«Люди, які мене не бачили останні півроку, не можуть впізнати»

Якщо хтось мріє схуднути, але каже, що йому це не вдається, я у це не вірю. Бо людина, яка має силу волі, наполегливо та вперто йде до своєї мети. Саме такою є письменниця Людмила Пуляєва, яка взяла участь у соціальному проекті схуднення AntiFat (авторка і засновниця Анна Корнейчук) і довела (насамперед собі), що може позбутися зайвих кілограмів.

А все почалося з того, що на одному з львівських телеканалів торік виріши­ли зробити щось схоже на про­ект «Зважені та щасливі». Для участі у проекті запросили чо­тирьох медійних осіб, які мають надлишкову вагу. Протягом чо­тирьох місяців ці знаменитос­ті худнули. Усе відбувалося під наглядом двох фітнес-тренерів. Взяла участь у цьому проекті і директор Обласної юнацької бі­бліотеки Тетяна Пилипець. Пані Людмила спостерігала за цим процесом, адже він відбувався у неї на очах. Через чотири мі­сяці Тетяна Пилипець постала перед нею зовсім іншою — зна­чно худішою і ще гарнішою, бо скинула аж 40 кілограмів! Саме Тетяна Пилипець розповіла, що один із телеканалів знову ор­ганізовує подібний проект. Для цього треба заповнити анкету у соцмережах і прийти на кас­тинг.

— Я бачила зміни, які відбу­лися з Тетяною, і зрозуміла, що це можливо. Головне — захотіти. Але одна річ худнути самій, як кажуть, «на хлопський розум», інша — якщо тобі у цьому допо­магають спеціалісти. Успішно пройшла кастинг і стала однією з десяти учасників команди смі­ливців, які мріють бути стрункі­шими, — розповіла журналістові «ВЗ» Людмила Пуляєва. — Ко­жен четвер був присвячений зні­мальному процесу. Ми не зна­ли, що нас чекає цього дня, але було і складно, і цікаво, і трохи екстремально.

— А що було екстремально­го?

— Одного разу нас відвезли у парк, що біля ринку «Півден­ний», дали мішки і рукавиці. Тре­ба було збирати сміття. Хто на­збирає більше сміття, той стає переможцем того дня. Почали ми з шостої вечора, коли вже су­теніло, назбирали від шести до десяти мішків кожен.

— А який зі знімальних днів був найважчим?

— Коли ми бігли крос — 5 кі­лометрів — у Шевченківському гаю. Для людей із зайвою ва­гою — це надвипробування. Та ми всі прибігли і отримали свої медальки. Для мене це було дуже складно, бо коли я в юнос­ті займалася легкою атлетикою, більш ніж два кілометри не біга­ла.

— У чому ще полягала про­грама зі схуднення?

— У Вайбері було створено чат, куди ми скидали фото сво­го харчування. Це була одна з умов. Для того, щоб знати, що можемо їсти, а від чого тре­ба відмовитися, кожному з нас дали правила правильного хар­чування. Почали з того, що з ра­ціону треба було викинути увесь гастрономічний «шмельц» — бо­рошняні вироби, все смаже­не і свинину. До речі, правиль­не харчування — це не дієта і не голодування. Можна їсти і ма­карони з цілозернового борош­на, всі каші, окрім манної. Про солодощі і міцний алкоголь кра­ще забути. Але мед і сухе вино не забороняють. Каву і чай та­кож можна. У цьому правильно­му харчуванні є допустима нор­ма грамів за один прийом їжі.

— Не хотілося одного разу надіслати фото з правильним харчуванням, а потім відкри­ти холодильник і вийняти звідти півметра ковбаси?

— А кого я буду дурити? Сама себе? Для чого? Я ж прийшла на проект не заради когось, а на­самперед для себе. Телевер­сія проекту тривала три місяці. Нас забезпечили безкоштовни­ми абонементами у тренажер­ний зал, де займалися під керів­ництвом тренерів.

— Як часто контролювали вашу вагу?

— Місяць ми худли самостій­но. Потім нас зважували щотиж­ня. Двоє учасників, які скинули найменше, потрапляли на пе­кельне завдання, в результаті якого залишався у проекті той, хто це завдання вигравав.

— Скільки кілограмів важи­ли до проекту?

— 146. Це була страшна циф­ра. Досі не можу зрозуміти, як жила з такою вагою. Це тіль­ки уявити: навантажити на себе центнер і носити його на собі. За півроку я позбулася 39 кі­лограмів. На фінальній зйомці мій показник був мінус 30 кіло­грамів, а за наступні три міся­ці під час домашнього самостій­ного схуднення позбулася ще дев’яти кілограмів. Власне ця цифра і принесла мені перемо­гу, бо це був найвищий відсоток так званого домашнього схуд­нення. Мрію, щоб на терезах моя вага показувала двозначну цифру.

— Як змінювалися внутріш­ньо, окрім того, що змінюва­лися зовнішньо?

— Насамперед системати­зувалися пріоритети і ціннос­ті. Душа розквітала і співала. Я живу на четвертому поверсі, і коли до проекту підіймалася сходами, на другому змушена була зупинятися, щоб перепо­чити. Тепер на четвертий ви­ходжу на одному подиху. Щоб зав’язати шнурівки на череви­ках, треба було два рази на­хилятися, бо з першого разу мені не вдавалося цього зро­бити. Завдяки проекту у мене з’явилася впевненість. Зро­зуміла, що можу подобатися, мною можуть захоплюватися. Бо стала жінкою, яка несе пози­тив. Із зовнішніми змінами від­булися і внутрішні. У міру того, як зменшувалися мої об’єми, збільшувалася внутрішня сила і сила волі, яка у мене завжди була. Люди, які мене не бачили останні півроку, не можуть впіз­нати.

— За стільки часу руки жод­ного разу не опустилися?

— Навіть тоді, коли вилеті­ла одна з перших з телевізій­ної версії проекту. Так трапило­ся, що за підсумками тижня я скинула найменше кілограмів. З однією дівчиною, яка не ски­нула жодного кілограма, ми му­сили боротися «за виживання», тобто котрась з нас вибувала з проекту. Це так зване пекель­не завдання. Але ми мали шанс врятуватися, якщо зуміємо впо­ратися із завданням — заміни­ти літні шини в автомобілі на зимові. Я три колеса замінила швидко, а на четвертому непра­вильно поставила домкрат. Чет­верте колесо замінювала двічі, тому і втратила час. Я програ­ла. Але навіть те, що вилетіла зі знімального процесу, мене ще більше загартувало. І далі ходи­ла на тренування і продовжува­ла худнути. У фіналі я перемо­гла. Але скинути — це півсправи. Головне, втримати цей резуль­тат. Бо та перемога нічого не варта, якщо людина її не може втримати.

— Чи за цей час, окрім зо­внішніх і внутрішніх змін, від­булися зміни в особистому житті?

— Звісно! На подружньо­му житті я поставила крапку. Моя участь у цьому проекті під­твердила, що я жила з люди­ною, яка не розуміла моїх змін і не хотіла їх приймати. Я чоло­віка влаштовувала такою, якою була. Він був переконаний, що, окрім нього, не буду нікому по­трібна. Але це не влаштовува­ло мене. Проект допоміг розі­братися у цьому. Стосовно того, чи є у мене людина, яка посі­ла вакантне місце (сміється. — Г. Я.)… Звісно, є. Коли виріши­ла змінюватись, не ставила собі за мету когось шукати. Але доля іноді втручається у наше життя.

— Тепер треба змінювати гардероб…

— Це правда. Я принципо­во викинула усі великі речі, щоб не з’явилося спокуси: он там у шафі висить великий светр, то буде на всяк випадок. Усі речі великих розмірів віддала в «Емаус-оселю» малозабезпеченим. Потроху оновлюю гардероб. Але це приємні клопоти. Колись через зайву вагу не лю­била і не носила суконь. За­раз полюбила сукні. І у мене їх з’явилося досить багато. Ро­зумію, що лише тепер у мене пробудилася та жіночність, яка була, але яку я притлумлювала. Нарешті радію з того, що жінка у сукні — це жіночно і красиво.