У дитинстві майбутній чемпіон про професію ветлікаря мріяв

Про ці титули та досягнення українського чемпіона цілий світ знає. Але лише вузькому колу наближених до нього осіб відомо, чого це вартувало Ярославу, як свого часу ще нікому невідомий юнак-велосипедист до своєї мети йшов. Його історія та життя, звісно ж, дотепер привертають увагу, залишаються предметом підвищеної уваги для тих, хто, як і Ярослав свого часу, лише починають свій шлях на дорозі, яка до здобуття трофеїв у спорті, визнання, а інколи й до правдивої слави провадить. Розповісти про дитинство Ярослава, його спортивне становлення, випробування, з якими довелось мати справу упродовж своєї блискучої кар'єри у велоспорті, попросили його батька, теперішнього директора розташованої в Дрогобичі Спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву з велоспорту «Медик», звідки починав свій тріумфальний шлях до перемог та визнання Ярослав, Павла Поповича.

Домашніх тварин дуже любив

— Всі ми, як казав письменник, із дитинства походимо. Чим на початку свого життя, ще до шкільних років запам’ятався ваш син? Чи не помітили щось такого, що б на його майбутню спортивну долю вказувало? Який характер, що так багато у житті важить, у нього був?

— Ярослав ріс звичайною дитиною. Був слухняний, домашніх тварин дуже любив. Хоч і не найкращим учнем у школі був, але завжди старанністю та слухняністю відрізнявся. Повага до старших, вірність обов’язку — це в нас, Поповичів, у крові закладено. Вже у ранньому дитинстві він, невеличкий на зріст, та, здавалося б, не наділений більшою, ніж його ровесники, фізичною силою, випереджав їх у спритності. Не встигнеш озирнутись, а Ярослав, коли намагався його на руки брати, «вислизав» та стрімголов подвір'ям мчав. Так швидко та натхненно довкола дерев у саду кружляв, що від його викрутасів аж крутилася голова. Велосипед полюбив ще відтоді, коли його дідусь і мій тато Михайло Попович придбав для улюбленого внука, яким був для нього Ярослав, бо завжди був при дідові, виростав на його подвір'ї, де ми жили дружною сім'єю, вже не пам’ятаю якого виробника, здається, це був один із прибалтійських заводів, дитячого ровера. Ярослав дуже швидко навчився на ньому їздити.

Робив це настільки спритно, такі «піруети» крутив, що дідові не раз подих перехоплювало. Улюбленим «номером» сина стала швидка їзда вулицею. Максимально розігнавши велосипед, він, полишивши педалі та тримаючи двома руками кермо управління, ставав однією ногою на сидіння. Добре випроставшись, демонстрував дідові свій «акробатичний» номер — ластівку в польоті. Не знаю точно, не буду із стовідсотковою упевненістю це стверджувати, але здається мені, що вже тоді в нього почав вироблятися смак до перемог, бажання бути першим. Це враження підсилилось після одного з популярних на той час конкурсів «Тато, мамо і я — спортивна сім'я». Під час районних змагань, які у селі Воютичі відбулися, Ярослав став найкращим серед дошкільнят у своїй віковій групі. Першим на подарованому дідом велосипеді до фінішу примчав.

Дід і онук

— Не знаю, хто саме, здається, про це сам Ярослав в одному із своїх інтерв'ю сказав, що в дитинстві бачив себе лікарем, який рятує, ставить на ноги тварин. Про професію ветлікаря мріяв. А чому не склалось, що в нього не вийшло?

— Було таке. У дитинстві син справді про професію ветеринара мріяв. Це, до речі, не минулося. Дотепер свою любов до тварин зберіг. Дуже уважний до них, навчився, коли в цьому виникає термінова необхідність, нашим друзям меншим таку-сяку ветеринарну допомогу надавати.

Небайдужість до домашніх тварин — це також одна з рис нашого роду. Калинів — моє рідне село. А ось батьки народилися на території Польщі. Під час сумновідомої операції «Вісла» були переселені до України. Тато, потрапивши разом із своєю сім'єю до Калинова, обрав місцем для постійного проживання обійстя, де колись німецькі колоністи жили. Вирішальне значення у його виборі мало приміщення кузні, яке залишилось після колишніх господарів. Тато був ковалем від Бога. Частенько підкови виготовляв, мав справу з кіньми. Це привернуло увагу підростаючого Ярослава. Оскільки діда до нестями любив, то і все решта, що робив та любив мій тато, за спадковою, мабуть, логікою передалось внукові. До ковальської справи його не потягнуло. А ось кури, за якими змалку ходив, кіт, собака, коні, корова, уся домашня живність зачепили хлопця за живе. Але життя бере своє. І син знайшов себе там, де це й мало статися — у велоспорті.

Тато сина офіцером бачив

— Як і кожен батько, ви, коли ще Ярослав підростав, мабуть, думали про майбутнє сина. Якісь свої плани мали…

— Безперечно. Чесно кажучи, тоді і в гадках не мав, що отак все складеться, що Ярослав назавжди своє життя з велоспортом пов’яже. У нашому селі немало хлопців про кар'єру військових мріяли. І я також над цим думав. Хотілося, щоб син у майбутньому офіцером став. Спілкувався з ним на цю тему, бо бачив його курсантом одного із вищих військових училищ. Військова справа — це престижно! Із раннього дитинства старався прищепити синові такі риси, як сміливість та відповідальність, готовність у разі потреби захистити слабшого за себе. Тому, порадившись із тренером тодішньої дитячої секції з боксу у Самборі Богданом Кіселицею, з яким приятелював, попросив взяти Ярослава до себе. Син, почавши відвідувати секцію з боксу, за словами самого тренера, швидко освоївся, добре себе показував у двобоях із своїми однолітками. Не раз наголошував вже після того, як Ярослав у велоспорті почав перемагати, син мав всі задатки стати першокласним боксером. Але бачите, як все склалося, як життя розпорядилося. Спортивного бійця-боксера з нього не вийшло, але заняття у секції з боксу намарно не минулися. Упевнений, що отриманий у боксерській школі гарт, прислужився у велоспорті. Ярослав покращив такі свої якості, як непоступливість та націленість на перемогу. Ставлячи перед собою цілі у житті, наполегливо долає перепони на шляху досягнення мети. Такий у мене син. Дуже наполегливий.

Вже у дванадцятирічному віці…

— Коли й де Ярослав по-справжньому до велоспорту прилучився?

— Сталося це у дванадцятирічному віці, коли син разом зі своєю мамою, з якою я розлучився, перейшов жити до Дрогобича. Ярослава прийняли у групу початкової підготовки спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву з велоспорту «Медик», якою тоді керував її засновник, Заслужений тренер України Ігор Романишин. Першим його тренером був Олег Ліщишин. Займаючись у групі початкової підготовки, із захопленням спостерігав за тренуваннями та виступами найсильніших на той час велосипедистів школи — Ігоря Кіселиці, Руслана Кормила, Олександра Плещова. У 1998 році, здобувши перемоги в індивідуальній та груповій гонках, став абсолютним чемпіоном України. Тоді ж удостоївся звання майстра спорту. Його, так би мовити, прорвало. А до цього було навчання у Броварському училищі фізичної культури, куди був скерований Ігорем Романишиним. Під час першого року навчання якихось особливо гарних результатів не демонстрував. На більш високий рівень почав виходити на другому курсі. Помаленьку, поступово догори «вибирався». Важкі тоді були часи. Зарплату купонами виплачували. Всі знають, яка інфляція була! Добре, що Ярослав, навчаючись в училищі, на державному забезпеченні був. Ніякі спокуси, яким інколи, порушуючи спортивний режим, піддаються хлопці-спортсмени, на нього вплив не справляли. Скромність, працьовитість, готовність пожертвувати задоволеннями, які хлопці знаходили там, де не мали права шукати, задля досягнення головного у спорті - це те, що його завжди вигідно відрізняло від інших, не таких вимогливих до себе, як він сам, але не менш талановитих, ніж сам Славко, колег-велосипедистів. Із 2000 року разом із Володимиром Білекою перебрався до Італії, де під керівництвом тренера Олівано Локателі виступає за команду «Велотекс». На той час це була найсильніша любительська дружина в італійському велоспорті. Цього ж року, ставши лідером команди, переміг у 17 гонках із 87, в яких взяв участь «Велотекс». Тоді ж, але вже на чемпіонаті світу серед велосипедистів до 25 років, який відбувся у Франції, фінішує другим. Дуже переконливо, стрімко та яскраво розпочав син свою закордонну, скажімо це так, кар'єру у велоспорті.

Після перемоги в Лісабоні

— Любительський велоспорт — це, звісно, ж добре. Але зазвичай всі велосипедисти-любителі, ставши лідерами після перемог на найпрестижніших змаганнях, згодом у професіонали переходять. Коли це з Ярославом сталося?

-У професіонали Славко подався у 2002 році. Сталося це відразу ж після його перемоги на молодіжному чемпіонаті світу з велоспорту у 2001 році в Лісабоні. Свої виступи на найвищому рівні розпочав у складі італійської команди «Кольнаго». Це відомий спортивний бренд, один із найбільших виробників велосипедів у Європі. Засновнику фірми Ернесто Кольнаго вже давно 90 років минуло. Від активних справ він відійшов, але дотепер залишається живим символом справи, якій ціле своє життя присвятив. До речі, велосипед Славка, на якому у 2001 році в Лісабоні він чемпіоном світу став, як й інші такого роду «реліквії», в музеї «Кольнаго» зберігається. За цю італійську команду син два роки виступав. Після цього пробував свої сили у найсильніших велосипедних дружинах Бельгії, США, Франції та Італії. Певний час і за казахстанську «Астану» та легендарну американську «Дискавері», лідером якої був багаторазовий переможець найпрестижнішої велогонки світу «Тур де Франс» Ленс Армстронг, виступав. Не один раз Славко, прикриваючи його стрімкі ривки, допомагав Ленсу перемагати. Отриманий під час спортивних баталій досвід, його розум та здібності дотепер у «ціні». Обравши місцем для життя Італію, син працює спортивним директором команди «Лідл трек».

Один із семи спортивних директорів

— Що про цю команду сказати можете? Які там умови для праці та виступів створено? І розкажіть, якщо, звісно ж, володієте потрібною інформацією про бюджет цієї велосипедної дружини?

— Що тут скажеш? Хіба по-доброму можемо позаздрити своїм італійським колегам, які, розбудувавши потужну велосипедну інфраструктуру, райські умови для праці собі створили. Зрештою, самі судіть. До «Лідл треку», команди, в якій сьогодні працює син, 27 спортсменів входить. Усі вони — представники різних країн та національностей. Задля перемоги спільно з італійцями працюють німці, бельгійці, нідерландці, японці, австрійці і ще багато інших спортсменів з Європи та інших континентів. Колектив — інтернаціональний. Об'єднує його спільна мета. До складу персоналу входять 54 особи, які перебувають на різних щаблях управління. Мій син — один із семи спортивних директорів. У команді працюють 8 механіків та 3 лікарі. Не знаю точно, який бюджет має «Лідл трек», але в аналогічній дружині, в якій син два роки тому працював, фінансування становило 15 млн євро на рік. Це такий собі середній для більшості професійних команд, які на найвищому рівні змагаються, показник. Із таким фінансуванням та комплексним забезпеченням потреб велосипедного колективу жодні виклики не страшні. Їхні умови для нас — це «космос». Правда, під час змагань технічному персоналу до сьомого поту працювати доводиться. Знаю це від сина, який у ці дні разом з іншими колегами дбає про гарний виступ своєї команди на «Джиро д’Iталія», другої за престижністю після «Тур де Франс» велогонки світу. Рідко, коли спати раніше другої години ночі лягає. Свого часу Славко сам бронзовим призером «Джиро д’Iталія» ставав. Сьогодні разом із шістьма іншими спортивними директорами працює на загальну перемогу підопічних велосипедистів. Один із них, Джонатано Мілано, вигравши три етапи змагань, чудові результати демонструє. Гонка має завершитись до кінця травня.

Призи чемпіона світу

— Ваш син став громадянином світу. Вже багато років за кордоном живе. Його життя склалося. Має сім'ю, працю, заробляє набагато більше, ніж його колеги вдома. Як спілкуєтесь з ним, чи добру комунікацію маєте? Чи пам’ятає Ярослав про землю, де народився, виріс та відбувся як майбутній чемпіон?

— Син у мене — правдивий та чесний патріот своєї країни. Пишаюся ним. Буквально на другий день після повномасштабної війни росії проти України почав збирати гуманітарну допомогу для потреб українських воїнів та переселенців. Сам додому не приїжджає. Як правило, зустрічаємось у Перемишлі, де зазвичай перевантажуємо доставлений його командою вантаж. Останній раз привіз допомогу на 76 тис. доларів. Левова частка доставленого — медичні препарати та інвентар. Крім того, Славко фінансує традиційну щорічну велогонку в Дрогобичі, ініціатором та організатором якої є наш «Медик». Змагання присвячено пам’яті засновнику нашої школи Ігорю Романишину. За призи, які вручаються найбільш активним учасникам та переможцям, відповідальний Ярослав. Він їх купляє та доставляє власним коштом. Не пам’ятаю точно, чи то шість, чи сім разів, приїжджав сам. Особисто вручав нагороди. Церемоніальна процедура у його «виконанні», звісно ж, супроводжується більшим емоційним зарядом, ніж коли цю місію виконує директор школи або ж хтось з тренерів чи представників місцевої влади.

Без везіння не обійтись

— Спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву з велоспорту «Медик» — одна з провідних в Україні. Ви на рівних конкуруєте з такими велосипедними центрами країни, як Київ, Львів, Одеса, Харків… Лише за підсумками теперішнього незавершеного ще року вихованці школи, виступаючи на різних змаганнях всеукраїнського значення, виграли шість золотих, шість срібних та дванадцять бронзових медалей. Серед тих, хто так добре на різних турнірах дає собі раду, немало таких, хто, за прикладом Ярослава, не проти випробувати себе у професійному велоспорті. Як їм це вдається, наскільки успішно це питання «патронує» сам Ярослав?

— Немало вихованців нашої школи, як свого часу це зробив мій син, у різний час виїжджали та виступали за кордоном за тамтешні провідні велосипедні дружини. Але, наскільки мені відомо, ніхто з них, крім самого Ярослава та Володимира Білеки, надовго там не затримувався. Після завершення виступів додому повертались. Бували й такі випадки, коли наші найсильніші велосипедисти, виїжджаючи на оглядини за кордоном, відразу ж, не пройшовши через сито суворого відбору, назад повертались. Чому? Через багато причин. У будь-якій справі потрібно везіння. Важливо, щоб претендент на місце в елітну команду до гарного тренера потрапив. Це — головна умова для успішної здачі тамтешніх тестів. Не все так просто, як видається на перший погляд. У спорті немає місця демократії. Доля українців там частенько залежить від встановлених квот. Зрозуміло, що найперше європейці про своїх спортсменів дбають. Нехай вони не до порівняння слабші, але комплектується команда за пропорцією сім до одного. Спочатку сім своїх набирають, а тоді вже когось із чужоземців зараховують. Якщо квота порушується — про себе спонсори нагадують. Грошей на утримання не дають. Не все так просто.

— Що дав велоспорт вашому сину? Як успішна кар'єра на його долю вплинула?

— Завдяки велоспорту Славко цілий світ об'їздив. Сьогодні, як сам же стверджує, йому легше назвати країни, в яких не побував, ніж ті, які вже провідав. Знає шість чи сім мов, на небачений інтелектуальний щабель піднявся. У нього інший, ніж у нас, менталітет. Він — вільна людина.