«Хочу тільки, щоб жив!»

«Відкрий ротик! Ще ложечку картопельки з котлеткою з’їж — і лишу тебе у спокої». Батько нахиляється до синочка і ніжно торкається його руки. Той практично не рухається. Час від часу розплющує очі, пробує заговорити до тата, та сили швидко покидають хлопчика.

У 4-річного Левчика Циганкова, сина учасника АТО, — IV стадія пінеобластоми, рідкісної пухлини, яка локалізується у головному мозку. У спинному вже є метастази. Сьогодні у «Чорнобильській лікарні» (Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі) Левчик проходить 14-ий блок «хімії».

Зі страшною недугою малюк бореться вже дев’ять місяців. Одеські медики (на той час родина жила в Одесі, звідки родом покійна дружина пана Павла) довго не могли поставити правильний діагноз, поки один із лікарів не здогадався відправити дитину на МРТ. У Левчика виявили злоякісну пухлину у мозку.

Лікарі вагалися між чотирма діагнозами. Не гаючи часу, дитині терміново відкачали рідину з мозку і провели два курси загальної хіміотерапії.

Від знайомих батько хлопчика, пан Павло, дізнався, що в Ужгороді приймає нейрохірург Володимир Смоланка, який береться за такі складні випадки. Лікар провів біопсію мозку і відправив зразок у Німеччину на аналіз. Так родина дізналася, що у Левчика — небезпечна й маловивчена пухлина, і що з таким діагнозом довго не живуть. «А він тримається — мій боєць!» — каже, не приховуючи гордості за сина, пан Павло. Усміхається крізь сльози, дивлячись на лису голівку хлопчика: «Колись думав, що він, як і його прадідусь, дідусь та батько, стане військовим. Тепер хочу тільки одного — щоб жив!». Хіміотерапія дає ефект — пухлина і метастази зменшуються, рухи тіла стають більш усвідомленими, Левчик пробує говорити. Оперувати маленького пацієнта хірурги наразі не беруться — через розмір пухлини і її розташування. А променеву терапію треба проводити під загальним наркозом, бо чемно лежати дитина не буде. День за днем, і так — протягом двох місяців. Такого й дорослий не витримав би…

Невдовзі у двері дому Циганкових постукала нова біда. У батька пана Павла здало серце. Чоловіка прооперували у військовому шпиталі. Тим часом у мами Левчика виявили… лейкемію (рак крові).

За місяць згоріла як свічка. Розмовляємо з паном Павлом через тиждень після похорону дружини. «Таня про себе не дбала — за Левчиком світа Божого не бачила, постійно була поруч з ним. Перед 12-им блоком хіміотерапії, яку мали проводити синові, пішла до стоматолога вирвати зуб. Лікар довго не міг зупинити кровотечу. На тілі у неї скрізь були синці. У мене — також, бо Левчик кусався, щипався. Але у мене ці гематоми швидко сходили, а у дружини — ні. Лікарі (хірургічного відділення, де перебуває на лікуванні Левчик. — Авт.) це помітили і порадили у них же здати кров на аналіз.

Пам’ятаю, як покликали мене на розмову, так, щоб дружина не чула, поділилися своїми підозрами. Ледве вмовили її лягти у 5-ту лікарню на Чупринки на обстеження. Лікарі відразу сказали, що довго жити не буде. Момент був упущений, і вже пізно було щось робити. Але ми не здавалися. Допомагали всі і хто чим міг — грошима, транспортом. Хлопці з батальйону (3-й батальйон територіальної оборони «Воля». — Авт.) здавали кров на тромбоцити. Підключився Центр допомоги учасникам АТО. «Не розумів до кінця, що відбувається. Як заведений бігав між лікарнями, військовим шпиталем і центром служби крові. Досі дивуюся, як усе це міг витримати. Але витримав — Господь допоміг. Колись у церкву не так часто заходив, швиденько молився, ставив свічку і втікав. Тепер усе змінилося. Щодня відчуваю Божу підтримку», — зізнається пан Павло.

Чоловік навчався у Ліцеї Героїв Крут, потім — у військовому училищі. Проходив службу в армії, але згодом звільнився з її лав. У 2014 році, коли почалися військові дії на сході, пішов захищати країну. Виконував завдання у Луганській області. Розповідати подробиць служби не хоче. «Який із мене герой!» — махає рукою. Вся його увага тепер прикута до сина.

«Льовік ріс веселим, безтурботним хлопчиком. Обожнював вчити віршики напам’ять (деякі з них навіть зараз намагається цитувати). Часто згадує про однолітків, з якими бавився у садочку. А найбільше — про свого ровесника на ім’я Місяо». «Місяо», — повторює Левчик, і на його обличчі з’являється чарівна усмішка. Видно, що думками він зараз далеко, не у цій лікарняній палаті. «Мама», — вигукує і знову заплющує очі. Пан Павло робить вигляд, що не розчув. Відвертається до вікна, але я бачу, як на його очах виступають сльози…

Попереду на Левчика чекають ще чотири блоки «хімії». Ті будуть легшими, бо зараз малюку протипухлинний засіб колять безпосередньо у спинний мозок.

«За ліки для проведення хіміотерапії не платимо — вони безкоштовні», — наголошує пан Павло. Зараз чоловік шукає іноземну клініку, яка б погодилася взяти хлопчика на лікування. Кошти на порятунок Левчика можна переказувати за цими реквізитами:

ПриватБанк 4731 2191 0056 8025 Циганков Павло Михайлович (батько)

Фото автора