«Коли удочерили Уму, вона пити не вміла, ходила погано…»

Зазвичай батьки-усиновлювачі бояться відкрито обговорювати тему усиновлення. Не розповідають усієї правди і своїм прийомним дітям. Воно і зрозуміло, тема — надто делікатна… Журналістка Ольга Бартиш ламає ці неписані правила. Дев’ять місяців тому разом із чоловіком Костянтином вони удочерили дівчинку Уму. Їй на той час виповнилося два з половиною рочки. Дівчинка жила в інтернаті у Сваляві, що на Закарпатті. При цьому у подружжя — двоє власних дітей. Старшому синові Матвію — 11, Івасику — 2 роки й шість місяців. Оля Бартиш — журналістка, а нині ще й художниця. Каже, змінити фах їй допомогла саме донька. Тепер своє колишнє хобі перетворила на сімейний арт- бізнес.

Ольга весь процес удоче­ріння, від знайомства з ді­вчинкою до моменту, коли Уму забрали додому, описувала на своїй сторінці у «Фейсбуці». Ми зустрілися з Ольгою, аби по­говорити не лише про проблеми усиновлення, а й про стосунки батьків та дітей.

— У вас двоє своїх дітей. Чому вирішили удочерити ді­вчинку з інтернату? Це дуже непростий і, скажемо відвер­то, — ризикований вчинок…

— Просто якоїсь миті захотіло­ся це зробити. Є речі, які складно пояснити. Їх треба відчути. Коли старший син Матвій підріс, я ка­зала собі: «Нам так добре усім разом. От би ще якусь дитинку ощасливити». І ця ідея час від часу до мене поверталася. Осо­бливо це відчувала, коли була у стані спокою. Потім народився Івасик, і я знову почала про це думати. Чоловік мене спочатку не підтримував, хоча й не був ка­тегорично проти.

Якось поїхали з дітьми до друзів-львів'ян, які тепер живуть у Туреччині. У них четверо своїх дітей і шестеро — усиновлених. Серед усіх їхніх діток нам осо­бливо припала до серця 4-річна дівчинка. Одного разу вона піш­ла з нами гуляти. І був момент, коли підійшла до чоловіка та взя­ла його за руку. Ми з ним пере­глянулися. В очах Кості була зго­да. Коли повернулись додому, почали шукати свою доню…

— Знаю, процедура усинов­лення дуже складна, виснаж­лива. Батьки стикаються з величезними перешкодами. Чула і про хабарі… Як можна полегшити цю процедуру?

— Якщо раніше дитину можна було забрати через два місяці від дня знайомства, за умови добре налагодженого контакту з дитиною, тепер цей процес три­ває удвічі довше. Процес уси­новлення треба докорінно змі­нювати — від збору документів, пошуку дітей до формальнос­тей. Щоб це не розтягувалося у часі, бо дитина віддаляється від потенційних батьків. Про хаба­рі я чула, але у мене ніхто гро­шей не вимагав. Я б у житті не купувала дитину… Як правило, найчастіше хочуть удочерити дівчинку до трьох років або но­вонароджену, яка не має братів і сестер. Здорову. Знайти таку дитину дуже складно. З таким запитом стоять черги. Нам по­щастило знайти Уму тільки че­рез те, що вона з ромів. Циган­чат рідко беруть.

— У чому найбільша склад­ність усиновлення?

— Я документи збирала близь­ко місяця. Їх багато: медичні до­відки, зокрема про відсутність алко- та наркозалежності, довід­ки про відсутність судимості, про доходи сім’ї тощо. Коли збереш усі необхідні документи, отриму­єш статус усиновлювача. Другий етап — знайти дитину. Документи діють протягом року! Дзвониш у різні служби, в інші міста, і ка­жеш: «Шукаю таку-то дитину». У Львові в Службі у справах ді­тей сказали: «Наразі дитини, яку хочете, немає. Чекайте, може, буде». З Одеси повідомили, що у них на черзі 140 пар.

— Є державний портал «Cирітству — ні», на якому «ре­кламують» дітей, яких можна усиновити. Через нього ре­ально знайти дитину?

— Коли у батьків є певні вимо­ги, знайти дитину за допомогою цього порталу складно. Є діти з певними діагнозами. Хоча діа­гнози часто дуже перебільше­ні…

— Щоб діти залишалися в інтернатах?

— Чим більше дітей у дитячих будинках, тим більше державних грошей… Буває, справи про уси­новлення у судах переносять­ся багато разів. То присяжний не прийде, то захворіє… Збір документів може затягнутися. Минає рік, і знову маєш пройти перший етап, тобто документи треба збирати по-новому. Про Уму казали, що вона «слабень­ка у запам’ятовуванні». А вона така розумна дівчинка, все так швидко запам’ятовує! Так ви­росла за цей рік. Коли ми її взя­ли, їй було 2,5 року, не вміла… пити. Робила ковточок і одразу кашляла. Кажуть, в інтернатах дітям не дають води, щоб мен­ше пісяли… Не вміла ковтати. Бігати не вміла. Тільки ходила. Ми приходили на знайомство, Матвій з Іванком почали з нею бігати, я дивлюся, у неї щось з ногами. Ноги як колоди… Го­ловного лікаря запитую: «Що у неї з ногами?». «У неї все добре!». Вже вдома зрозуміла, що дитина в інтернаті мало руха­лася, жила як у клітці. Не вміла швидко ходити. А зараз ганяє, як усі здорові діти! Коли ми її привели додому, була така ма­люсінька, худюсінька. А ще не розуміла, що ми говоримо. Бо на Закарпатті — інший діалект. Не вміла говорити. Усіх довкола називала мамою. На вулиці, хто її не погладить, вже бере за руку і каже: «Мама».

— Ольго, часто батьки, які усиновлюють дітей, не хочуть розповідати про їхнє життя у дитячих будинках. А там ді­тям буває несолодко, їх часто кривдять чи навіть чинять над ними насилля…

— Чи мають право про це роз­повідати? Це історія дитини. Часто думаю про те, чи не за­вдам шкоди своїй дитині, розповідаючи про неї у «Фейсбуці»? (Оля ініціювала мистецько-со­ціальний проект на підтримку дітей-сиріт під назвою «Відчуй силу роду». Провела кілька пу­блічних акцій, аби привернути до цієї проблеми увагу суспіль­ства. Планує зняти докумен­тальний фільм і показувати його дітям в інтернатах. Ідея — аби покинуті діти трансформували свій негативний життєвий до­свід у свою силу. — Авт.). Я не стикалася з такими ганебними фактами, як насилля. Але чула, що в інтернатах, дитячих будин­ках дітям дають заспокійливе. Тому вони там загальмовані… Коли дітям два-три роки, вони мають бути активними, бігати, а вони сидять в одній кімнаті. Ді­тей можуть не випускати на ву­лицю цілу зиму: з листопада по березень сидять у приміщенні, мовляв, щоб не хворіли. Хіба це не знущання з дитини, коли п’ять місяців вона не виходить на свіже повітря?

— Ви говорите з Умою про те, що забрали її з дитячого будинку? Як ставитеся до та­ємниці удочеріння?

— Вона ще маленька для та­ких розмов. Таємниця усинов­лення — це неправильно, бо це брехня. Коли дитинка вирос­те і дізнається, це буде для неї удар. Знову зрада, що мама за­таїла таку велику брехню… Про це треба розповідати, але дуже делікатно. Порадитися з психо­логом. Він скаже, як краще го­ворити, в якому віці. Ми одразу прийняли рішення, що будемо публічно про це писати. Я розу­міла, якщо буду про це писати у «Фейсбуці», ймовірно, не зі­ткнуся з перепонами на шляху до удочеріння. А як стикнуся, то розкажу, аби іншим допомогти. У нас все пройшло досить легко і швидко.

— А як ви побороли страх удочеріння?

— Cтрах досі є. Вчуся з ним жити. Якось була на одній зу­стрічі для батьків. Нам читали казочку «Кривенька качечка». (У казці «Кривенька качечка» розповідається про чарівне перетворення качечки на ді­вчину. Але дівчина покинула діда та бабу, які узяли птаха зі зламаним крилом додому. Дід та баба, не запитавши дозволу, таємно і швидко спалили гні­дечко з пір’ячком. — Авт.). Треба було написати свою інтерпре­тацію. Я тоді зрозуміла: Ума, коли виросте, може піти від нас за «своїми», за ромами, і стало страшно. Добре, що завдяки цій казці я це усвідомила.

— У чому бачите інакшість ромів?

— Роми — люди свободи. Моя мама часом жартує і каже, що я циганського роду. Бо мені за­вжди хочеться кудись іти, їхати. Ми зараз їдемо з дітками на гру­день-січень зимувати в Єгипет. Хочемо стати мандрівниками. Жити певний період у різних країнах. Ми уже їздили на мі­сяць у Туреччину. (Старший син родини вчиться вдома на екс­тернаті. — Авт.). З Умою поїдемо вперше.

— Балуєте своїх дітей?

— Не впадаємо у жодні край­нощі. Не забиваємо дитячу кім­нату іграшками. У деяких сім’ях батьки прийшли з роботи, а діти одразу біжать дивитися, що їм купили. Спочатку маєш обійняти батьків, а тоді брати шоколадку. А якщо тато нічого не приніс, від цього не перестає бути хоро­шим батьком. Все одно дитина йому радіє.

— Ви змінили професію: працювали журналісткою, те­пер — художниця…

— Працювала журналісткою 12 років, мріяла бути телеведучою. Поїхала до Києва по кар’єру. Жили у столиці шість років. Я поміняла багато робіт — від ре­дактора журналу до співведучої із Савиком Шустером у проекті «Адреналін». Але в один момент зрозуміла, щось не те відбува­ється у моєму житті. І почалися пошуки самої себе. Мені тоді було 29 років. Стосунки з чолові­ком загострилися. Нерозуміння батьків. Одного дня я прийшла до чоловіка і кажу: «Працюю до січня, бо мене це все душить, а далі я — художник». Чоловік дов­го відкашлювався: «Оленько, подумай!». Я завжди хотіла ма­лювати. Пригадую, чоловік пішов на роботу. Я залишилася вдома. Купила папір, пастель. Боялася малювати фарбами на полотні. Сіла на балконі. Я — художник (усміхається. — Авт.). Пізніше взяла декілька уроків у відомого художника Олега Радвана. Мрі­яла вчитися в Анатолія Кривола­па, але він відмовив, сказав, що сама досягну більшого.

У житті не буває випадковос­тей. Спочатку мені було з Умою важко, ніяк не могли звикнути одна до одної. Ума дуже вередувала, часто плакала, впадала в істерику. Щоб переключитися, я почала багато малювати. І на­мацала свій стиль, у якому зараз працюю. Немає зла, щоб не ви­йшло на добре. Називаю Умку талісманом удачі.

— З вами радяться, чи вар­то брати дітей з інтернатів у родину?

— Часто запитують. Не даю по­рад. Це складна річ — всиновити дитину. Найбільша складність — сприйняти її як свою. Я розуміла, що маю її любити. А мене щось не пускало… Запитувала психоло­гів: «Що ж я за така людина? Що за мама?». Мені психологи каза­ли: «Заспокойся! Потрібен час — як мінімум два роки. Просто до­глядай її. І це буде великий прояв любові. Коли вона побачить цю опіку, все зміниться…».

— І як виростає ця любов?

— Маю з чим порівняти, бо маю власних дітей. Коли беру на руки Івасика, ніби розчиняюся у ньому, готова зацілувати цю пух­кесеньку булочку… А коли беру Уму, відчуття інші. Але нам з нею дуже пощастило. Є дітки скалі­чені, закриті, як їжачки. А Ума — відкрита дитина. Вона буде тебе цілувати, обіймати. А таких дітей значно легше полюбити.

Фото з архіву родини