волі людини. Причи­на — ревматизм, який викликав пошкодження суглобів, серця і головного мозку. Винна в усьо­му перенесена інфекція.

Аби жінці рука якнаймен­ше дошкуляла, хворій радять з нею… розмовляти. Пані Ма­рія може її погладити, просити бути чемною. А може бити лівим кулаком по правиці, аби непо­слушну руку втихомирити. Каже, виробила вже свою тактику бо­ротьби.

Цілими днями жінка прово­дить у молитві. Вдома чи в лікар­ні — просить Бога про одне: щоб люди, які поруч, були здорові.