«Тут купа комор, у яких гриби з жахливими хворобами...»

«Не дивися на мене так осудливо. Я лише напилася і позичила собі хлопа. Я ж його не вкрала! Ти кажеш не називати жінок з другого поверху курвами. А хто вони? Кожна водить до себе жонатого. Приймає від нього подарунки, сама щось дарує. Каже, що любить і «не годна без него жити». Думаєш, якийсь з тих чоловіків вернеться додому в Україну до своєї сім’ї і у них все буде добре? Вкрадуть чоловіка, як мого свого часу вкрали», — Іванка вперше за наше знайомство зірвалася. Вона вже два роки збирає печериці під Ополєм у Польщі. Я на цій роботі перший місяць. Якби не шампіньйони, ми б ніколи не познайомилися і не жили в одній кімнаті.

«У неділю раджу підфарбовувати очі. Так хоч дні розрізнятимеш»

Перший тиждень я смиренно виконувала всі вказівки бригадистки на печеркарні. Працювала тільки у рукавичках. Волосся має бути гладко причесане. Ніяких сережок, ланцюжків і перснів, окрім обручки. На роботі з печерицями можна забути про парфуми і краще не застуджуватися, бо гриби можуть від тебе заразитися. А вони тут найголовніші.

Іванка вводить мене у курс справи. Радить у неділю підфарбовувати очі. «Так хоч дні розрізнятимеш. Тут неділя завжди робоча. Навіть на Великдень нас примушували різати гриби. Світло постійно вимикалося. Сиділи у темних коридорах і чекали, коли люди вийдуть з костелу і хтось приїде з майстрів. Шефова в істериці бігала по теплицях і кричала: «Хто з вас начарував?» Я мовчки про себе відповідала: «Бог!». То кара за її ставлення до нас. Тому і діти її постійно хворіють. Весь час нас по великих святах до праці жене. У понеділок дасть вихідний, а у неділю до опівночі змусить працювати. Про Різдво, Новий рік і Великдень взагалі мовчу. Для роботи - гаряча пора. І нікуди не дінешся. Звикли вже, та й грошей треба», — каже Іванка.

На місяць у середньому заробляють 350 доларів. «Є дівчата, які збирають швидше, то й касу добру мають. Не встигаю оком змигнути, як вони вже ящик печериць зібрали. Не кобіти, а “комбайни”. Я - молода, але вже спрацьована на тих заробітках жінка. Нічого не лишається, як видати вдало дочку заміж і бавити онуків вдома». Іванка вірить, що доля їй усміхнеться і що вона не загнеться у наймах. Тому на свою кровинку грошей не шкодує. Щомісяця пересилає їй з мамою-пенсіонеркою 200 доларів. Собі ж залишає 400 злотих (100 доларів) - якраз вистачає на ковбасу, хліб, капусту і пиво. Купує продукти “по акції”.

Перед тим, як влаштуватися на роботу на печеркарню, я восени збирала яблука. За трохи більше ніж місяць (стільки триває сезон) можна заробити 15-17 тисяч гривень. Живеш на хуторі, навколо сади. Їси собі яблука скільки влізе. Раз на тиждень відвезуть у магазин, закупишся хлібом і сосисками.

На печеркарні люди працюють цілий рік. Їм роблять відповідне запрошення, допомагають з картою постійного проживання, яка дозволяє жити у Польщі без виїзду.

Після роботи в печеркарні з народженням дітей можуть бути проблеми

Мала робочу візу майже на чотири місяці, тому у печеркарню мене взяли. Якби знали, що мала намір лише кілька тижнів попрацювати, копнули би під м’яке місце, щоб йшла шукати іншу працю.

Іванка, почувши про мої плани, схопилася за голову: «Дитинко, що ти тут робиш?! Краще їдь в Україну і народжуй дітей, бо після печеркарні то може бути проблемою. Тут купа комор, в яких гриби із жахливими хворобами. У кожній коморі постійно ввімкнене кварцове світло. Ще не маєш набитої руки, рватимеш повільно, тебе сто разів завертатимуть і вчитимуть, як правильно гриби проривати, ідеально викладати у ящик. Коли не виходитиме, можуть по руках вдарити. Є у нас одна шалена полька-бригадистка, яка любить принижувати новачків... Можеш на місяць піти на м’ясокомбінат. То пекельна робота, але ти молода - витримаєш. Зате додому привезеш 700 євро. А тут з тебе відрахують за житло, підіб’ють всі твої зібрані кілограми, і матимеш дулю з маком».

Я ж вперлася, що попрацюю місяць на печеркарні, подивлюся, що то за бізнес, і повернуся в Україну. У мене діти вдома не плачуть, тому можу й нічого не привезти - аби тільки здоров’я не втратила.

Тепер не їм куплених печериць. Морщусь, коли бачу, як у нас гриби з дефектами, які мали би йти на піцу чи консервацію, продають як вищого сорту... Не їм також привезених із Польщі яблук. Побиті (особливо це стосується сорту голден) мали би йти на сік, а не продаватися по 20 гривень. І якщо яблуко - велике і гарне, це означає, що його кропили всякими хімікатами... від 20 до 60 разів! На власні очі бачила, як жінок під час роботи в саду від частого оброблення яблук обкидало червоними плямами...

Від запаху грибів з носа пускається кров

Гриби у печеркарні збирають трьома хвилями. Новачків дають на першу хвилю, коли гриби треба прорвати. Цілий день махаєш рукою, що аж зап’ястя болить, і заробляєш 20 злотих (120 гривень). Якраз вистачає на продукти. А коли живеш біля магазину, то завжди чогось смачненького хочеться.

Найгірше, коли відправляють на третю хвилю. Тобто зривати кілька добрих грибів у коморі, де нереально дихати від запаху хвороб, які з ґрунту накидаються на печериці і роблять їх гидотними на вигляд. У голові відразу паморочиться, після того з носа пускається кров, заснути можеш, випивши не одну таблетку від головного болю... Часом за цей день навіть на пиво по акції не заробиш.

Врешті-решт я попросила розрахунку. Мені виплатили приблизно сім тисяч гривень - київську зарплату. Але щоб знайти таку оплату праці в Україні, треба пройти не одну співбесіду і мати досвід. У Польщі ж беруть усіх з вулиці. Бажано без амбіцій і з єдиною мотивацією — заробити. Шефова печеркарні була впевнена, що я шукатиму більш оплачувану роботу. Та мені потрібне було “перезавантаження”. Заробітки в Польщі — як комп’ютерні ігри. Голова вимикається, руки безперервно щось рвуть, втрачаєш зв’язок з реальністю. На кожному кроці хтось з “гравців” (своїх же заробітчан-українців) може тебе підставити...

«Важко, та знаю, за що тут гарую. За день часом можу заробити свою місячну зарплату в Україні», - не раз доводилося чути від наших заробітчан.