Своїм захопленням вразив майбутню тещу…

Сільські діти мимоволі стають велолюбителями, адже часто це — єдиний транспорт, яким можна дістатися в магазин чи до школи, до батьків у поле чи до товаришів з іншого села. Все більш популярним цей вид транспорту стає і в містах. Біда, велодоріжок бракує. А от у Світязі на Волині їздити велосипедом стає все комфортніше, адже на очах змінюється придорожня інфраструктура.

Біля місцевого ліцею роверів стільки, що ніде яблуку впасти! Та з-поміж них вирізняється тран­спорт учителя фізкультури Тараса Чер­някова. Він спортивний — роз­рахований на дистанції довгі та складні.

Свою першу веломандрівку Тарас здій­снив, ще навчаючись у Східноєвропей­ському національному університеті. Тоді саме познайомився через соціальні мере­жі з хлопцями із Бреста (Білорусь), й вони запросили волинянина у гості. Узяв україн­ський стяг — і помандрував до кордону.

Це був березень 2014-го, у Криму саме починалися сумні події, що переду­вали війні на сході України.

— Коли я фотографувався з нашим си­ньо-жовтим прапором у Бресті, до мене підходили люди. Питали, звідки я. Від од­них чув, мовляв, молодець. Інші ж каза­ли: «Сховай, бо додому не повернешся». А коли вже їхав від друзів, бачив, як до кордону білоруси почали стягувати вій­ськову техніку, — згадує молодий вчи­тель.

Та поїздка запам’яталася ще й тим, що тоді вперше на велосипеді подолав 240 кілометрів. Зізнається: крепатури не відчував, бо організм має тренований — їздить на ровері змалку. Та й, запевняє, навіть втоми великої не було.

До речі, тато Тараса у шкільні роки здобував призові місця з бігу, сам він був сильним у веслуванні й мріяв потрапити в олімпійський спорт. Та доля повернула інакше. Про те, що повернувся учителем фізкультури у рідний навчальний заклад, не шкодує.

— Інше прикро. Пригадую, у мої шкіль­ні роки фізкультура була у нас улюбле­ним предметом! Ми намагалися швидше виконати усі нормативи, щоб був час по­грати у баскетбол чи ще щось. А зараз? Даю м’яча, а учні: «А чого футбол? Да­вайте просто посидимо…». Такі діти піш­ли, — розчаровано каже.

Зате він розповідає, як своїм захо­пленням вразив майбутню тещу Надію Протасівну. Коли ще зустрічався з коха­ною Людмилою, яка родом із Каменя-Ка­ширського, якось їй сказав, що на вихідні приїде до неї не автобусом, а велосипе­дом. А це — майже 140 кілометрів в один бік.

— Ні Люда, ні її мама не повірили, що я це серйозно кажу, — усміхається Тарас Черняков. — То якраз було восени, затяг­нув дощ. Не без пригод добирався, якщо чесно, бо дороги погані. Спеціально дальній маршрут проклав, по якіснішому покриттю, та ґулю на колесі все одно «ви­дуло». Але ж доїхав! Коли мене побачили за вікном з велосипедом, усі були дуже здивовані.

Запитую, чи Тарас влаштовує у лі­цеї чи між односельчанами велотурніри. Адже, судячи з великої кількості роверів під стінами альма-матер, у Світязі чима­ло шанувальників двоколісних.

— Та поки ні. Хоча це цікава ідея, — за­уважує.

І з сумом додає: улюблений велоси­пед зараз у ремонті, бо втрапив ним в аварію (їздить на роботу іншим). Та тіль­ки поставить його на колеса — мріє руши­ти до Львова. А далі, хтозна, може, від­криватиме й інші горизонти.

Волинська область