Передплата 2024 ВЗ

Щоб лікуватись, продають останнє...

Кожен другий українець, дізнавшись про свій діагноз, відмовляється купувати ліки, відвідувати лікаря чи лягати у лікарню. Бо розуміє, що не «потягне» витрат.

“Виявила у себе величезну, з гусяче яйце, пухлину грудей. Зрозуміла, що це — рак. І почалося — страх, сльози... Консультувалась у двох державних клініках за місцем проживання, де зіткнулася з хамством і байдужістю”, — розповідає свою історію представниця БФ “Рожева стрічка” 54-річна Ольга Вакула-Фещенко.

За 16 місяців жінка витратила на лікування 600 тис. гривень. Щоб вберегтися від рецидиву, мусить регулярно проходити дорогі обстеження. “У розвинутих країнах витрати на лікування покриває страховка, бо протиракова терапія всюди дорога, — каже. — Звісно, у нас не все так погано. Є руки хірурга, але хірург не може заплатити за своїх пацієнтів. На одну жінку потрібно десь 500 тис. гривень на рік, а в Україні таких — кожна четверта (рак молочної залози лідирує у структурі захворюваності та смертності від онкопатологій серед українських жінок. — Авт.). Де у бюджеті візьметься стільки грошей?”

“Багато років українці живуть у подвійній реальності. Ст. 49 Конституції України гарантує безкоштовну медицину. Але більшість пацієнтів за неї платить — грошима (сума розрахунку — переважно у доларах), лікерами та цукерками або за офіційним прейскурантом у приватних клініках, викладаючи на лікування чималі суми”, — зазначає виконавчий директор БФ “Пацієнти України” Ольга Стефанишина. На її думку, тільки впровадження страхової медицини допоможе вивести українську медицину з коми. Фонд провів масштабне дослідження (особисті інтерв’ю та фокус-групові обговорення), аби дізнатися реальну вартість т. зв. “безкоштовної медицини”. 61% опитаних пацієнтів, які проходили лікування протягом останнього місяця, змушені були позичати гроші або продавати цінні речі.

Найдорожче лікування обійшлося онкохворим та хворим на гепатит. Практично всі респонденти економили на відпочинку, не купували одяг і побутову техніку, заощаджували на їжі (особливо це стосується жителів сіл та людей із доходом нижче середнього), оформляли кредит, просили допомоги у рідних і знайомих, зокрема, аби ті придбали і передали потрібні ліки, бо в іншій області (чи в іншій країні) вони були у наявності і коштували дешевше.

Майже кожен другий опитаний, який хворів протягом останнього року або лікував когось із членів сім’ї, відмовився від лікування, бо зрозумів, що не “потягне” витрати. Серед тих, хто лікувався, 57% купували не всі ліки з переліку або зменшували дозу. 39% завчасно припиняли лікування. “У шість років у доньки сталося близько 25 носових кровотеч. То були страшні півроку. Майже не виходили з лікарні. Та найстрашніше, коли кров тече не з носа, а потрапляє у шлунок. Ззовні нічого не видно, а на третю добу хворий блює кров’ю. У нас був такий випадок.

Довелося робити переливання крові, — ділиться досвідом голова фонду “Діти з гемофілією” Ніна Астофорова-Яценко (її 8-річна дочка страждає від цієї недуги). — У Нони — важка форма хвороби. Щопонеділка і щочетверга їй роблять внутрішньовенно уколи (для того, щоб кров згорталася). У людини з гемофілією одна тріснута судинка призводить до масивної кровотечі. Ось чому це так важливо. У Європі при цьому захворюванні не існує поняття “інвалідність”, тому що хворі з дитинства отримують фактор згортання. У нас стають інвалідами через те, що відбуваються крововиливи у суглобові сумки. 2-3 таких крововиливи — і вони руйнуються, після чого руйнується сам суглоб. Отримати такий препарат можна тільки у лікарні, тому ми двічі (а деколи й тричі) на тиждень їздимо туди після школи (при тому, що у Європі діти у віці 9-10 років вже самі собі вводять фактор згортання крові). Робити уколи могли би батьки або медсестра за місцем проживання, але ліки на руки не видають. Два такі уколи обходяться в 11 тис. 300 гривень. Це — ціна профілактики на тиждень. В аптеках цього препарату немає, тому що хворим він не по кишені. Це — суто тендерний препарат. Але не всі його можуть отримати. Наприклад, ті, у кого хворобу діагностували минулого літа, не можуть, бо існує квота.

Кількість ліків мали би розраховувати на кількість пацієнтів, а у нас — виходять з тих коштів, які виділили з бюд­жету”. Зараз потреба на ліки у дорослих — близько 700 млн. гривень на рік. У 2016 виділили 130 млн. На 2017 пообіцяли більше — 421 млн. За даними “Індекс здоров’я. Україна 2016”, 97% пацієнтів, які проходили амбулаторне лікування, за власний кошт купували медикаменти. Але тільки 78% купили всі ліки зі списку. З тих, що вирішили зекономити, 51% не мали грошей, 36% — не вважали за потрібне витрачатися “на аптеку”, 8% — не могли придбати лікарські засоби через те, що їх не було у наявності. Ситуація з лікуванням в умовах стаціонару — ще гірша. 97% опитаних платили за ліки. З них 84% повідомили, що витягували з-під матраца останні гроші. Через цілодобовий контроль з боку медиків 85% респондентів довелося придбати всі препарати зі списку, а 12% — “майже всі”. Проігнорували призначене лікарем лікування тільки 3% хворих. З них 55% — через фінансові труднощі. На запитання “Чи складно вам було знайти кошти на лікування у стаціонарі?” 78% респондентів відповіли, що складно, а 6% зізналося, що взагалі неможливо. Серед осіб, старших за 60 років, таких — 91%. Серед тих, кому доводиться виживати на 1500 гривень на місяць і менше, — 90%.

“Одного разу, коли мені було п’ять років, прокинулася з болем у хребті. Мене на руках занесли до лікарні. В ОХМАТДИТі поставили діагноз — “гострий лімфобластний лейкоз”. Протягом дев’яти місяців проходила хіміотерапію. Рак вдалося перемогти. Але під час лікування мені двічі переливали кров і занесли два гепатити — В і С”, — розповідає працівниця БФ “Пацієнти України” Ірина Ревенко. “Серйозне лікування без стабільного доходу або дива, яке трапилося у моєму житті, — це петля для людей, котрі не можуть вибратися з боргів, — каже. — Коли мене у 18 років позбавили пенсії (а це були насправді копійки), сказавши, що я — недостатньо хвора, почувалася ображеною. Мама говорила, що вони хотіли грошей, але принципово вирішила не давати хабар”. “Існує держпрограма лікування гепатитів. Але я півтора року пробула у черзі. Зараз у мене немає гепатиту — допоміг новітній препарат, який закупили для українських пацієнтів міжнародні організації. Це таке полегшення, коли смерть перестає наступати тобі на п’яти”, — зізнається Ірина.

3-4 — стількох лікарів доводиться змінити середньостатистичному українському пацієнту, перш ніж він знайде “свого” фахівця. Основне, на що скаржаться хворі, — непрофесіоналізм і байдужість медиків, перевантаженість медичних закладів (що частково пояснює байдужість) та співпраця з фармацевтами (виписують не той препарат, який допоможе подолати хворобу, а той, з продажу якого отримують відсоток). Проте одна з найбільших проблем української медицини — неформальні платежі. “Коли мені видаляли нирку, лікарі чітко озвучили суму за операцію — 30 тис. гривень. Це — не рахуючи медикаментів, тільки за роботу. Начислили якусь доплату за присутність кандидата медичних наук, який нічого не робив — просто стояв на випадок чого. Анестезіологи завжди беруть гроші окремо. У них різна такса. Хто 500 доларів бере за операцію, хто — тисячу. Звісно, всі платежі неофіційні, у конверті”, — ділиться досвідом 26-річна пацієнтка з Миколаєва (обласного центру), у якої виявили ракову пухлину.

“У 34 роки захворів на хронічний мієлолейкоз, — розповідає свою історію засновник фонду “Крапля крові”, 41-річний житель Дніпра Іван Зеленський. — Про те, що у мене рак крові, дізнався випадково, коли проходив черговий медогляд на роботі. Коли дізнався, скільки коштує препарат — тисячу доларів на місяць (плюс треба було купувати препарати для захисту печінки, серця, для підняття рівня гемоглобіну тощо), і що лікування — пожиттєве, зрозумів, що лікування мені не по кишені. Поїхав у Полтаву до обласного гематолога, щоб записатися у чергу на державну програму забезпечення ліками. Таких, як я, хворих в області — 40, а ліками держава забезпечила лише 11. Зрозумівши, що у Полтавській області ніколи не потраплю до державної програми, перебрався до Дніпра”. Каже, два роки тому в Україну зайшли генерики — препарати-аналоги оригінальних, і вартість лікування таких хворих, як він, знизилася майже у десять разів (лікування раку крові генериками обходиться у 3400 гривень на місяць). Раніше терапією було охоплено 400 пацієнтів. Тепер — 1200. Але ще 1,5 тис. перебувають у листі очікування. “У США 35% препаратів — це генерики. Вони, як правило, не гірші за оригінали”, — переконує. Зараз тривають переговори з фармацевтичними компаніями. Якщо на ринок зайде велика їх кількість, створиться конкуренція, впадуть ціни, а пацієнти зможуть обрати кращі варіанти лікування.

Схожі новини