Ті, що віддають останнє...

“23% — стільки українців займаються волонтерством. З них 9% включилися у цей процес лише цього року. 70% волонтерів опікуються військовими — збирають кошти на харчі, одяг, амуніцію, лікування та протезування поранених”, — такі дані наводить соціологічна компанія GfK Ukraine. Люди, які готові працювати днями і ночами, без вихідних, у важких умовах (а часом і небезпечних для життя), не отримувати за це зарплати, ще й самим віддавати останнє — хто вони?

Волонтер Марина Якушева: “На вихідних я — у госпіталі. Рідних майже не бачу”...

Марина народилася і виросла в Росії. У країні, яка тепер стала ворожою, у неї залишилося багато друзів. З тими, що підтримують загарбницьку політику Путіна, довелось розпрощатися.

До подій на сході Марина опікувалася багатодітною родиною, щотижня переказувала кошти на лікування онкохворих діток. А потім був Майдан. Жінка допомагала повсталим проти режиму Януковича грошима, продуктами, теплим одягом. Коли хлопці з Майдану поїхали на схід, Марина вирішила допомагати їм. “Гроші випрошую у знайомих. Якщо людина раз відмовила — вдруге до неї не звернуся. Ніхто так не помічає байдужості, як волонтери. Багато людей ходять на мітинги, вигукують патріотичні гасла, але шкодують гривню пожертвувати на потреби наших військових.

Була свідком, як по вулиці йшла бідно вбрана вагітна жінка. Побачила скриньку для збору коштів, дістала старий потертий гаманець. Там було лише кілька гривень — віддала всі. Вслід за нею йшов багатий чоловік, розмовляв по телефону. Коли наш волонтер підбіг до нього зі скринькою, “бізнесмен” жестом показав: “Не бачиш — я розмовляю”, пішов далі. Моя сусідка живе скромно, але щоразу тицяє мені якісь гроші: “Візьми, ти мусиш”. Вона розуміє, що то за біда — у неї родичі живуть під Донецьком. Хоча жертвують не лише бідні. Є заможні люди, які віддають на армію тисячі гривень, але не хочуть на цьому піаритись”.

Марина працює маркетологом. Покинути роботу і повністю присвятити себе волонтерству не може, бо мусить виплачувати кредити. Чоловік-музикант її у всьому підтримує, але просить бодай на один день взяти паузу. “На вихідних я — у госпіталі, — каже. — Там потрібні робочі руки. І психологи потрібні. Часом зайдеш у палату — дві години сидиш, слухаєш. Солдат чужій людині душу не виллє. Тільки тій, кому довіряє. А здобути їхню довіру непросто. Усі схиляються перед доблестю “кіборгів”. Але ж душа їхня — не залізна. До них зараз треба ставитися як до малих дітей — терпіти примхи, заплющувати очі на агресію. Вони таке пережили — ворогу не побажаєш!”.

21-річна донька Марини звикла обходитись без мами — не те що п’ятирічний синочок. Жінка жаліє своїх близьких, обіцяє взяти кількаденну відпустку, щоб побути з ними. Але рідні бачать, як вона рветься у шпиталь, — відпускають. “Як пояснити 20-річному юнакові без ноги, що у нього — все життя попереду? Війна для мене закінчиться не тоді, коли буде підписано “мирову” з Росією, а тоді, коли наші хлопці, попри моральні травми і фізичні каліцтва, зможуть реалізуватися у цьому житті: одружаться, знайдуть роботу, яка буде приносити їм дохід”.

Волонтер Тетяна Ричкова: “Сплю по 2-3 години на добу”

До війни ця сім’я жила звичним життям. Невеликий бізнес (подружжя мало власну пекарню) приносив стабільний дохід. На пожертви родина не скупилася. Поруч з їхнім домом — дитбудинок. Тішити сиріт іграшками, новеньким вбранням та солодощами стало для них доброю звичкою. А у березні глава сім’ї записався добровольцем на фронт.

Так підприємець Вадим Ричков став начальником зв’язку 25-ї парашутно-десантної бригади. Теплий дім проміняв на військову частину на кордоні з Кримом. Дружина Тетяна тепер сама опікувалася їхнім 11-річним сином та вела бізнес.

Жінка важко переживала розлуку з коханим і таки не витримала: напекла пиріжків, сіла у свій Fiat Doblo і поїхала провідати чоловіка. Побачене її шокувало: хлопці голі-босі, сплять на підлозі...

На гроші, які родина відкладала на “чорний день”, Тетяна накупила бійцям спальників, взуття, натільної білизни. Зупинитися вже не могла. Сина відправила до родичів. Дачу і пекарню продала. Зняла з банку депозит своїх батьків.

Гроші танули як віск, однак Тетяна — не з тих, хто звик здаватися. Ініціативна жінка очолила Дніпропетровське крило Благодійного фонду “Крила Фенікса”, заснов­ником та ідейним натхненником якого є відомий волонтер Юрій Бірюков.

Вибагливий “Фіат” Тетяна поміняла на старенький “Пікап” (придбала за спонсорські кошти — свої давно закінчились). Так і живе на колесах. “Часу на сон вистачає?” — питаю. Жінка сумно усміхається: “Сплю по 2-3 години на добу”.

У серпні загинув її чоловік. Щоб пережити цю страшну втрату, з головою поринула у волонтерську роботу. Не раз потрапляла під обстріли. Смерті, каже, не боїться, тому принципово не носить бронежилета.

Друзів “з минулого життя” у неї майже не залишилося. Її друзі — це хлопці з передової.

“Усі війни закінчуються. І ця закінчиться. Чим будете займатися у мирний час?” — цікавлюся. Відповідає, не замислюючись: “Буду допомагати військовим. Солдатами держава не опікується. Не буде опікуватися й ветеранами”...

Зоя Романець, психолог

Коли перед вами — ворог, можете поводитись як жертва або спробувати взяти ситуацію під свій контроль. Люди, які вирішили зайнятися волонтерством, обрали другий варіант. Страх пригнічує, наступає на життєву силу. Найкращий спосіб його побороти — зайняти активну позицію. Цьому феномену є й інше пояснення. Людина — істота соціальна. Допомагаючи іншим, почувається потрібною, значущою...