Він був журналістом-легендою ще за життя

Є люди, які, здавалось би, мали б жити вічно. Якщо не вічно, то принаймні дуже довго. Це насамперед наші батьки, без яких неможливо уявити своє життя, бо з першого нашого подиху вони завжди поруч з нами. Бориса Леонідовича Козловського я завжди сприймала як свого творчого батька. Він, по суті, таким і був.

У газету «Високий Замок» я прийшла на практику піс­ля четвертого курсу фа­культету журналістики. Призна­юсь, на той час не була до кінця впевнена, що хочу своє жит­тя присвятити журналістиці, хоча професія мене захоплю­вала. Борис Козловський пра­цював першим заступником го­ловного редактора. Тоді була вражена, наскільки людина са­мовіддана, як любить свою про­фесію, як живе нею, «горить» на роботі. За усю свою жур­налістську практику я більше не зустрічала таких фанатичних професіоналів, які за будь-яких умов роботу ставили на перше місце.

Він направду став моїм твор­чим вчителем. Вчителем суво­рим, дуже вимогливим і водно­час турботливим. Натерпілась я від нього, особливо у пер­ші роки роботи в газеті. Різ­не було… Яких тільки завдань не давав, куди тільки не поси­лав…

Пригадую, одного разу взим­ку у тріскучий мороз послав мене висвітлювати лижні зма­гання у Карпатах. Їхала туди зра­ненька електричкою. Я ще була юною, недосвідченою, тож одяг­нулася, м’яко кажучи, не за по­годою. Електричка була перепо­внена лижниками-любителями як бочка оселедцями, навіть по­ворухнутися було важко. Цілий день провела на дикому холоді, не відчуваючи не лише рук і ніг, а усіх частин тіла. Потім назад у таких самих умовах. Написала розлогу статтю про ті кляті зма­гання, не зовсім, правда, ро­зуміючись на цьому виді спор­ту. Козловський прочитав текст, розніс його у пух і прах, скоро­тив до замітки, яка вийшла ледь помітною на останній сторінці. Від образи я гірко плакала…

Або пригадую ще один ви­падок. Дав мені доручення на­писати репортаж з нічного вок­залу. Я там півночі провела, прийшла додому, батьки кажуть, Козловський вже десять разів телефонував на домашній (тоді мобільних не було). Передзво­нюю йому. Каже, щоб статтю здала не пізніше дев’ятої ран­ку. Добре. Лягаю спати, став­лю будильник на шосту, щоб зранку встати, вдома написати (тоді ще писали від руки) і вчас­но здати. Написала, приношу в редакцію рівно о дев’ятій. Він кладе її на стіл, де чимала купка інших статей. Приходжу за го­дину, щоб забрати її, аби внести його правки. Бачу, вона далі ле­жить у купці. Заходжу ще за го­дину, потім ще за годину. На­решті година третя береться за мій текст… Спочатку я дума­ла, що Борис Леонідович з мене знущається. Був навіть один мо­мент, коли я не витримала і на­писала заяву на звільнення. Хоча на той час вже була дру­жиною тодішнього головного редактора Степана Курпіля… Та згодом я зрозуміла, що Бо­рис Козловський мене, як мо­лоду амбітну журналістку, «пе­ревіряв на вошивість», гартував у професії, дисциплінував і ви­ховував почуття відповідальнос­ті, яке у молодих рідко буває. Не всі журналісти пройшли че­рез нього цю школу життя. Коли бачив, що молодий журналіст лінивий чи халтурник, любить «сачконути», усіляко давав зро­зуміти, що з нього нічого не ви­йде. Як правило, нічого путньо­го з цих людей і не вийшло… Але якщо у молодняку щось виходи­ло і він бачив, що людина само­віддана, працездатна, вкладав усю душу у її професійне зрос­тання.

До усіх моїх текстів, як пер­ших, сирих і часто слабень­ких, так і пізніших, коли я тро­хи «виписалась», ставився з особливою увагою. Якщо за­слуговувала на критику, казав все, що думає, якщо на похва­лу, то хвалив. Ніколи не був за­здрісним до чужих творчих успі­хів. Якщо журналіст написав вдалий матеріал, мусив йому сказати: «Тобі то вдалося! Мо­лодець!»

Не шкодував ні свого часу, ні свого таланту, аби авторський текст поліпшити, «підтягнути». Міг дописувати цілі куски, а ча­сом і переписати, якщо бачив, що тема важлива, її конче тре­ба дати у газету, але автор зро­бив це погано, не дотягнув. Чого він мене, крім усього іншого, навчив — ніколи не халтурити, продумувати текст від першо­го речення до останнього сло­ва, писати легкою розмовною мовою, короткими реченнями. І обов’язково думати над заго­ловком, а не давати перший-ліпший. Казав, що вдалий заго­ловок, як правило, є у самому тексті: це або чиясь цитата, або слова самого автора, які влучно передають суть матеріалу. Дуже тішився, коли журналіст у заго­ловках використовував елемен­ти якоїсь приказки, відомі афо­ризми або цитати з фільмів чи пісень. Особливо, коли це ро­били молоді журналісти, бо жу­рився, що вони мало читають, відтак мало знають. Любив нас перевіряти на ерудицію, питав, звідки та чи інша фраза. Ще зо­всім недавно обдзвонював нас і питав, чому Плутон не планета, і звідки походить фраза «А был ли мальчик?»

Він був гуру заголовків. Мало хто з читачів «Високого Замку» знає, що переважна більшість влучних, яскравих заголовків — його авторства. Коли працю­вав у газеті, сам змінював пога­ні заголовки. Бувало, невдалий заголовок якось пройшов повз його увагу, а вже коли газе­та була майже готова до ски­дання у друкарню, він його по­мітив. За кілька секунд, лише перебігши очима по статті, ви­давав на-гора шедевральний. Коли вже пішов з газети, казав нам, якщо не можемо придума­ти гарний заголовок, надсилати статтю йому на електронну по­шту, він придумає. І завжди над­силав, як мінімум, кілька варі­антів — один кращий за інший. Деякі наші молоді журналісти віддячували йому за гарний за­головок… голубцями, які дуже любив. Не за кожен, звичай­но, але час від часу передавали йому домашні голубці.

Тішився, коли бачив, що сту­дент, який прийшов на практи­ку в газету, на його думку, подає надії. Одразу брав опіку над мо­лодим журналістом. Це нагаду­вало справді батьківську опіку, можливо, комусь вона здавала­ся надмірною, але він віддавав­ся на усі сто: сам придумував оригінальні теми, підказував, як краще висвітлити, потім ре­дагував статтю так, ніби під нею має стояти не прізвище ще ні­кому не відомого журналіста, а його.

Водночас боляче пережи­вав, коли молоді талановиті журналісти у погоні за кращи­ми заробітками або через інші обставини зраджували профе­сії. Сприймав це вкрай боляче, як особисту втрату, як зраду.

Допоки працював у газеті (та й тоді, коли вже не був штат­ним працівником), дуже пере­ймався її долею, розповсю­дженням, тиражем. Обходив кіоски, розмовляв з кіоскера­ми, вивчав «громадську думку». Коли бачив, що людина несе в руках «Високий Замок», міг пі­дійти і випитувати, що подоба­ється в газеті, чого бракує? Пе­реживав за передплату. Наш представник у Дрогобичі Ми­хайло Ільницький якось розпо­відав, що Козловський зателе­фонував йому серед ночі, десь о четвертій над ранком, і запитав: «Михайле, ти спиш?». «Та сплю, Борисе Леонідовичу, а що маю робити?». «А я не сплю! Який у нас тираж по Дрогобичу…».

Був дуже неординарною лю­диною, зі своєрідним почут­тям гумору. Любив підколюва­ти, часом провокувати колег. Однією з його улюблених фраз була: «Я тебе ще не розку­сив». Мені, але не тільки мені, її часто говорив. Я не розумі­ла, що він має на увазі, що цим хоче сказати. Але згодом збаг­нула, що це свого роду провока­ційна фраза, йому було цікаво, як люди будуть на неї реагувати. Він любив вивчати людей, доко­пуватися до глибин їхньої душі. Це ж суто журналістський при­йом! Дивуюся, як цього одразу не зрозуміла?!

Працюючи у газеті, фонта­нував ідеями. Це він автор на­ших оригінальних конкурсів для читачів, наприклад, «Ще не ве­чір» — для жінок «кому за…», конкурсів меду, вина, самого­ну, пасок… Вважав, що газета має мати безпосередній зв’язок з читачем.

Був переконаний, що най­кращий жанр — це журналіст­ські експерименти і перевтілю­вання. Сам робив багато таких перформенсів. Мені найбіль­ше запам’яталася його сміли­ва ідея — «одружитися» з дівчи­ною, що на 40 років молодша за нього. Для цього експеримен­ту обрав практикантку, бо деякі молоді колеги відмовились ви­конувати роль його юної дру­жини. Ідея цієї публікації для багатьох була сумнівною, його попереджали, що не всі чита­чі зрозуміють гумор. Особливо переживали, як відреагує його дружина Валентина. Але Борис Леонідович наполягав, казав, що це цікавий соціальний екс­перимент. Йому, мовляв, влас­не і цікаво, як суспільство відре­агує. Хоч у кінці статті написав, що це розіграш, але не всі читачі це зрозуміли. Через кілька років після цієї публікації мене ще за­питували люди, чи живе Козлов­ський зі своєю молодою дружи­ною?..

У багатьох речах був дива­ком. Наприклад, рідко коли їз­див машиною або у громад­ському транспорті. Особливо у старшому віці. Любив хо­дити пішки. І не просто так, а клав у свою напівспортив­ну сумку… пляшки з водою. Казав, що у такий спосіб тре­нує ноги, щоб у старості йому не відмовили. А ще ніколи не користувався ліфтами. Коли ми працювали у приміщенні видавництва «Вільна Україна», на десятий поверх піднімався пішки. І нас, молодих праців­ників, змушував ходити з ним. Ми, звичайно, відмовлялися, тоді соромив нас за те, що лі­нуємося.

А ще у нього була дивна звичка перед забавою, коли за щось «виставляв», опи­тувати тих, кого запросив, скільки вип’ють і якого алко­голю. Люди спочатку губили­ся, не знали, що відповісти, не були готові назвати точ­ну цифру, віджартовувалися, мовляв, не знаємо, як піде… Але з часом Борис Леонідо­вич усіх привчив до точної від­повіді. І на столі стояли підпи­сані на місці етикетки пляшки, де було зазначено, наприклад, «Балюк — 100 грамів червоно­го вина». Ми з цього підсмі­халися, хоча тепер розумію, що в такий спосіб хотів додати усім нам на забаві гарного на­строю, створити веселу атмос­феру. Це був такий хитрий до­тепний прийом.

Ще однією його фірмовою «фішкою» було готувати і ви­голошувати промови на юві­леї колег. Якщо комусь з «ви­сокозамківців» виповнювалась кругла дата, починаючи від 30 років, Борис Леонідович пи­сав так звану доповідь. Там оцінював і професійні, і люд­ські якості колеги, перелічував його найкращі статті, вишуку­вав цікаві деталі з життя ювіля­ра. Починав з дитинства, для цього спеціально зустрічав­ся з батьками, друзями дитин­ства і юності, опитував колег. Окрім серйозних фактів, на­водив кумедні випадки з життя людини, тому під час виголо­шення доповіді усі трималися за животи, а він вдавав, що не­рвується, коли його перебива­ли або коментарями, або смі­хом. Мав пісочний годинник, який перед початком допові­ді ставив перед собою і попе­реджав, що мусить вкластися у певний регламент. Бо терпі­ти не міг довгих промов інших і сам їх не виголошував, ро­зумів, що люди втомлюються і перестають уважно слухати. Був самоіронічний, що є рід­кісною рисою для творчої лю­дини. Коли на редакційних на­радах починався «базар», усі говорили одночасно, він ко­мандним голосом вигукував: «Дайте слово депутату першо­го демократичного скликан­ня!»

З молодшого поколін­ня журналістів вже мало хто пам’ятає, що на початках ста­новлення незалежності Укра­їни брав активну участь у то­дішніх буремних подіях. Правдиво висвітлював пер­ші велелюдні мітинги, був де­путатом Львівської обласної ради першого демократично­го скликання. Згодом став до­віреною особою Чорновола, коли В’ячеслав Максимович балотувався на президент­ських виборах, об’їздив з ним всю Україну. Але потім у полі­тику не пішов, віддав перевагу журналістиці, бо це було його.

Писав до кінця життя, міг дати фори багатьом молодим журналістам, бо, попри солід­ний вік, усім жваво цікавився. Завжди казав, що справжній журналіст має крутити голо­вою на 360 градусів, щоб усе бачити, усе помічати, особли­во цікаві деталі. Дуже цінував у журналістських матеріалах «присутність автора». Казав, що лише живі тексти чогось варті, бо усе інше можна «пе­редерти з Інтернету».

Скільки ще всього мож­на про нього написати, скіль­ки усього пригадати! Ціла епо­ха! Борис Козловський вартий не розлогої статті-спогаду, а книги! Він, до речі, написав кілька книг: про село Дуна­їв — рідне село ректора Львів­ської політехніки Юрія Боба­ла, про професора Бориса Білинського; у книгу офор­мив серію своїх дуже цікавих інтерв’ю з ректорами львів­ських вузів — «Коли ректор був студентом». Казав, що хоче залишити щось по собі. Але по собі залишив головне — ве­личезну шану до нього тих ко­лег, які мали щастя з ним пра­цювати. Ще за життя він був легендою журналістики. Таким і залишиться назавжди у нашій пам’яті. Ми вас любимо, Бори­се Леонідовичу!

Наталія Балюк, головний редактор газети «Високий Замок»

P. S. Пригадую його «фір­мовий» жарт. Розповідав нам, що колись мав писати про по­хорон якоїсь важливої людини і дуже запізнювався. Каже, так біг, що серце прихопило. Зу­пинився, віддихався, а в голо­ві думка: якби зараз помер, то про його смерть написали би: «Він надто поспішав на цвин­тар». А ще жартував, що коли помре, щоб тільки не ховали у середу, бо це гарячий газет­ний день, робимо тижневик, і ніхто з редакції на похорон не прийде. Його поховали у вівто­рок…

Відео — з приватного архіву авторки