Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Антуанетта МІЩЕНКО: «На Майдані грала доти, поки не відчувала, що від холоду втрачаю свідомість»

22-річну піаністку Антуанетту Міщенко називають “Музою Майдану”

Під час буремних подій на Майдані вона відстояла стареньке фортепіано, яке активісти хотіли забрати на барикади. Антуанетта сказала, що інструмент можна використовувати за призначенням. З того часу, незважаючи на мороз, виконувала на Хрещатику твори Шопена, Моцарта. До Львова піаністка приїздила, щоб виступити у музичній школі ім. С. Крушельницької. Про те, чому рік тому пішла на Майдан, коли познайомилася з Piano Еxtremist та де знайшла своє кохання, Антуанетта розповіла кореспондентові “ВЗ”.

— Антуанетто, чому не любиш, коли тебе називають «Музою Майдану»?

— Музою можна назвати Руслану, адже вона була на Майдані з самого його початку. Я не так багато зробила, щоб мене називали таким пишним словом. Якщо мені скажуть, що я гарна піаністка, мені це справді буде приємно.

— Коли відчула, що прийшов час підтримати революцію гідності?

— Вперше вийшла на Майдан 10 грудня 2013 року. Не очікувала, що залишуся там і буду грати. У той момент піаніно хотіли забрати на барикади. Я висловила протест, хотіла показати людям, що його можна використовувати за призначенням.

— Активісти погодилися не чіпати піаніно?

— Так, хоча то був важкий час і люди тягнули на барикади все, що могли. Піа­ніно стало символом. Зараз у Києві біля Головної пошти теж стоїть жовто-блакитне піаніно. На ньому весь час хтось грає. Люди самі його налаштовують, обмотують хустками, як я вчила, щоб інструмент не замерзав.

— Як вдавалося грати при низьких температурах?

— Є такий стан душі, коли не замислюєшся над тим, що робиш. Намагаюся йти за покликом серця і робити лише те, що мені підказує власна совість. Грала тому, що у цьому бачила потребу людей. Не відчувала холоду, особливо у перші дні. Грала на сцені, поки мені не говорили “досить”. Тоді лише помічала, що у мене і руки трясуться, і зуби цокотять. До січня грала біля КМДА, потім мене покликали на сцену. І там грала доти, поки не відчувала, що від холоду втрачаю свідомість. Без перерви грала півтори — дві години. Трохи відпочивала, грілася. Коли люди просили, грала знову.

— Що найчастіше люди просили зіграти?

— Шопена. Позаминулого століття теж була подібна ситуація — студентська революція у Польщі. Розповіла про це присутнім, і вони вже напам’ять знали основні твори композитора. Загалом люди знають класику і просили зіграти не лише «Місячну сонату» Бетховена, а й виконати твори Баха, Моцарта. Ми багато співали, танцювали, урізноманітнювали культурну програму дня і намагалися зігрітися.

— Тебе пригощали чаєм, канапками?

— Аякже! Активісти дуже мною опікувалися. І чай носили, і шоколадки, і квіти дарували. Пробувши довгий час на Майдані, усвідомила, що гра на піаніно справді моя стихія і саме цим маю займатися. Коли тобі професіонал каже, що ти чудово граєш, розумієш, що він враховує більше технічні моменти. А прості люди відчувають душею те, чого нам, музикантам, часом не вистачає.

— Ти знайома з Piano Еxtremist?

— Так, я знаю Богдана. Я грала вже з тиждень, як до мене підійшов чоловік і розповів, що теж колись грав і чи не могла б я взяти йому у консерваторії ноти. Через деякий час побачила, що він вигадав для себе такий революційний образ і почав грати. Я ним захоплююсь. Богдан став невід’ємною частиною майданівської культури. Там було багато піаністів, як професіоналів, так і аматорів, можливо, й значно кращих, але не багатьом вдалося виділитися серед інших. У нас з Богданом різні напрямки. Я класичний піаніст і хочу показувати автентичну музику в її початковому вигляді, яка теж сприймається простими людьми.

— Чи вдалося тобі побачити його без балаклави?

— Так. Він дуже симпатична людина (усміхається. -Т. К.)

— Антуанетто, а звідки ти родом?

— Народилася у Києві. Оскільки моя сім’я з Херсона, раннє дитинство провела саме у цьому місті. Ще до моєї появи на світ мама купила піаніно «Україна». До інструмента почала тягнутися, коли ходити нормально ще не вміла. Коли стукала якоюсь іграшкою по ніжках інструмента, до мене підходила бабуся, брала на руки, і я починала щось награвати одним пальчиком. Вже з трьох років мені почали шукати вчителів, отож ніколи не виникало питання, чи хочу я бути музикантом. Цього року вступила в асистентуру Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського.

— Чи є життя після Майдану?

— В Україні є багато проблем, які ми всі разом намагаємося вирішувати. Майдан Прес-центр працював тоді, працює і зараз. “Нічна варта” не зникла, а збирає кошти для потреб наших військових. Я теж не перестала бути активісткою. Відчуваю, що подорослішала.

— Багато хто на Майдані знайшов свою другу половинку…

— Коханий є. Він зі Львова. Нас звів Майдан.

Схожі новини