«Після примітивної реконструкції храмів з них наче зникають намоленість і піднесена аура...»

Вагому частину безцінної спадщини Української держави становлять її храми, ці обереги нашої духовності, національної ідентичності. Прикро, але чимало з них зникають, втрачають свою самобутність. Винен у цьому не тільки безжальний час — докладаються і недалекоглядні люди. Саме вони своїми поспішними необдуманими вчинками (хоча нібито керуються благими намірами) гублять, спотворюють скарби, які дісталися нам від предків. І які ми покликані у їхній автентичності передати на подальше збереження нащадкам.

Гордість села Залісся на Золочівщині — спорудже­на у терезіанському стилі церква Великомучениці Парас­кеви, яка є пам’яткою архітекту­ри місцевого значення. Колись її іконостас приїжджав вивча­ти знаменитий хранитель духо­вних цінностей, академік Борис Возницький. Точної дати побу­дови храму у селі не знають, але розуміють: за ним — велика пам’ять, тисячі доль. Раз так, то і ставитися до нього слід підкрес­лено шанобливо. З повагою до первозданності. Для сучасників, як і для їхніх попередників, має бути дорогим кожний камінчик, кожна деталь святині.

У Заліссі, схоже, із цим про­блеми. Парафіяни вирішили зву­зити на дві цегли вхід до ризниці і замінити старенькі двері но­вими, сучасними. Категорично проти такої «реконструкції» міс­цевий краєзнавець, за фахом — ветеринар Володимир Топишко.

— Історичні пам’ятки не мож­на переплановувати на свій лад, це грубе порушення зако­ну, — ділиться обґрунтованими тривогами у розмові з корес­пондентом «Високого Замку» пан Володимир. — Погоджуюся: двері справді благенькі. Але їх можна було б, не звужуючи, за­мінити на інші, такого ж розмі­ру, такого ж фасону, теж із дере­ва. І поставити на них колишні, ще цілком добротні завіси ори­гінальної форми. Цим завісам буде не менш ніж 150 років. Вони ковані, ручної роботи, ви­готовлені у кузні, яка колись працювала у нашому селі. Про­служать ще не одне століття! Це частинка нашої історії. Шкода, що наші односельці цього не хо­чуть розуміти. На місці виникає непотрібний конфлікт. Дехто ро­бить мене ледь не ворогом…

Залісянський священник каже, що отримав від владики у районі дозвіл на заміну дверей. Але ж на заміну, отче, а не на їх звуження!

Ще одна сумнівна новація — щоб тутешня дзвіниця вигляда­ла привабливіше, на стару шту­катурку її стін майстри нанесли сучасне декоративне покриття «короїд». Але воно не прижива­ється. І нова, і стара штукатурка обсипається…

Кілька років тому на цій пара­фії вдалися до іншої самодіяль­ності: шатровий дах на дзвіниці, вкритий цілком добротною ав­стрійською бляхою, замінили ку­полом, вкрили його модерним булатом. Стару бляху продали як металобрухт (а могла би ще по­служити вік). Дзвіниця переста­ла бути схожою на саму себе. Через протиправну зміну фор­ми даху голова комісії сакраль­ного мистецтва Львівської архіє­пархії УГКЦ о. Севастіян Дмитрух зробив припис, викликав пароха для пояснень у Львівську консис­торію. Назвав цей випадок «ван­дальним». Однак, як бачимо, він не став повчальним, церкву у Заліссі і далі «підправляють», як кому заманеться.

— Наші діди-прадіди були дуже розумними, завбачливими. Цінували, берегли свою духовну обитель, — розмірковує ветери­нар Володимир Топишко. — Ска­жімо, основу під дах залісянської дзвіниці робили із чотирьох видів дерева. Робили це продумано: у разі, якби шашіль пошкодив бал­ки із сосни, покрівля тримала­ся б на перекритті із бука, граба чи ясена. Нам усім такої б ревної уваги до своїх святинь…

На жаль, аматорська, позбав­лена правил і смаку реконструк­ція сакральних об’єктів стала поганою модою, набула масо­вого поширення у нашій країні. Вона завдає величезного удару по нашій історичній, культурній спадщині. Один з найбільш кри­чущих випадків трапився у трав­ні цього року у карпатському Славському. У тамтешній церк­ві Успіння Пресвятої Богороди­ці під час ремонту з мовчазної згоди священника на стінах за­малювали унікальні розписи ху­дожників-монументалістів по­чатку ХХ ст. Модеста Сосенка та Юліана Бучманюка, а з підлоги збили унікальну плитку, яку було виготовлено на фабриці знаме­нитого львівського архітектора Івана Левинського. На місці зга­даних розписів приклеїли плит­ку, яку використовують у ванних кімнатах…

Згадайте: у багатьох наших церквах (навіть тих, які входять до списку ЮНЕСКО) під вигля­дом євроремонтів незакон­но роблять «передбанники» із пластику, обшивають дерев’яні стіни штучною вагонкою, за­мість унікальних вітражів встав­ляють «ширужиток» — пластикові вікна. Як сказав мені один із па­рафіян, після такої примітивної реконструкції немовби зникає намоленість цих храмів, виві­трюється їхня піднесена аура…

«Кілька днів не покидало від­чуття, ніби мені обрубали руки і ноги, — в інтерв’ю виданню „Твоє місто“ переказував свій біль піс­ля „НП“ у Славському отець Се­вастіян (нині з важкою неду­гою перебуває у лікарні — І. Ф.). — Коли священник кладе руку на Євангеліє, то каже: „Церков­не майно не роздавати, не про­давати, не закладати — обері­гати“. Тобто порушено присягу. Той священник не оберіг того, що мав».

Ще одне розпачливе мірку­вання отця Севастіяна: «Наші бідні селяни мають кошт на пластик, на булатову бляху, на політехову плитку, але не ма­ють коштів на ґонти, на дошки, на природний камінь, щоб обло­жити церкву. Часто трапляється так, що, „оновлюючи“ старень­кі іконостаси, на ікони просто наліплюють великими шара­ми позлітку, тим самим нища­чи їхню сакральну цінність. Ко­місія сакрального мистецтва нічого зробити з цим не може, хоч кожного разу просить, щоб не нищили пам’яток. Поки що є свідомі священники, які заборо­няють „реставрацію“. А є й такі, що просто хочуть показати лю­дям, що щось роблять для церк­ви…». Отець Севастіян із сумом пригадав, як в одному із галиць­ких сіл місцевий священник за­просив для ремонту «богомаза Григорія». І той «поставив зви­чайних хлопчиськ, які дрелька­ми дерли іконостас»…

Коментар для «ВЗ»

Андрій Юраш, директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України

«Реконструкція» церков — дуже болюче питання, його піднімаємо на всіх рівнях. На жаль, у значної частини священнослужите­лів немає розуміння вартості тих історич­них скарбів, які вони отримують разом із храмами. Скарбів, які вони повинні збері­гати, примножувати. У цьому недопрацьо­вує вище керівництво наших церков…

Дуже часто предмети наших церков, на­віть дрібні, є витворами мистецтва. Вони пов’язані зі столярною, ковальською спра­вами. Цим мистецтвом є спеціальні при­краси, спеціальні завіси, металеві еле­менти оздоби. Звичайно, з плином часу ці предмети могли втратити колишню красу. Логічно було би відда­ти їх реставраторам — щоб зняли нашарування фарби, віднови­ли металеве покриття. Громада повинна поставити цю пробле­му як наріжне питання…

Нещодавно я перебував у Страсбурзі. В історичній забудові цього міста ви не побачите нових вікон-дверей із пластику чи без­умних будинків у формі кубиків. Влада, жителі міста цінують свою минувшину, оберігають свою історію. Там є історичні власники, є покоління, які по 200−300 років мешкають у цих будинках або ін­шим чином з ними пов’язані. Вони вважають справою своєї честі, сімейної гідності зберегти ці реліквії. В Україні через відомі обста­вини ці традиції перервано. Але їх треба відновлювати.