«Підкрадуся, пальну раз – втікаю...»

“Одягніть халат. Негайно! І де ваші бахіли?” — чоловік у спортивному костюмі вичікувально дивиться на нас. “Я тут уже півроку волонтером працюю. З правилами ознайомлена”, — відповідає Марина Якушева, волонтер, що опікується пораненими бійцями, які проходять лікування та реабілітацію у Львівському військовому шпиталі.

Заходимо у палату. Хлопці якраз обідають. Стіл завалений фруктами і солодощами. “Завтра посмажу котлети. Чи хочете тефтелі?” — запитує у бійців волонтер Олена. Жінка — викладач Інституту менеджменту. Після роботи біжить у госпіталь.

За старшого у палаті Сергій Білозір. Сергій пробує поголитися. Ріжеться кілька разів. Кров витирає рушником. “Зараза, руки трусяться! Сепаратисти з мене стільки крові не наточили! Ну гаразд, одягну балаклаву — ніхто й не помітить”. Хлопці заливаються сміхом.

41-річний Сергій Білозір — гранатометник. Позивний — Рембо. Стояв на блокпосту у Нікішиному неподалік Дебальцевого. Неприступний блокпост прозвали “Брестом”, а його захисників — “бізонами”.

Чоловіка призвали на фронт з третьою хвилею. “Працюю на залізниці, на дистанції сигналізації і зв’язку. Числюся у залізничних військах. Повинен був би займатися виключно рейками, шпалами і дротами. А я хотів зброю у руках тримати”, — каже.

“Ох, і набігався ж я! Пробирався попід парканами до сепаратистів і метрів за 30 від них робив один постріл. Більше не встигав, бо відразу “палили” у мій бік. По рації хлопці прослуховували сепаратистів. Ті казали, що як мене упіймають, то шкіру живцем здеруть. Хлопці з львівської 80-ї і 128-ї бригади були на особливому рахунку у ворога. Якби когось зловили, довго би мучили перед смертю. Тому кожен з нас носив у кишені осколкову гранату. Сепаратистів ближче підпустив, чеку висмикнув — і на небо, разом із ними. Самому ж нудно”. Це так Сергій жартує. Свій гранатомет лагідно називає “трембітою”. З його допомогою навіть снайпера примудрився знешкодити.

“Корів у фуражі тримали, двох теличок, трьох в’єтнамських свинок, кролів, курей, качок, кіз, — розповідає. — Господарі втекли, рятуючись від обстрілів, а худобу — лишили. Корови давали нам по 6-14 л молока на день. За підсобним господарством доглядав боєць з позивним Фермер”.

“Афганки”, які нам видавали (польова форма одягу військовослужбовців. — Авт.), розлазилися після першого прання. Вхопився за гудзик — у руці лишився. Затягнув ремінь — бретельки відірвалися. Зимові берці раз взули — хутро вже на шкарпетках. Видно, лежали на складах бозна-скільки. Каску сам купував. Бронежилет і американські берці (зручні, бо не ковзають, коли на “броні” їдеш) волонтери “підігнали”. Стріляли з “афганської” зброї. Кулемет заклинив, гармата на “бесі” відвалилася. Привезли 15 ящиків патронів, з них п’ять — холостих”, — каже. Скаржиться на бюрократію: “Написали хлопцям у довідці — “проходить військову службу у частині, яка бере участь в АТО”. А та частина може розташтовуватись у Львові, і людина може не воювати. Пригрозили, що половина наших до замполіта у Дебальцеве у гості поїдемо. Тільки після того нам видали нові довідки, де вказувалося, що беремо безпосередню участь у бойових діях. Та сама морока з довідками про поранення. У моїй писало, що отримав легке поранення у плече, а про покалічену ногу — жодного слова”.

Сергій на фронті отримав два поранення. Спершу — у праве плече. Боєць поклав кулемет на ліве і продовжував вести бій. У польовому госпіталі йому надали допомогу. Мав намір повернутись у стрій, але коли допомагав вантажити поранених у санітарну машину, сепаратисти вдарили по них з мінометів. Сергія поранило в ногу.

У Вінницькому госпіталі пролежав два з половиною місяці. Потім йому дали відпустку на лікування на 45 діб. Доліковуватися вирішив у Львівському шпиталі, бо звідси — ближче до дому (чоловік — з Кам’янки-Бузької, що на Львівщині).

Планує побратися з коханою. “Зустрічалися ще до армії, — розповідає. — П’ять років дружили, але потім наші дороги розійшлися. Я одружився, вона вийшла заміж. В обох шлюб виявився невдалим. Розшукала мене. Вона — військовий медик, старшина. Десь дістала мій телефон, бо ширилися чутки, що я без ноги лишився”.

З першою дружиною чоловік познайомився, коли навчався у військовому училищі у Сімферополі. Не довчився, бо у батька виявили пухлину у нирці. Потрібні були гроші на операцію — 500$. А зарплати тоді видавали тушонкою, цементом, щебенем. Подався у Москву на заробітки.

З дружиною не живе уже 10 років, але офіційно — не розлучені. “Вона із сином у Криму лишилася. Просив, щоб втікали, готовий був дати їм прихисток. Син вчиться у технікумі, отримує стипендію 150 рублів — не вистачає навіть на проїзд. Дружина бухгалтером працює. Батьки її — на пенсії. Живуть у хрущовці. Нема там за чим плакати. А вони вперлись, що не поїдуть. Сину — 19 років. Пройшов медкомісію у російську армію. Визнали придатним до служби. Попереджав, що на передову росіяни поженуть українців, які не виїхали з окупованих територій. Буде син у москальському окопі сидіти, а батько — в українському, і стрілятимуть один в одного”...

Поранений Андрій Фицик з позивним Смуга слухає історію свого товариша. Хлопцю — 26 років. Він — доброволець П’ятого окремого батальйону територіальної оборони “Прикарпаття”, проти бійців якого були порушені кримінальні справи за дезертирство, яке начебто спричинило до іловайської трагедії. Як писали ЗМІ, більшість хлопців, піддавшись паніці, вимагала від командира покинути небезпечну територію, і, щоб не ділити батальйон, командир прийняв рішення зняти бійців з п’яти блокпостів та повернутися у Делятин (місце дислокації батальйону). Невдовзі звинувачення з них були зняті.

“Батальйон розформували. Тих, хто хотів далі брати участь у бойових діях, перекинули в Ужгород. А тих, хто відмовився, перевели в інженерні війська. Думали хлопці, що у тилу сидітимуть, а їх у Дебальцеве і Артемівськ відправили. Поранення отримав у селі Центральне. Його контролювали ворожі сили. Наш блокпост розташовувався за 700 м від цього населеного пункту. Під час “перемир’я” почали нас обстрілювати з мінометів. Поранило у ногу. Поки хлопці відстрілювалися, заряджав їм магазини в автомати”, — розповідає хлопець.

Андрій не одружений. За фахом — інженер, спеціалізується на будівництві автомобільних доріг. Як і його товариш по палаті, колись також їздив на заробітки до Росії.

У госпіталі можна зустріти багато похмурих облич. Покалічені хлопці розівчилися бути оптимістами. А ці тримаються, не падають духом, будують плани на майбутнє...