У Вінниці – найгарніший фонтан у Європі і найсмачніше сало у світі

Вінниця, куди я приїхала на запро­шення департаменту туризму міської ради, зустріла пронизливим колючим вітром. На пероні групу львівських журналістів чекала працівниця мерії — весела і енергійна Наталка Балюк. Попри холод, ми відразу ж поїхали на річку Південний Буг, де вже зібралося море народу, — за хвилину мало роз­початися шоу співучих фонтанів.

За словами Наталі, до 2011 року Вінниця була звичайним містом, якому похвалитися особливо не було чим. Але все змінилося тоді, коли на річці Південний Буг у самісінькому центрі міста з’явився фонтан. Це не просто фон­тан, а справжній театр на воді. Тут і сучас­не лазерне шоу, яке супроводжує якісна класична і українська народна музика. І при цьому кожна картинка і кожен стру­мінь фонтана потрапляють у такт мелодії. Як з’ясувалося, фонтан став не лише уні­кальним для Вінниці, бо не повторюється з дня на день одне й те ж саме, а й одним з найбільших у Європі і входить до десят­ки найвидовищніших у світі. Триває шоу ввечері лише годину, а вдень милує око світлою гамою танцю.

Нам пощастило його побачити, бо вже з 1 жовтня усю конструкцію «опустять» під воду, де вона зимуватиме аж до вес­ни.

Це не єдиний фонтан у цьому міс­ті. Недарма Вінницю називають містом фонтанів. І у міському Парку культури діє фонтан, збудований ще півстоліття тому, у сквері Козицького, що у самісінькому центрі, і на Майдані Небесної сотні.

Коли ми наступного дня гуляли міс­том, звернула увагу на трамваї — усі, наче на підбір, однакові. За словами екскур­совода, понад десять років тому муніци­палітет швейцарського Цюріха подару­вав Вінниці кілька беушних двовагонних трамваїв. Що цікаво: двері водій трам­вая на зупинці не відчиняє. Усе як за кор­доном: хочеш увійти або вийти з вагона, треба натиснути на кнопку біля дверей. Вартість проїзду у трамваї і тролейбусі — 4 гривні.

Чула, що Вінниця першою в Україні за­провадила єдиний квиток. На моє запи­тання, як він діє, екскурсовод сказала, що його введуть в експлуатацію напри­кінці цього року або на початку наступ­ного. Купити такий квиток зможе лише житель Вінниці або студенти, які мають тимчасову прописку на час навчання. Ко­штуватиме він 170 гривень і буде розра­хований на 130 поїздок в електро- та му­ніципальному транспорті.

Ще однією «родзинкою» Вінниці є прогулянка річковим трамвайчи­ком. Двогодинна подорож Пів­денним Бугом коштує 140 гривень.

Нам також організували подорож не­великим теплоходом. Попри собачий хо­лод (того вересневого дня стовпчик термометра заледве піднявся до позначки 8. — Г. Я.), атмосфера була теплою. У трюмі на нас чекав смачний обід, капітан корабля ставав з групою до знимки і да­вав «напрокат» свого капітанського каш­кета.

Якщо про Вінницю можна сказати, що це місто фонтанів, то не треба забувати і про іншу її назву. Вінничани кажуть, що їхнє місто — рай для ласунів. Попри відо­му фабрику цукерок, тут працює й інша мережа солодощів — «Солодка мрія». Ма­газинчики у камерному стилі цієї фірми нагадують польські цукерні, запах соло­дощів з яких чути ще за кілометр.

Але, мабуть, найбільшою гордістю міста у цьому плані все ж таки є кав’ярня-музей «Панъ Заваркiнъ та Синъ». Музей названо на честь місцевого підприєм­ця Мойсея Флігельтуба, який «перехрес­тився» на Матвія Заваркіна і «збив» не­поганий капітал на продажу чаю, кави і спецій. Переступивши поріг закладу, опиняєшся у володіннях часу, бо у цій ма­ленькій кав’ярні знайшли пристановище кільком десяткам старовинних годинни­ків XVIII і XIX століть. І всі вони працюють досі! (Про кав’ярню-музей читайте в од­ному з наступних номерів «ВЗ». — Г. Я.).

Поруч з кафе — пам’ятник жителям старої Єрусалимки (район, де у XVIII сто­літті мешкала єврейська громада міста. — Г. Я.): вінницький єврей, що насоло­джується горнятком кави, а поруч — кіт-крадій сосисок. За словами гіда, образ єврея, втілений у цьому пам’ятнику, — збірний, а кіт — реальний. Начебто жив у єврейському кварталі Вінниці кіт Шльо­ма, який мав славу злодія. Він був таким спритним і невловимим, що жителі Єру­салимки запам’ятали його надовго. А те­пер увічнили Шльому-злодія у бронзі.

Але ексклюзивний фонтан і соло­дощі насправді ніщо порівняно з вінницьким салом, яке у народі справедливо називають «українським наркотиком». На місцевих ринках його — до кольору до вибору. Зі сіллю і без, з перцем, часником і різними присипка­ми. А може бути просто — біле, що рі­жеться, як масло. Коштує таке сало — від 80 грн. Є ще так зване генераль­ське. Це коли усередині є тоненький шар м’яса. Таке значно дорожче — за кілограм просять 140 гривень. У чому феномен цього сала? У 60-х роках ми­нулого століття було виведено вінниць­ку білу сальну породу. До чотирьох мі­сяців свиню вигодовують на м’ясо, а далі — на сало.

Як тільки ми прийшли на ринок, про­давці кожному з нас тицяли шило, мов­ляв, спробуйте яке ж воно м’якеньке. Але ми вже були «обізнані»: наша гід пані Іри­на спеціально купила сірники. За її сло­вами, шило влізе всюди, де захочете, а сало треба пробувати сірником.

Скуштувавши усі гастрономічні смако­лики, ми пішли у храм Святого Миколая, де праворуч від іконостасу є образ свя­того Миколая, який зберігають у храмі по­над 400 років. Кажуть, ікона чудотворна.

Була неприємно вражена, що поблизу цього храму на очах у містян руйнуються оборонні стіни. Це єдині фортифікаційні споруди, що збереглися до наших днів у Вінниці.

Сьогодні Вінниця непогано розвива­ється. За останні роки «виросло» бага­то житлових будинків на околицях міста. Тому Вінниця, як і багато інших україн­ських міст, поділилася на стару і нову. Але яка би частина не була, у кожній на електростовпах є розетки, де можна під­зарядити телефон. Ще однією цікавин­кою, як на мене, є вуличні «майстерні» з ремонту велосипедів, де навіть посеред ночі велосипедист може підкачати коле­со чи здійснити дрібний ремонт свого двоколісного «друга». Але і тут вандали не мають спокою — часто нищать ці мі­німайстерні.

Перейтися вулицями Вінниці — справ­жня насолода. Тут небагато туристів, а місцеве населення дбає про чистоту сво­го міста. З іншого боку, мала кількість ту­ристів — погано для бюджету Вінниці. Ма­буть, варто запровадити тут бодай кілька фестивалів, на які би з’їжджалися з інших міст і країн гості. Ну хоча б фестиваль сала (чи різників свиней — гентошів, як у Закарпатті. — Г. Я.). Вірю, що скуштувати смачнющого сала на фестивалі і деліка­тесів з нього, приїхало би багато гостей. Адже Вінниця — столиця найсмачнішого сала у світі!