«І вона — не ангел. І я — не демон…»

Наш поїзд, що з Франківська бере курс на Київ, у дорозі вже третю годину. До столиці ще їхати довгу ніч, і мій сусід Віктор, чоловік років під шістдесят, після довгої вовтузні на нижній полиці врешті-решт зліз зі свого скрипучого ложа, дістав з валізи пляшку коньяку, нарізаний скибками лимон, кілька цукерок і покликав розділити з ним вечірню трапезу. По тому, як він наполегливо припрошував до столу і як втішився, коли отримав від мене згоду, я зрозумів: моєму попутнику не стільки хотілося випити, скільки поговорити. Точніше, виговоритися…

Пан Віктор відразу попе­редив, що хоче зі мною, удвічі молодшим попутни­ком, побалакати «про життя, яке воно є». Воліє почути поради, бо сам не може дати собі ради зі своїм клопотом. Ніби й нема­ло прожив, побув у великих на­чальниках, великі справи на ви­робництві вирішував, сивину і лисину нажив, від важкої хворо­би вилікувався, а от з делікат­ними сімейними нюансами не може дати ладу.

— Ти, Василю, годишся мені у сини, а я хочу перемовитися з тобою як з братом, — перехи­ливши пластиковий стаканчик з бурштиновим напоєм, розпочав мій сусід. — Як чоловік з чолові­ком. Бо вже котрий рік не знахо­джу собі місця. Через колишню дружину. Працювала моя Ка­терина інженером у конструк­торському бюро. Прожив з нею купу літ, збудували нівроку хату, виростили разом трьох доньок, дали їм освіту. Я подбав про файну роботу для кожної зі своїх пестунок, допоміг їм з квартира­ми. А от сам щастя людського не маю. А все, перепрошую тебе, друже, за делікатні речі, через те, що супрузі однієї моєї любо­ві було замало. Хотіла тілесних утіх ще й на боці.

Від таких одкровень я ледь не подавився лимоном. А пан Ві­ктор продовжував:

— Її співробітники не раз роз­повідали: тільки-но в офісі обі­дня перерва настане, а твоя Катруся уже сидить у кабінеті начальника. Повертається звід­ти рівно о другій, одяг і зачіс­ку на собі поправляє. Щаслива така — по кабінеті бігає, щебе­че…

Я й сам не раз переконував­ся, що тягне її не завжди туди, куди треба. Якось ввечері моя благовірна просить улесливо: «Вікторе, ти лягай відпочивати, а я на три хвилинки у магазин за хлібом збігаю». Кажу їй: «Катю, я ж хліба щойно по дорозі з ро­боти купив. І м’яса, і сметани, і булок взяв. Навіщо тобі без по­треби мотатися?». А вона, зні­тившись: «Та я ще до подружки загляну. Давно не бачилися».

Якось не втерпів, думаю, по­дивлюся, через яких же то по­дружок моя Катерина хати не тримається. За хвилинку піс­ля неї вийшов з дому — глянь, а моя благовірна з вантажни­ком гастроному в обнімку іде, а потім любощами у його комірці займається. Хотів було влашту­вати їй розбірки, але в остан­ню мить остиг. Узяв себе в руки. Повернувся додому, кажу своїй половині, аби не ганьбила дітей, бо про всі її походеньки знаю. А вона як нервово підскочить: «Старий дідьку, тобі весь час якісь коханці привиджуються! Через твою ревність я не маю права вільно дихнути, з людьми поспілкуватися!».

А через місяць я застав свою дорогеньку жіночку у ліжку з моїм… старшим братом. Він від сорому ледь під підлогу не про­валився. Просив пробачення і запевняв, що Катерина сама його спокусила. А їй самій хоч би що! Накинула на грішне тіло халат і верещить: «Скільки ще ти будеш мене переслідувати?».

Після того випадку терпець у мене увірвався. Розлучився я зі своєю ненаситною Катериною. Суддя, почувши причину пода­ної заяви, лише тяжко зітхнув, навіть не давав часу на прими­рення.

— А може, ви, пане Вікторе, були не надто вправним «коза­ком», тому й Катерина шукала вам альтернативу? — на правах «довірливого друга» запитую свого сусіда по вагону, натяка­ючи на його можливі проблеми з чоловічим здоров’ям і відсут­ність романтичного підходу.

— Та ні, на рахунок цього у мене все гаразд. Я вже другий рік одружений зі Світланою з Тернополя, і ні разу не чув нарі­кань від неї щодо інтиму. Живе­мо душа в душу…

— От і добре! Дайте собі спо­кій зі своєю Катериною. Вона для вас вже — пройдений етап. Маєте нову супутницю життя — все решта вже не важливо, все вже у минулому…

— Ні, не в минулому. Всі три мої доньки думають, що я звів на їхню маму наклеп, безпідставно обізвав її хвойдою. Не хочуть ві­рити, що вона ходила наліво. Катерина для них — еталон, а я в їхніх очах — брехун, скандаліст. Не хочуть мене бачити. До вну­ків не підпускають. Оце й болить найбільше. Що маю робити — не знаю…

Ніч до Києва я провів, так і не зімкнувши очей. Не знав, що маю порадити пану Віктору. А він вранці, трохи відійшовши від напливу почуттів, потиснув на прощання руку, побажав мені, ще холостякові, «правильного вибору». І підсумував вчорашню розмову:

— Біс з нею, з Катериною. У неї своє життя. У мене — своє. Але, думаю, рано чи пізно вона зважиться сказати трьом нашим доням, що не завжди сама була ангелом. І що я не був для нашої сім’ї і для неї демоном…