«Бич Данії — гашишоманія»

З Лесею я познайомилася випадково. Стильно вбрана дівчина років двадцяти п’яти сиділа у львівській кав’ярні за сусіднім столиком. У кав’ярню зайшли іноземці і ніяк не могли порозумітися з офіціантом: він англійською не володів навіть на примітивному розмовному рівні. Дівчина взялася бути перекладачем.

Я спостерігала за цією сценою і мимоволі також включилася у цей процес.

Ось так, спільно з Лесею, ми допомогли офіціанту порозумітися з іноземними клієнтами. А потім, слово за словом, у нас зав’язалася розмова, яка більше нагадувала її сповідь…

Леся родом з Франківщини. Коли їй було одинадцять років, мама, як і тисячі інших українських жінок, поїхала в Італію на заробітки. Свого тата дівчина не знає. Її мама завагітніла дуже рано — у 17 років. Про батька дитини ніколи не згадувала. Жила родина вкрай бідно, ледве зводила кінці з кінцями. Мама Лесі вищої освіти не здобула — з малою дитиною на руках не до навчання. Тому згодом знайти нормальну роботу у депресивному районному центрі не могла. Бабця працювала бухгалтером на якійсь дрібній фірмі і на той час заробляла копійки. З тих копійок і жили втрьох: бабця, мама і маленька Леся.

«У дитинстві я мала великий жаль на маму за те, що кинула мене малою і поїхала світ за очі, — каже Леся. — Cприймала цей крок як зраду. За маму мені була бабця Ганя. Коли була маленькою, мамі казала, що моя мама — бабця. Зараз по-іншому на це дивлюся. Розумію, вона не винна, що так життя склалося.

Мені її дуже шкода. Навіть сьогодні зранку думала про маму і плакала. У неї дуже важка робота, і фізично, і психологічно.

14 років мама доглядає старих італійців. Одна бабця, біля якої сиділа, помирає, йде доглядати іншу. Поїхала в Італію молодою квітучою жінкою. Мала на той час 28 років. Була у нашому містечку найгарнішою. По суті, усі роки в Італії вона живее не своїм життям, а життям тої старої людини, яку доглядає. Вона прив’язана до тої бабці. Тому, звісно, особистого життя не має, займатися собою часу також не має. Давно собі ніякого нового одягу не купувала, все гроші економить. Каже, навіщо їй той одяг, немає куди у ньому піти. Сама перетворилася на стару жінку, хоча має 43 роки. Я вам покажу її фото, — Леся дістає телефон і шукає фотографії.

«Ось так зараз виглядає, дуже поправилась, набрала понад 40 кілограмів, хоча раніше мала ідеальну фігуру», — на екрані телефону бачу фото втомленої жінки з рідким волоссям та мішками під очима. «Чекайте, зараз знайду її молоді фотографії…

Леся показує фото симпатичної усміхненої дівчини з великими очима. Впізнати у ній теперішню жінку неможливо. «Бачите, що з нею сталося», — у Лесі на очах виступають сльози. У мене також.

«При всьому тому, — продовжує розмову, — повертатися в Україну мама не хоче. Навіть не можу вмовити її приїхати до Львова, аби погуляти тут як турист. А про те, щоб повернутися у наше містечко, й мови бути не може. Та я сама розумію, що туди вона ніколи не повернеться. Її там усе буде дратувати. У нас досі у місті злидні, більшість людей на заробітках. А ось до Львова я би хотіла, щоб вона приїхала. Навіть казала їй, щоб на гроші, які заробила та відкладала, купила у Львові квартиру. Але вона має на Україну жаль. Вважає, що країна винна у тому, як склалася її доля».

Запитую Лесю, чому мама не знайшла собі якогось італійця, адже вони люблять наших жінок, багато наших заробітчанок вийшли заміж за італійців. «Щоб знайти собі нормального італійця, треба насамперед полюбити себе, — каже Леся. — А мама весь час боялася втратити роботу, тому на собі, як на жінці, поставила хрест. Веде самітницький спосіб життя. Я так і не змогла налагодити з нею дружні, довірливі стосунки. У неї завжди похмурий депресивний настрій. Від цього останнім часом почала алкоголем зловживати. Має подружку, також заробітчанку з Росії. То та москалиха почала її споювати. Але я візьмуся за маму. Наприкінці місяця поїду в Італію — мушу повертати її до життя. Лише потрібна підтримка мого хлопця. Він у мене спортсмен і вміє мотивувати людей. Мусить її розрухати. Він недавно приїжджав в Україну. Був у Львові, ми їздили до бабці на Франківщину. Йому тут страшенно сподобалося. Навіть думає, аби переїхати сюди жити…».

Мамина історія стала для дівчини своєрідною наукою. Сказала собі, що ніколи не повторить її сумну долю. «Я, на відміну від мами, ніколи не боялася змінювати своє життя. У 19 років вдало вийшла заміж. Мій чоловік мав чималі статки, був банкіром. У матеріальному плані я мала все, про що могла тільки мріяти, — мерседес, дорогі курорти, брендові речі. Але щастя не мала. Я його не любила і подала на розлучення. Якби цього кроку не зробила, трималася за комфортне життя, то не мала би того, що маю тепер. Не познайомилась би з теперішнім хлопцем, не стала би такою, якою я є».

І Леся розповіла історію свого, досить карколомного життя.

Останні три роки вона живе у Данії. Потрапила туди завдяки знайомству в Інтернеті. «Але ніколи не знайомтесь через Інтернет, — одразу застерігає мене. — Це підступна річ. Зазвичай людина, яка знайомиться через Інтернет, подає себе не завжди такою, якою є насправді. Саме така історія трапилася зі мною».

Після розлучення Леся захопилася дизайном одягу. І в Інтернеті познайомилася з чоловіком із Данії, який зацікавився її роботами. І, звісно, нею як дівчиною. Був старший за неї, мав під п’ятдесят років. Подавав себе як успішного бізнесмена, який готовий інвестувати у перспективні проекти. Пообіцяв, що допоможе з розвитком її дизайнерського бізнесу. Дівчина повірила і поїхала у Данію.

«Спочатку поводився нормально, — згадує. — Хоча мене одразу неприємно вразила його квартира. Вона нагадувала лікарняну палату, де ідеальна чистота, білі стіни, все акуратно розкладено по полицях, але видно, що тими речами людина не користується. Він не мав жодного друга, з хати не виходив по чотири-п'ять днів. Якщо виходив, то лише для того, аби купити мюслі і молоко. Нічого іншого не їв! Ні фруктів, ні овочів, ні м’яса. Чи може нормальна людина так харчуватися? Не мився по кілька днів, ходив в одному і тому ж одязі. Коли ми ще листувалися, хвалився, що має різні бізнеси. Але коли приїхала до нього, побачила, що цілими днями і ночами сидить біля комп’ютера. Думала, може, у нього бізнес через Інтернет працює? Адже гроші мав. Згодом зрозуміла, що людина живе у віртуальній реальності. Виявилось, він — безробітний і живе з допомоги по безробіттю. Крім того, мав деякі заощадження, бо продав машину. Оскільки грошей на себе майже не витрачав, то вони у нього були. Він справді мені фінансово допоміг, але згодом хотів, щоб ми жили з ним як чоловік і жінка. На такі стосунки я не була готова. Казала, що можемо бути лише друзями. Він і на це погоджувався, бо біля себе не мав жодної живої душі, але з часом так почав мене дратувати, що я його навіть била. Одне слово, наші дороги розійшлись».

Але Леся залишилася у Данії. Працювала помічницею адміністратора у боулінг-клубі. Ця робота їй дуже подобалася. «Я приходила на роботу на дві години раніше. У тому клубі робила все — і офіціанткою була, і за порядком наглядала, і команду мотивувала, аби колектив був дружній. Бо до цього часу там була страшна плинність кадрів, люди довго не затримувалися. Я казала власнику, що треба колектив зміцнювати, придумати якесь спільне хобі, наприклад, виїжджати усім разом на пікніки. У нас працювало багато поляків, з якими я швидко знайшла спільну мову. Українців, на жаль, не було».

Леся розповідає, що в Данії працівники на роботі майже не розмовляють, хіба перекидаються кількома словами у справі. «Такого, щоб працівники плескали язиками, обговорювали на роботі свої проблеми чи один одного, бути не може, — каже Леся. — Працюють швидко. Вважається, чим швидше працюєш, тим вищий у тебе рівень професіоналізму. Усі стараються свою роботу зробити ідеально. Не бачила там халтурників. Це не прийнято».

Запитую, скільки заробляла? Каже, офіціант у Данії заробляє 17 тисяч крон (це 74 тисячі гривень). Це нижче, ніж середня зарплата, яка становить приблизно три тисячі євро на місяць (це вже на руки, після відрахування усіх податків). Але Данія — дуже дорога країна, податки там високі. З 17 тисяч знімають щонайменше 30 відсотків податків. На руки виходить 11 тисяч. Якщо знімає квартиру, то мусить заплатити мінімум 7 тисяч крон. В країні дуже дорогі ресторани. «Шматок м’яса у звичайному ресторані коштує приблизно 250 крон (тисяча гривень). Це лише одна страва, без випивки! Дуже дорогий громадський транспорт. Наприклад, одноразовий проїзд у громадському автобусі коштує 26 крон (110 гривень). Про таксі годі й казати. Леся одного разу мусила взяти таксі, то за десять хвилин їзди заплатила 135 крон (540 гривень). Одяг також дуже дорогий, тому данці одягаються просто і рідко купують собі обнови. Подорожують вони також максимально економно. Їздять відпочивати у дешеві країни, селяться у скромних готелях.

Одне слово, при тому, що рівень життя у країні високий, люди не розкошують.

З часом Леся мусила звільнитися з роботи у боулінг-клубі, бо власник поклав на неї око, почав писати романтичні смс. Це, звісно, не сподобалося її хлопцеві і він наполіг, аби вона звільнилася. Сказав, що хоче, аби працювала з ним, буде сам їй платити зарплату.

Леся розповідає і сміється. «Він, — каже, — будівельник. Я стала його помічником, підсобником. Навчилася шпаклювати, стелю білити…».

Данія як держава Лесі дуже подобається. «Це соціально захищена країна з високим рівнем життя. Там людина не пропаде. Держава дбає про свого громадянина. Уявляєте, держава тобі платить, щоб ти вчився у вищому навчальному закладі, а не бив байдики чи цілими днями лежав вдома на дивані! — розповідає. — Крім того, Данія приймає багато біженців, зокрема мусульман. За них данці також платять окремий податок. А ті зазвичай не працюють, сидять на соціалці і цілими днями курять гашиш. Гашиш — це справжній бич Данії. Його масово курять і самі данці, особливо молодь. Там йдеш вулицею і відчуваєш сморід цього курива. Фу… Мій хлопець також це курить. Одного разу я попробувала гашиш. Які відчуття? Мені захотілося спати. Заснула на кілька годин. Більше не курила.

А ще мені не подобається, що більшість данців мають депресивний настрій, не цінують того, що мають. Можливо, тому, що держава ними надто опікується, живуть на всьому готовому. Їм скучно… Там часто похмура погода, бракує сонця. Може, тому і гашишоманія процвітає?".

«Одні мої знайомі з України, що жили у Данії, казали, що їм траплялися лише зарозумілі і пихаті данці. А мені щастило на людей. Усі данці, з якими познайомилась, були дуже чесні і порядні, до мене ставились приязно, допомагали, коли мала проблеми», — каже.

З Лесею ми прощалися «кращими подругами». Вона мене запросила у Данію, сказала, що буду жити у квартирі її хлопця. Я натомість запросила до себе на дачу у Карпати, бо під час розмови вона обмовилась, що давно міряла позбирати у Карпатах гриби. Я пообіцяла, що як тільки поїду, неодмінно візьму її з собою.