«Щоб побачити у колоді майбутню скульптуру, з деревом треба розмовляти»

На виставці дерев’яної скульптури і коренепластики «Фантазія у дереві», що триває у галереї «Мистецький простір» на львівському ринку «Південний», представлено понад 30 робіт. Це вже п’ята за рахунком виставка золочівського майстра дерев’яної скульптури Андрія Маркевича.

А все почалося 2008 року з бла­гословення самого Бориса Воз­ницького. Коли колишній директор Львівської галереї мистецтв піднімав із руїн Золочівський замок, то побачив на обійсті пана Андрія якісні твори мисте­цтва. Поцікавився, чому майстер ховає від людей свої творіння? Із легкої руки Бориса Возницького перша виставка Ан­дрія Маркевича відбулася у Золочівсько­му замку.

Пан Андрій працює над однією скуль­птурою доти, поки її не завершить. Каже, якщо відкладе і візьметься за щось нове, то розпочатий твір залишиться припада­ти пилюкою недовершений. Свою першу скульптуру зробив уже в поважному віці. Усе почалося з того, що взяв до рук ко­рінь дерева і розгледів у ньому… борсуч­ка. Доклавши вміння і фантазію, створив свою першу роботу.

— Головне — вміти спілкуватися з дере­вом, — каже майстер. — Якщо художник цього не вміє, то навіть не треба підходи­ти і братися за роботу.

— Як підбираєте дерево для май­бутніх скульптур?

— Спочатку маю побачити у корені де­рева якийсь образ — тему майбутньої скульптури. Дерево обов’язково має бути добре висушене. Іноді доводить­ся сушити і два роки, і навіть більше. Одного разу я викорчував аличу. Дере­во перекладав з місця на місце. А якось побачив, що алича сама на мене дивить­ся, ніби хоче про себе розповісти як про майбутній твір. Бо перед цим я нічого не бачив і не чув. Лежало собі дерево та й лежало… І нехай ніхто не каже, що це ви­падково. У мистецтві випадковостей не буває.

— У вас є не лише птахи і звірі у ко­лекції, а й багато творів на релігійну тему…

— Спочатку не міг нічого зробити на цю тему. Щось мене ніби за руки три­мало. Не раз хотів зробити якусь релі­гійну композицію, але нічого не вихо­дило. Але відчував, що колись мені це вдасться. Приблизно десять років тому священик після Йордану ходив кропи­ти свяченою водою будинки. Панотець покропив у хаті, потім пішов у мою май­стерню і запитує, чому я нічого не ро­блю на релігійну тему. А через кіль­ка днів я підійшов до колоди і побачив, як з неї на мене дивиться Ісус Христос. Повернув колоду, а з іншого боку — Пре­свята Богородиця.

— Свої роботи продаєте?

— Ні. Не продаю. Мої роботи — як рідні діти. Хочу, щоб завжди були зі мною…