Він був журналістом-легендою ще за життя
На 79-му році відійшов у засвіти відомий журналіст Борис Козловський
Є люди, які, здавалось би, мали б жити вічно. Якщо не вічно, то принаймні дуже довго. Це насамперед наші батьки, без яких неможливо уявити своє життя, бо з першого нашого подиху вони завжди поруч з нами. Бориса Леонідовича Козловського я завжди сприймала як свого творчого батька. Він, по суті, таким і був.
У газету «Високий Замок» я прийшла на практику після четвертого курсу факультету журналістики. Признаюсь, на той час не була до кінця впевнена, що хочу своє життя присвятити журналістиці, хоча професія мене захоплювала. Борис Козловський працював першим заступником головного редактора. Тоді була вражена, наскільки людина самовіддана, як любить свою професію, як живе нею, «горить» на роботі. За усю свою журналістську практику я більше не зустрічала таких фанатичних професіоналів, які за будь-яких умов роботу ставили на перше місце.
Він направду став моїм творчим вчителем. Вчителем суворим, дуже вимогливим і водночас турботливим. Натерпілась я від нього, особливо у перші роки роботи в газеті. Різне було… Яких тільки завдань не давав, куди тільки не посилав…
Пригадую, одного разу взимку у тріскучий мороз послав мене висвітлювати лижні змагання у Карпатах. Їхала туди зраненька електричкою. Я ще була юною, недосвідченою, тож одягнулася, м’яко кажучи, не за погодою. Електричка була переповнена лижниками-любителями як бочка оселедцями, навіть поворухнутися було важко. Цілий день провела на дикому холоді, не відчуваючи не лише рук і ніг, а усіх частин тіла. Потім назад у таких самих умовах. Написала розлогу статтю про ті кляті змагання, не зовсім, правда, розуміючись на цьому виді спорту. Козловський прочитав текст, розніс його у пух і прах, скоротив до замітки, яка вийшла ледь помітною на останній сторінці. Від образи я гірко плакала…
Або пригадую ще один випадок. Дав мені доручення написати репортаж з нічного вокзалу. Я там півночі провела, прийшла додому, батьки кажуть, Козловський вже десять разів телефонував на домашній (тоді мобільних не було). Передзвонюю йому. Каже, щоб статтю здала не пізніше дев’ятої ранку. Добре. Лягаю спати, ставлю будильник на шосту, щоб зранку встати, вдома написати (тоді ще писали від руки) і вчасно здати. Написала, приношу в редакцію рівно о дев’ятій. Він кладе її на стіл, де чимала купка інших статей. Приходжу за годину, щоб забрати її, аби внести його правки. Бачу, вона далі лежить у купці. Заходжу ще за годину, потім ще за годину. Нарешті година третя береться за мій текст… Спочатку я думала, що Борис Леонідович з мене знущається. Був навіть один момент, коли я не витримала і написала заяву на звільнення. Хоча на той час вже була дружиною тодішнього головного редактора Степана Курпіля… Та згодом я зрозуміла, що Борис Козловський мене, як молоду амбітну журналістку, «перевіряв на вошивість», гартував у професії, дисциплінував і виховував почуття відповідальності, яке у молодих рідко буває. Не всі журналісти пройшли через нього цю школу життя. Коли бачив, що молодий журналіст лінивий чи халтурник, любить «сачконути», усіляко давав зрозуміти, що з нього нічого не вийде. Як правило, нічого путнього з цих людей і не вийшло… Але якщо у молодняку щось виходило і він бачив, що людина самовіддана, працездатна, вкладав усю душу у її професійне зростання.
До усіх моїх текстів, як перших, сирих і часто слабеньких, так і пізніших, коли я трохи «виписалась», ставився з особливою увагою. Якщо заслуговувала на критику, казав все, що думає, якщо на похвалу, то хвалив. Ніколи не був заздрісним до чужих творчих успіхів. Якщо журналіст написав вдалий матеріал, мусив йому сказати: «Тобі то вдалося! Молодець!»
Не шкодував ні свого часу, ні свого таланту, аби авторський текст поліпшити, «підтягнути». Міг дописувати цілі куски, а часом і переписати, якщо бачив, що тема важлива, її конче треба дати у газету, але автор зробив це погано, не дотягнув. Чого він мене, крім усього іншого, навчив — ніколи не халтурити, продумувати текст від першого речення до останнього слова, писати легкою розмовною мовою, короткими реченнями. І обов’язково думати над заголовком, а не давати перший-ліпший. Казав, що вдалий заголовок, як правило, є у самому тексті: це або чиясь цитата, або слова самого автора, які влучно передають суть матеріалу. Дуже тішився, коли журналіст у заголовках використовував елементи якоїсь приказки, відомі афоризми або цитати з фільмів чи пісень. Особливо, коли це робили молоді журналісти, бо журився, що вони мало читають, відтак мало знають. Любив нас перевіряти на ерудицію, питав, звідки та чи інша фраза. Ще зовсім недавно обдзвонював нас і питав, чому Плутон не планета, і звідки походить фраза «А был ли мальчик?»
Він був гуру заголовків. Мало хто з читачів «Високого Замку» знає, що переважна більшість влучних, яскравих заголовків — його авторства. Коли працював у газеті, сам змінював погані заголовки. Бувало, невдалий заголовок якось пройшов повз його увагу, а вже коли газета була майже готова до скидання у друкарню, він його помітив. За кілька секунд, лише перебігши очима по статті, видавав на-гора шедевральний. Коли вже пішов з газети, казав нам, якщо не можемо придумати гарний заголовок, надсилати статтю йому на електронну пошту, він придумає. І завжди надсилав, як мінімум, кілька варіантів — один кращий за інший. Деякі наші молоді журналісти віддячували йому за гарний заголовок… голубцями, які дуже любив. Не за кожен, звичайно, але час від часу передавали йому домашні голубці.
Тішився, коли бачив, що студент, який прийшов на практику в газету, на його думку, подає надії. Одразу брав опіку над молодим журналістом. Це нагадувало справді батьківську опіку, можливо, комусь вона здавалася надмірною, але він віддавався на усі сто: сам придумував оригінальні теми, підказував, як краще висвітлити, потім редагував статтю так, ніби під нею має стояти не прізвище ще нікому не відомого журналіста, а його.
Водночас боляче переживав, коли молоді талановиті журналісти у погоні за кращими заробітками або через інші обставини зраджували професії. Сприймав це вкрай боляче, як особисту втрату, як зраду.
Допоки працював у газеті (та й тоді, коли вже не був штатним працівником), дуже переймався її долею, розповсюдженням, тиражем. Обходив кіоски, розмовляв з кіоскерами, вивчав «громадську думку». Коли бачив, що людина несе в руках «Високий Замок», міг підійти і випитувати, що подобається в газеті, чого бракує? Переживав за передплату. Наш представник у Дрогобичі Михайло Ільницький якось розповідав, що Козловський зателефонував йому серед ночі, десь о четвертій над ранком, і запитав: «Михайле, ти спиш?». «Та сплю, Борисе Леонідовичу, а що маю робити?». «А я не сплю! Який у нас тираж по Дрогобичу…».
Був дуже неординарною людиною, зі своєрідним почуттям гумору. Любив підколювати, часом провокувати колег. Однією з його улюблених фраз була: «Я тебе ще не розкусив». Мені, але не тільки мені, її часто говорив. Я не розуміла, що він має на увазі, що цим хоче сказати. Але згодом збагнула, що це свого роду провокаційна фраза, йому було цікаво, як люди будуть на неї реагувати. Він любив вивчати людей, докопуватися до глибин їхньої душі. Це ж суто журналістський прийом! Дивуюся, як цього одразу не зрозуміла?!
Працюючи у газеті, фонтанував ідеями. Це він автор наших оригінальних конкурсів для читачів, наприклад, «Ще не вечір» — для жінок «кому за…», конкурсів меду, вина, самогону, пасок… Вважав, що газета має мати безпосередній зв’язок з читачем.
Був переконаний, що найкращий жанр — це журналістські експерименти і перевтілювання. Сам робив багато таких перформенсів. Мені найбільше запам’яталася його смілива ідея — «одружитися» з дівчиною, що на 40 років молодша за нього. Для цього експерименту обрав практикантку, бо деякі молоді колеги відмовились виконувати роль його юної дружини. Ідея цієї публікації для багатьох була сумнівною, його попереджали, що не всі читачі зрозуміють гумор. Особливо переживали, як відреагує його дружина Валентина. Але Борис Леонідович наполягав, казав, що це цікавий соціальний експеримент. Йому, мовляв, власне і цікаво, як суспільство відреагує. Хоч у кінці статті написав, що це розіграш, але не всі читачі це зрозуміли. Через кілька років після цієї публікації мене ще запитували люди, чи живе Козловський зі своєю молодою дружиною?..
У багатьох речах був диваком. Наприклад, рідко коли їздив машиною або у громадському транспорті. Особливо у старшому віці. Любив ходити пішки. І не просто так, а клав у свою напівспортивну сумку… пляшки з водою. Казав, що у такий спосіб тренує ноги, щоб у старості йому не відмовили. А ще ніколи не користувався ліфтами. Коли ми працювали у приміщенні видавництва «Вільна Україна», на десятий поверх піднімався пішки. І нас, молодих працівників, змушував ходити з ним. Ми, звичайно, відмовлялися, тоді соромив нас за те, що лінуємося.
А ще у нього була дивна звичка перед забавою, коли за щось «виставляв», опитувати тих, кого запросив, скільки вип’ють і якого алкоголю. Люди спочатку губилися, не знали, що відповісти, не були готові назвати точну цифру, віджартовувалися, мовляв, не знаємо, як піде… Але з часом Борис Леонідович усіх привчив до точної відповіді. І на столі стояли підписані на місці етикетки пляшки, де було зазначено, наприклад, «Балюк — 100 грамів червоного вина». Ми з цього підсміхалися, хоча тепер розумію, що в такий спосіб хотів додати усім нам на забаві гарного настрою, створити веселу атмосферу. Це був такий хитрий дотепний прийом.
Ще однією його фірмовою «фішкою» було готувати і виголошувати промови на ювілеї колег. Якщо комусь з «високозамківців» виповнювалась кругла дата, починаючи від 30 років, Борис Леонідович писав так звану доповідь. Там оцінював і професійні, і людські якості колеги, перелічував його найкращі статті, вишукував цікаві деталі з життя ювіляра. Починав з дитинства, для цього спеціально зустрічався з батьками, друзями дитинства і юності, опитував колег. Окрім серйозних фактів, наводив кумедні випадки з життя людини, тому під час виголошення доповіді усі трималися за животи, а він вдавав, що нервується, коли його перебивали або коментарями, або сміхом. Мав пісочний годинник, який перед початком доповіді ставив перед собою і попереджав, що мусить вкластися у певний регламент. Бо терпіти не міг довгих промов інших і сам їх не виголошував, розумів, що люди втомлюються і перестають уважно слухати. Був самоіронічний, що є рідкісною рисою для творчої людини. Коли на редакційних нарадах починався «базар», усі говорили одночасно, він командним голосом вигукував: «Дайте слово депутату першого демократичного скликання!»
З молодшого покоління журналістів вже мало хто пам’ятає, що на початках становлення незалежності України брав активну участь у тодішніх буремних подіях. Правдиво висвітлював перші велелюдні мітинги, був депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Згодом став довіреною особою Чорновола, коли В’ячеслав Максимович балотувався на президентських виборах, об’їздив з ним всю Україну. Але потім у політику не пішов, віддав перевагу журналістиці, бо це було його.
Писав до кінця життя, міг дати фори багатьом молодим журналістам, бо, попри солідний вік, усім жваво цікавився. Завжди казав, що справжній журналіст має крутити головою на 360 градусів, щоб усе бачити, усе помічати, особливо цікаві деталі. Дуже цінував у журналістських матеріалах «присутність автора». Казав, що лише живі тексти чогось варті, бо усе інше можна «передерти з Інтернету».
Скільки ще всього можна про нього написати, скільки усього пригадати! Ціла епоха! Борис Козловський вартий не розлогої статті-спогаду, а книги! Він, до речі, написав кілька книг: про село Дунаїв — рідне село ректора Львівської політехніки Юрія Бобала, про професора Бориса Білинського; у книгу оформив серію своїх дуже цікавих інтерв’ю з ректорами львівських вузів — «Коли ректор був студентом». Казав, що хоче залишити щось по собі. Але по собі залишив головне — величезну шану до нього тих колег, які мали щастя з ним працювати. Ще за життя він був легендою журналістики. Таким і залишиться назавжди у нашій пам’яті. Ми вас любимо, Борисе Леонідовичу!
Наталія Балюк, головний редактор газети «Високий Замок»
Відео — з приватного архіву авторки
