Володимир ГАРКУША: «Робити з класики фон для попси – неприпустимо! Тоді вона починає німіти і... помирати»

15 листопада цього року Оперний театр знову зібрав усіх шанувальників класичного мистецтва. Перед урочистим відкриттям гості мали можливість оглянути виставку “З історії Фестивалю”, що побудована на матеріалах з фондів Театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. А відкрити свято оперного мистецтва доручили головному диригенту Дніпропетровського оперного театру Володимиру Гаркуші.

- Якою буде ваша участь у цьому фестивалі? Що ви особисто привезли львів’янам?

- Дякуючи дирекції театру і головному диригенту Михайлові Дутчаку мені довірили відкрити фестиваль оперою Пуччіні “Мадам Баттерфляй”.

- Вже давно стало традицією диригентам виступати з “чужими” оркестрами. З колективом якого театру вам працюється як зі своїм рідним?

- На жаль, через фінансові труднощі ми гастролюємо не так багато. Я диригував у Харкові, Донецьку, Одесі, Кишиневі... Комфортно працювати там, де є професійний оркестр, хор і солісти. Львівський оперний може цим пишатися, бо саме тут працюють професіонали з великої літери. І навіть те, що музиканти і солісти залишаються “проганяти” виставу у понаднормові години, багато про що свідчить. Сьогодні ми працювали з львів’янами більше, а ввечері у них — вистава. І ніхто, жодна людина не бурчала і не обурювалася, що я затримав репетицію.

- Ваш диригентський стаж у Дніпропетровському оперному театрі — 25 років. “Пережили” вже не одного губернатора. За часів керівництва областю Ігорем Коломойським у театрі щось змінилося? Він допомагав вам чи навпаки?

- О... Думаю, мене вже час записувати у Книгу рекордів Гіннесса (сміється. - Г. Я.). Завжди ставлю себе на місце тієї людини, на місці якої опинився б я особисто. Знаю, що він не хотів бути губернатором, йому це не потрібно. Але як би я сів бодай на рік у губернаторське крісло, пішов би відразу у ті колективи і спілкувався би з тими людьми, від яких залежить наша суспільна інформація, — культура, освіта, медицина... Я би їм розповідав про свої плани, про те, що хочу зробити хорошого для міста та області і для цього колективу, з яким я зустрічаюся. Цього, на жаль, пан Коломойський не зробив. Тому говорити про те, як воно було, не можу... А про тих, хто обіцяв і не виконав, навіть говорити не хочу. Не можна спочатку будувати економіку, а потім культуру. Треба навпаки. Спочатку націю треба зробити культурною, тоді не буде виникати проблем з галузями виробництва.

- У театр зараз ходити немодно. Люди збідніли, і більшість думає, де взяти гроші на хліб і молоко, а не купити за останні копійки квиток у театр. Що ви особисто як диригент робите для того, щоб людей повернути у театри?

- Коли знищується душа, — це катастрофічно для всіх людей. А для українців — особливо. Бо у нас дуже об’ємна душа. Мені болить, бо наша культура, починаючи від Магомаєва, на жаль, пішла у попсу і шлягер. Коли усе це заполоняє простір звуку — це катастрофа. Тому ми повинні боротися за звуковий простір. Мені завжди натякають, щоб я ставив щось таке, що потрібне сьогоднішнім людям. Я завжди заперечую, мовляв, якщо людина вихована нижче плінтуса, то чому я повинен їй давати музику, яка і є нижче плінтуса? Тому треба все робити для того, щоб наш простір складався з високої музики. З такої, що є фундаментом, на якій будуть рости і масова музика, і оперета, і естрада, і розважайлівка... Але робити з класики фон неприпустимо! Бо тоді вона починає німіти і... помирати! Кожна дитинка народжується геніальною. Тільки ту геніальність у ній треба побачити і розвивати. Щоб не втоптати цю геніальність у наш матеріальний простір.

- Як підбираєте у театр нові кадри — за дзвінком, по блату чи за іншими критеріями?

- У грудні минулого року вийшла важлива для нас постанова Міністерства культури України, яка нам дала можливість робити це на конкурсній основі. Зараз все дуже суворо. Ми подаємо на сайт вакансію. Накопичення заяв вказує на те, що настав час проводити конкурс. І тоді вибираємо кращу кандидатуру. Ніякі дзвінки з мерії чи з міністерства не допоможуть. Таємне голосування визначає переможця. Якщо директор, художній керівник і диригент будуть вести справу правильно, то жодні дзвінки від вищого начальства не братимуться до уваги. Тоді у театрі працюватимуть справжні професіонали, і для культури це стане великим поштовхом.

- І таке є у вашому театрі?

- На жаль, наразі нема (сміє­ться. - Г. Я.).

- Ваша дружина також має вищу освіту, однак вона не працює у Дніпропетровській опері. Чому?

- У нас різні музичні професії. Ми з Наталею однокурсники, навчалися в Уральській консерваторії на народному факультеті. Моя дружина з Полтави. У нас на Уралі була своя діаспора. Ми одружилися на п’ятому курсі. Вісім років я працював у Свердловській опері, у нас там народився син. Він мені і досі дорікає, мовляв, а чого це у мене у паспорті запис, що народився у Російській Федерації. Коли ми приїхали у Дніпропетровськ, мені обіцяли диригента в Опері, а дружині — музичну школу. Відтоді ми так і працюємо — вона у школі завучем, я — в Опері. А про спектаклі, про проблеми театру і школи ми завжди ввечері обговорюємо за горнятком чаю.

- Як це двом творчим людям вжитися під одним дахом? Може, маєте якийсь секрет?

- Є секрет. Після прожитих разом стількох років я розумію, що таке кохання і сімейне життя. Кохання — це те почуття, яке через три роки або перетворює­ться на повагу і шану, або випаровується. На щастя, у нас воно перетворилося на повагу. У мене була чудова теща, у будь-яких суперечках вона була на моєму боці. Мої батьки дружили з батьками моєї дружини, ми жили як одна велика сім’я. Ми були одним цілим. Тож я ніколи не уявляв собі, як це у мене може бути інша родина. Хоча диригенти...- мають властивість закохуватися...

- Аякже! Але мене завжди ангел стримував. Ніби натягував повідки і стримував. І тоді я сам собі ставив запитання: а чи є цінності, які можуть переважити над моєю сім’єю? Нема! Оце, мабуть, і є секретом нашого сімейного довголіття.

Фото автора.