В Україні боролася за українську мову, а в Люксембурзі – за... люксембурзьку...

Ми зустрічаємося в кав’ярні київського готелю, де зупинилася Наталя. Жінка у вишиванці якраз завершує телефонну розмову. Вона явно переповнена емоціями та враженнями... Ще б пак: тільки-но повернулася з фронту. Ще вчора ходила між окопами за кількасот метрів від ворожих позицій, спілкувалася з бійцями та волонтерами, вперше у житті одягла бронежилет і каску. А сьогодні — у кав’ярні у вишиванці п’є каву на тлі новин на одному з телеканалів. Біля неї — сумка із сувенірами зі сходу, якими особливо тішиться.

Пані Наталка — вчителька у третьому поколінні. Бабця вчителювала ще за Польщі. Мама вчилася на вчительку до останнього курсу, але Сталін видав закон, що треба платити за навчання. Тому не змогла закінчити. Коли дівчині було шість років, вона твердо вирішила, що також буде вчителькою. Після закінчення Дрогобицького педінституту знайшла роботу у школі № 50 імені Макаренка у Львові. І там почала свій перший «Майдан».

«У 1980-му вирішила у тій російськомовній школі створити україномовний клас. Це було нелегко зробити. У тій школі багато вчительок були дружинами КДБістів. (Школа розташована неподалік колишнього обласного управління ГДБ (нині обласна СБУ). Вони чинили опір моїй ініціативі. Боялися, що і їм доведеться вчити українську. Я взяла дванадцять учнів. Українська мова викладання була не єдиною метою — хотіли сформувати нове покоління. Ми, група молодих вчителів, ставили Шекспіра, вивчали англійську, польську, старослов’янську, історію релігії. Робили спектаклі польською. Ходили з вертепами на Різдво, колядували! На виручені кошти допомагали дитячому будинку, який був поряд. Це був освітній експеримент: вчили дітей критично мислити. Для мене це було дуже цікаво, для себе щоразу щось відкривала. З батьками ночами писали програми, бо підручники були ще радянські. А потім я закохалася і переїхала до Люксембургу», — згадує жінка.

23 роки живе у Люксембурзі. До речі, бореться за люксембурзьку мову, становище якої схоже до того, яке ще донедавна було з українською.

«Коли переїхала жити до Люксембургу, відкрила шлюбне агентство, яке багато років працювало дуже успішно. Та коли настала епоха Інтернету і люди почали знайомитися через різні сайти, зрозуміла, що мій бізнес занепаде. Закрила агентство і думала, що ж далі робити? А тут в Україні почалася Революція гідності. Колись англійська королева Єлизавета казала: «I’m married to England», а я в цей час збагнула: «I’m married to Ukraine». Коли 18 лютого 2014-го на Майдані почали відстрілювати активістів, ми ночами не спали, думали, чим допомогти Україні. Я не знала нікого з українців у Люксембурзі. Почала шукати і знайшла трьох. Ми зібрали гроші, переслали до Львова для потреб Майдану. Та розуміла, що цього недостатньо».

Так три роки тому з’явилася волонтерська організація — «Ukraїnka — Asbl Об’єднання українок Люксембургу». Зараз допомагають шістьом сиротинцям, чотирьом лікарням (двом мобільним, двом стаціонарним) і чотирьом будинкам престарілих. Волонтери дають одяг, взуття, медикаменти. Але декларують: головне завдання — допомога фронту. Бо якщо фронт не встоїть, не буде нічого.

«Зараз нас сімнадцять. Було двадцять двоє. Люди втомлюються — як у вас, так і у нас. Але українці можуть сказати, що втомилися, бо тут низькі зарплати, погана екологія, медицина, все лише у процесі становлення, а ми не маємо права казати, що втомилися», — каже пані Наталія.

Пані Наталя розповідає, що люксембуржці знають про події в Україні, співчувають нам. «У мене є сусідка, якій під 90 років. Щоразу, коли бачимося, вона мені показує вирізки з газет і каже: «Наталю, я все знаю. От поглянь, тут про Україну пишуть».

«Ukraїnka» передала волонтерській цивільній службі порятунку «ASAP RESCUE» реанімобіль, укомплектований медикаментами та засобами, необхідними для роботи парамедиків на фронті. «Ця «швидка» нам дісталася випадково. Сусідка однієї нашої активістки працює у міністерстві, вона і подала цю ідею. Ми написали відповідну заяву та чекали півтора року, поки у лікарню прийде нова «швидка». Стару списали, і нам служба люксембурзької швидкої допомоги передала її за символічний один євро. Вона у чудовому стані, пробіг — 91 000 кілометрів», — каже Наталя.

Це авто Наталія і привезла в Україну. Перше, що її вразило у Києві, — не чути української мови. «Почула тут українську лише раз. У зоні АТО, у Бахмуті, чула тричі. Самі люди в Авдіївці, в Бахмуті, загалом на тій території, пригнічені, дивляться вниз, не усміхаються. Розумію — їм немає чого радіти. Та коли приїжджаєш до волонтерів — наче потрапляєш в інший світ. Зрештою, навіть до солдатів. Ми були за 50 метрів від бойовиків. Українські бійці всі усміхнені, життєрадісні. Там інша атмосфера, ніж серед цивільних. У них таке братство, вони наче велика сім’я. Набралася позитивних вражень, яких часом бракує у затишному і безпечному Люксембурзі», — ділиться враженнями жінка.