«По телевізору сказали, що Семенівки вже немає. У мене мало не зупинилось серце»

Не минуло й двох років, як селище Семенівка, розташоване у передмісті Слов'янська, було одним із найгарячіших епіцентрів війни на Донбасі. Саме тут точилися найжорстокіші бої за визволення міста від окупантів. Попри те, що протистояння в околиці тривало близько двох місяців, лиха на плечі місцевих мешканців звалилось немало. Зруйновані вщент будинки, продірявлені снарядами “Градів” і прошиті осколками стіни, виснажені та зневірені обличчя — такою нині є непримітна до війни Семенівка…

Від центральної вулиці Артема у Слов'янську до прилеглої Семенівки — рукою подати. Не більш як півгодини їзди на старенькому автобусі №5. Ще не доїжджаючи до кінцевої зупинки, побачили з вікна маршрутки апокаліптичні обриси корпусів Семенівської психіатричної лікарні. У цих приміщеннях після евакуації хворих розташовувалися основні опорні пункти терористів “ДНР”. Саме тут воювали сумнозвісні російські ватажки Гіркін і Моторола.

Людей на розбитих вулицях Семенівки небагато. Поодинокі перехожі розмовляють неохоче, особливо коли запитання звучить українською. Семенівка суттєво постраждала від обстрілів української армії, яка знищувала ворожі вогневі точки.

Пенсіонерка Тетяна Шерстюк порається на подвір'ї. Мешкає у 4-квартирному будинку, який межує з відділенням психлікарні. На час бойових дій у Семенівці, що тривали з травня по червень 2014 року, жінка переїхала до родичів.

- Два месяца у родственников провела на нервах, - розповідає Тетяна Григорівна. - По телевизору сказали, что Семеновки уже нет, что все разрушено. А наш дом - в 200 метрах от туберкулезного отделения психбольницы! У меня чуть сердце не остановилось…

Додому пані Тетяна повернулась відразу після звільнення Слов'янська. Жодного вікна не було — вилетіли ще під час перших обстрілів. Будинок як ззовні, так і зсередини пересікло осколками і мінометними снарядами, один з яких звисав просто зі стелі. Його пенсіонерка здала на металобрухт. Стеля і дах у кількох місцях провалились. Розташоване поруч туберкульозне відділення психлікарні — єдина установа клініки, яка піддається рестраврації. Нині тут працюють будівельники, відновлюють комунікації.

Грошей на відновлення житла у Тетяни Шерстюк, як і в її сусідів, бракувало. Жодної компенсації від держави жінка не отримала. Вікна у чотирьох квартирах встановив Червоний Хрест, дах відновили волонтери із Західної України. Власним коштом мешканці навели лад у під'їзді та квартирах.

Про сторони конфлікту пані Тетяна говорить одним словом - “солдати”. Каже, не могла зрозуміти, хто зайняв позиції у психлікарні — прийшли люди у військовій формі без шевронів. Серед них місцевих не впізнала. На запитання “чому прийшли?” відповідали коротко: вас захищати.

-Я вообще ничего не понимала, - каже пенсіонерка. - На трассе появился блокпост, услышала бахи. В первый день погибли девять ребят. Их привезли в психбольницу. Кто это начал, зачем - не знаю. Брат стреляет в брата. Дебилы! В детстве в войнушку не наигрались.

Зять Тетяни Григорівни часто їздить в окуповану Горлівку до матері. Племінниця живе у Донецьку. Перетинати блокпости жінці доводиться часто. Називає їх “митницею”. Аби проїхати, доводиться заплатити від 500 до 1000 гривень. Каже, “тарифи” однакові — як на українському, так і на “деенерівському” боці.

Відшкодування від держави за пошкодження будинку Тетяна Шерстюк вже не чекає. Каже, приїжджали чиновники, оглядали будинки, обіцяли кожній квартирі виділити по 13 тисяч гривень. За два роки жодної копійки не надійшло. Єдине, чого прагне жінка, - аби війна більше ніколи не повернулася в Семенівку.

Корпуси психіатричної лікарні розташовані на горі, з якої відкривається краєвид на Нижню Семенівку, як тут її називають. Ця частина селища постраждала не менше. Поруч пролягає траса, що веде на Ростов-на-Дону. На ній розташовувався блокпост бойовиків.

Будинок Юрія Гречановського від місця, де були позиції “деенерівців”, розділяє якихось 400 метрів. До війни чоловік працював приватним підприємцем. Облаштував у гаражі на власному подвір'ї автосервіс. Зараз бізнесом не займається. Каже, податки нічим платити.

Усі жахіття війни Юрій пережив вдома. Жінку вивіз до родичів, донька переїхала у Краснодар, де досі живе у тітки. Снаряд влучив у дах будинку, коли Юрій порався біля дому. На щастя, не поранило. З будинку залишилась, як каже Юрій, лише “коробка” - обгорілі стіни без вікон і даху. Автомобіль Lanos, що стояв біля будинку, спершу пересікло осколками, а після наступного обстрілу він взагалі згорів.

- На помощь от государства я вообще не рассчитывал, - розповідає Юрій Гречановський. - Все восстанавливаю своими силами. Слава Богу, с окнами помог Красный Крест. Люди писали заявления в горисполком, но бесполезно. Ничего не получили. Война продолжается. Конечно, денег нет.

Юрій проводить екскурсію подвір'ям. Чи то на мене, чи на фотокамеру нервово реагує собака у вольєрі.

- Это Рекс, - каже чоловік. - Пес прибежал ко мне с блокпоста. Люди еще не вернулись в свои дома, а ополченцы уже бросили позиции. Вот ему и не с кем было жить. Я приютил (усміхається. — О. Д.).

Про точну кількість жертв серед мирного населення місцеві жителі не знають. Юрій Гречановський пригадує кілька летальних випадків. Неподалік його будинку загинула дівчина. Йшла вулицею, коли почався артилерійський обстріл. Одночасно загинув чоловік поблизу траси. Теж невчасно вибіг на вулицю. Позиції бойовиків, каже Юрій, обстрілювались з авіації. Літак робив два кола навколо селища і завдавав точкових ударів.

- Эта война никому не нужна была, - розмірковує чоловік. - Местные жители оказались заложниками ситуации. Пришли одни, сказали, что будут нас защищать. Пришли другие, сказали, что нас освободили. От кого нас защищали? От кого освободили? Дайте нам просто жить, как мы жили.

За менш ніж два роки у Семенівці відновилося життя. Діти ходять у школу, чоловіки прибирають на обійстях і намагаються приховати сліди війни на своїх оселях. Однак марно. Про обстріли тут нагадує все: кожна хвіртка, кожні вулиця і дім. Чимало людей вже не надіються на допомогу від держави — усувають руйнування самотужки. Тут не надто люблять Україну, але повернення “ДНР” не чекають точно. Слов'янськ не хоче бути “містом-героєм”, на чому постійно спекулювали російські ЗМІ. Місцеві хочуть бачити Слов'янськ звичайним провінційним містечком на півночі Донбасу. Містечком, у якому немає війни.

Редакція газети «Високий Замок» висловлює вдячність за організацію поїздки Академічному інструментальному ансамблю «Високий Замок».