Зламав хребет, але не віру в себе

У Старому Чарторийську Маневицького району цього чоловіка знають як майстра на всі руки. Іван Сокол виконує різні роботи по дереву та металу, добре знається на техніці — ремонтує і чайники, і телевізори, і телефони. «За який зламок не візьметься, раз — і працює!» — кажуть про нього в селі. Дарма, що Іван Іванович має… паралізовані ноги. Трудиться на інвалідному візку.

Коли здорові люди з ціли­ми руками-ногами нарі­кають, що в селі чи місті немає роботи, хочеться їм роз­повісти саме про таку людину. Іван Сокол не від народження хворіє. Непогано вчився у шко­лі і здобув професію кіномехані­ка. Відслужив в армії, потім кру­тив кіно у рідному та сусідньому селі. Йому багато хто заздрив, що здобув таку «романтичну» професію. Та минуло зовсім не­багато часу: розпався Радян­ський Союз, почали закривати­ся клуби… Кіномеханіки стали нікому не потрібні. Аби заробля­ти на життя, Іван Іванович пере­кваліфікувався на будівельника.

— Я працював в ПМК у Мане­вичах, — розповідає чоловік. — Так уже сталося, що де тільки не прийду — все розпадається. Так і тут. Закрилася фірма, і мав шу­кати нову роботу. Почав сам їз­дити на будови.

Якийсь час Іван Іванович пра­цював у столиці. Повертався до­дому ненадовго, й знову виру­шав у Київ на об’єкт. А це, поки був у селі, запропонували чо­ловікові непоганий підробіток у Луцьку. І він погодився.

— Знаєте, як то: підвернула­ся така робота, що можна тут було заробити. І близько. От я й «заробив» — каже, усміхаючись. — Якось оступився на будо­ві й впав з висоти. Та було там всього два-три метри. Не раз з більшої висоти падав — і нічого. А тут…

Відразу в лікарні сказали, що шансів ходити нема.

Розповідає свою історію спо­кійно, ще й жартуючи при цьо­му, що здається, не про нього йдеться, що це якийсь анекдот. На обличчі — ні краплі зневіри, відчаю, сліз. Навпаки — тверда впевненість у своєму хорошому «завтра».

— Чи важко було вам при­звичаюватися до нового жит­тя? Чи не мучила депресія?

— Яка депресія? Який відчай? Я три місяці пролежав у лікар­ні. Повиймали осколки з хребта, підрихтували мене й відправи­ли додому. А там діти, дружина. Правду кажуть, що в рідній хаті й стіни лікують. То я тільки приїхав — почав керувати, — зізнається. — Так треба меблі розставити, такі матеріали принести. Змай­стрував собі над ліжком турніка — став підтягуватися. Бо ноги не ходять, а м’язи ж треба тренува­ти! Велике спасибі дружині Олі, що вона в мене така любляча і розуміюча, підтримує у всьому. На її плечах багато роботи.

— Але ж і ви без діла не си­дите! — кажу, дивлячись на зі­брану для ремонту техніку.

— Та стараюсь. Ну як людям відмовити? Телефони, чайники — все, що можна відремонтува­ти, несуть. Зварку роблю. Прав­да, невеликих речей — переваж­но сап-лопат, бо важке підняти не можу. Як щось складніше тра­пляється, кличу кума. Він мені і ноги, і руки заміняє. Ми разом багато чого майструємо… Нічо­го особливого від життя не ви­магаю. Єдине, хочеться бути ко­мусь корисним. Бо як без того?