Не бачить і не чує, але за Україну воює!

Доля цієї жінки дуже непроста. Все життя Валентина Мазурик з Луцька мучилася, недобачаючи та недочуваючи, а на схилі літ зовсім втратила зір та слух. Опинилася, здавалося б, у глухому куті… Але сьогодні вона — активна волонтерка, яка по-своєму воює за Україну: нитками та спицями!

Пані Валентина родом із полісь­кого села Мизове Старовижів­ського району. Змалку погано чула, а школяркою ще й травмувала око, тож майже перестала на нього ба­чити. Довго рідним не зізнавалася, що має проблеми із зором, аж поки друге око не почало «здавати». Та це не за­вадило жінці здобути освіту (у Львові на відмінно закінчила фінансовий тех­нікум), знайти роботу, народити двох діток — сина і дочку.

Із другим чоловіком, Петром Дячуком, доля звела її сімнадцять років тому в УТОСі. Він теж інвалід. Розповідає, як ма­лим жив у селі Замшани на Ратнівщині. Там дід у хліві тримав для самооборони гранату. Двадцять літ мирно пролежала собі у сховку. А допитливий Петро знай­шов. У руках дитини стався вибух, який прирік ще вчора здорового хлопця на повну сліпоту, ще й відібрав у нього одну руку.

Їхнє помешкання невеличке, всього одна кімнатка, однак воно напоєне за­тишком, любов’ю та сімейним теплом. І не віриться, що всьому дають лад ці двоє обділені здоров’ям людей.

— Коли Валя ще чула, було легше, — зі­знається Петро. — А повна втрата слуху стала для неї шоком. Ми більше не мо­гли розмовляти… Не хотілося, щоб вона закрилася від світу. Я став думати, як її підтримати. І вирішив навчити шрифту Брайля. Валя погодилася і за два вечори вивчила цей метод. Так ми знову почали спілкуватися.

Він на долоні дружини став пальцями вистукувати почуті новини. Вона — відпо­відати, що про це думає. Він — слухати по телефону розмову її подруг, «перекла­дати» Валі на Брайля, а потім її відповідь «диктувати» у слухавку. Отак і жили. Але при цьому не забували радіти кожному дню. Хоч давно не бачать, коли настає новий світанок.

Душевних переживань у родині до­далося після того, як син Валентини Ми­хайлівни, Павло Скшетуський, поїхав на Майдан у Київ. Його зарахували до дру­гої сотні самооборони. Був санітаром, там навчився оперувати. Пізніше хлоп­цеві навіть вручили орден «За мужність та милосердя» за участь у Революції гід­ності. Та він уже був на війні.

У зоні АТО Павло захищав Україну майже чотири роки (хоч сам інвалід ІІ групи!). Служив у Нацгвардії, у батальйо­ні імені Кульчицького. Якось під час од­ного з візитів додому мама спитала, чого хлопцям там не вистачає. Була зима. «У тих рукавицях, що дають, палець іноді сповзає зі спускового гачка. А без них — руки на морозі дубіють. От би нам так­тильні рукавиці!»

Солдатська мати згадала, що такі ру­кавиці колись, як ще трохи бачила, помі­чала на руках продавців на ринку. Захоті­лося спробувати самій подібні зв’язати, бо ж у школі вчила лицьову і виворітну петлю. Спробувала — спочатку не вдало­ся. Навпомацки збивалася з рахунку, гу­била петлі, порола — починала спочатку. І так десятки разів. Аж поки таки не ви­йшло ідеально.

Наступної зими — 6 грудня, до Дня Збройних сил України, — на передову у синову частину поїхала перша посилка із кількох сотень рукавичок. Коли хлопцям повідомили, чия мати їх для них зв’язала, як трудилася, перебуваючи у повній тиші і темряві, багато хто зронив у строю сльозу…

Відтоді щозими Валентина Михайлів­на готує на передову свою передачку. Аби жінка мала з чого в’язати, волонтери привозять їй нитки. Всі сусіди вже давно порозпускали старі теплі светри і при­несли у клубках пряжу для майстрині. Й вона щоденно трудиться, не покладаючи рук. Радіє, що люди допомагають по­сортувати нитки в ящики по якості та по кольорах. З такою поміччю робота стала йти значно швидше.

На сьогодні жінка вже виготовила близько півтори тисячі пар своїх рукави­чок! На них пішла не одна сотня кіломе­трів ниток. Переважно темних кольорів та відтінків. Хоч не раз траплялися і світлі пари — яка вже була сировина. Кожну ру­кавичку жінка в’яже з молитвою. А ще в середину вкладає власне невеличке ві­ршоване послання для бійця. Аби зігріти не лише руки, а й душу.

А місяць тому і в її житті сталася добра подія. Небайдужі допомогли жінці зібра­ти гроші на слуховий протез. Тож сьо­годні, після десятиріччя повної глухоти, Валентина Мазурик вчиться чути і роз­мовляти по-новому!

І цього року з нагоди професійного свята бійці на передовій отримали те­плий подарунок від особливої волонтер­ки з Луцька. А вона — заслужену відзнаку від громади. Представники руху «Меце­нати для солдата» завітали до родини Мазуриків у гості з нагородою «За гід­ність та патріотизм».

м. Луцьк