Куми на карантині

Ади привезли кумови пе­редачу з Італії від Гафії. Кум подзвонив до мене, сі кішит, каже:

— Куме Міхайле, ходіт до мене, тут італійске вино пе­редала Гафія, лупнимо, до­правим самогонков.

Мене до цеї роботи дов­го просити не треба. За п’єть мінут я вже був у кума, і ми дигустували тото вино. Шо вам скажу, до сракі тото вино італійске, наше ліп­ше. Пили ми, говорили про політику, дивилисі телеві­зор. А там якраз показува­ли в новинах про коронаві­рус. Кажут, шо вже дійшов до Італії.

— Трохі страшно, куме Ва­силю.

— Чого?

— А як добересі та зараза на Україну?

— Йой, не бійтисі, нас тота хвороба не візьме, нас нічо не бере. Ми п’єм, курим, же­рем чисник, стручковий пе­рец. Нас хороби бридітсі. Пийте та й не гризітсі.

— А майте горівку, бо це вино до гузиці.

— Зарас принесу.

І кум поліз в півницу. Пили ми тої днини моцно. Потім кум сказав, шо він закальон­ний, а я сказав, шо я ше дуж­ще. Зачєли спорити. Потім на спір зачєли їсти лід з хо­лодильника і запивати хо­лоднов водов. Потім зачєли обливатисі на протязі коло кірниці студенов водов. Хо­тіли скакати в кірницу, але спамніталисі. І пішли знов пити. Так доправилисі, шо по­снули на підлозі.

На рано пробудилисі з ду­бовими головами. Я хотів сі обізвати до кума, але лиш прохрипів. Кум тоже проши­пів шось і зашмаркавсі. До­бре закалилисі, горло болит, захрипли, зашмаркалисі. Хотіли віпити горівки з перцем, шоб пролікуватисі, але ні перцу, ні горівкі в хаті не було.

Ледве ми підоймилисі, зі­бралисі і пішли в магазин. По дорозі здибали бабу Касю, хотіли сказати Славайсу, али ледви прохрипіли. Баба підозріло подивиласі на нас. Продавщиці горівку і перец продала, але теж з підозров дивиласі на наші шмарклі. Селом ми пчєхали і кашлали, аж пси гавкали. Дойшли до кума і зачєлисі лікувати го­рівков і перцем.

Тим чєсом, як ми лікували­сі, хтось в селі згадав, шо до кума заїзджєла машина з Іта­лії. А хтось сказав, шо ми пчє­хаїм і кашлаїм. І тут баба Касі висунула вердикт: КОРОНА­ВІРУС.

Село загуділо, почаласі паніка. В сіліраді терміново зібраласі позачергова сесія сільскої ради, а під сілірадов виник стихійний мітинг. На­род хвилювавсі. Викладали різні ідеї і пропозиції.

Одні радили нас спали­ти разом з хатов. Другі зако­пати за цвинтарем, ше й за парканом, треті радили об­курити скатом від трактора. Ксьондз, шоб застрахувати­сі, видав заборону нам від­відувати церкву. Директор школи — школу, медпункт, фельшир — амбулаторію. А дипутат кожної вулиці вису­нув нам заборону пересува­тисі по тих вулицєх, на яких їх обрали. Баба Касі запро­понувала обсмалити нас па­яльнов лямпов. І тут сесія видала указ ізолювати нас у хаті.

Всі боялисі підходити близко до хати. Але післали штирьох піяків (їх не шкода, і їх ше жодна хороба не бра­ласі). Покі ми з кумом співа­ли під дією лікарства пісню «ОЙ ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЇТ», ті цвєками заколотили вікна і двері. Коли ми доспівали спі­ванку, то схотіли у виходок, підійшли до дверий, а двері забиті, намертво. Тут задзво­нив телефон. То голова сілі­ради протер свій телефон чистим спіртом для дизен­фекції і позвонив до кума.

— Альо.

— Альо, Міхайле і Василю, ви інфіковані кішков хоробув, яку вам завезли з Італії, ко­рунко віросом, і ми змуше­ні вас ізолювати на дві не­ділі. Сидіт і не рипайтесі. І поклав трубку. Ми пробува­ли дзвонити людям, але ніх­то не брав трубку. Тим чєсом в церкві правиласі служба за упокій наших душ.

Їди троха в хаті було. Гір­ше було з виходком, у хаті не було жодного ведра. Були лиш трилітрові слоїкі, то в них ходили по нужді і зразу закручували кришками. На другий день відрізали нам світло, бо хтось кинув вер­сію, шо той вірус може по дротах поширитисі селом. А на третий день відрізали і газ, би вірус не пішов по тру­бах. Хату оцепили і нікого не пускали, навіть Ганю. Хоч та і не дуже пхаласі. Каже, най вісерутсі добре.

А ми сі добре вісрали. Про­студа від стресу пройшла сама. На четвертий день з’їли всьо, шо було в хаті. На п’єтий зробили салат з вазонків. На шестий з’їли кактус. Одне до­бре — у віходок не було чим іти, та й слоїкі сі скінчили. На восьмий день зачєли ловити миші. На дванадцітий з’їли ку­мовий пасок, на тринадцітий — мої підтяжки. На штирнадці­тий день мали нас віпускати, але сесія рішила ше тиждень нас тримати.

Тут не витримала Гані. Поїхала в район і нароби­ла шуму. Приїхали дохтори в скафандрах, ледве нас від­крили, ми з кумом так схуд­ли, лиш очи світилисі. Як нам відкрили двері, то ми хотіли з’їсти санітара.

Коли нас везли селом, то хтось кинув каменем в ско­ру поміч і розбив вікно. Ці­лий день нас возили районом і ніде не хотіли нас прийма­ти — ні в поліклініці, ні в лікар­нєх, всюди палили скати і мі­тингували.

Аж під вечір зи Станісла­ва привезли тести, і ми про­йшли їх. Тести вказали, шо ніякого вірусу нема. Нас на­годували, дали на рукі довід­ки, шо ми здорові, і вікінули на дорозі зи скорої.

Ішли ми полем, худющі, штани тримали в руках, бо спадали, а пасок і підтяжки з’їли. Ішли, передихали і мрі­яли, як будемо мстити од­носельчанам. А мста буде страшна, особливо голові.

Десь далеко дзвони­ли дзвони, або за нами, або хтось вмер.

Публікується зі збереженням мови оригіналу.