Війна навчила нових слів – «фліс», «змилки», «лекала» і «кікімора»

Історія, яку зараз розповім, розпочалася ще в середині листопада. Герой-«айдарівець» зі Старого Самбора Василь Пелиш, якому терористи відрубали руку через патріотичне тату, після львівського шпиталю повернувся додому. Але хлопцеві не давало спокою те, що не може бути разом зі своїми побратимами на сході… І знайшов вихід: взявся організовувати пошиття таких необхідних для вояків теплих шкарпеток, балаклав, маскувальних халатів і сіток-«кікімор».

Першими на пропозицію «айдарівця» пристало подружжя Лучечків з Ваньович. Вони разом зі своїми чотирма діточками вдома облаштували міні-цех з пошиття теплих флісових шкарпеток і маскувальних халатів. Голова великого сімейства пан Олег зайнявся пошуком матеріалу та спонсорів. А щойно у когось із сім’ї з’являлася вільна хвилинка — бралися до роботи. Невдовзі перша пара шкарпеток, перший маскувальний костюм, перший пакунок на схід… А приміряв, оцінював зручність і функціо­нальність пошитого сам Василь Пелиш.

Допомагати подружжю Лучечків зголосилася старосамбірчанка Тетяна Юркевич. Короткий інструктаж — і вона вже везла до Старого Самбора матеріал, який під вправними руками майстрині перетворювався у необхідні для фронту речі. Але знайти однодумців було непросто — начебто всі готові допомагати військові, а коли до діла… Богу дякувати, знайшлася старосамбірчанка Галина Іваницька, яка зі швейною справою на «ти». Жінка сама «загорілася» ідеєю і доньку Наталю до справи залучила… Як тільки я дізналася про ініціативу землячок, вирішила, що серед них мені і місце. Бо одна річ — переживати за Україну біля телевізора чи монітора комп’ютера, а зовсім інша — самій взятися до незвичної роботи. Але якщо депутат районної ради Наталя Олійник, з якою ми разом прийшли «найматися» на роботу, колись здобула диплом швачки, то у мене з цим ділом нічого спільного ніколи не було. Я йшла, ще не знаючи, що мені довірять і чи довірять взагалі.

Наступного дня ми зустрілися у Тетяни Юркевич, затишна домівка якої перетворилася на швейний цех. За горнятком чаю майстриня розповіла про всі особливості шиття з флісу, поділилася лекалами, вмотала з величезного сувою для початку кілька метрів матеріалу, похвалилася, чого і скільки вже придбали за пожертви...

Наш третій день починався з сувою флісу. В руках по змилку (від слова мило), що служить замість крейди, і лекало з картону (відчуваєте, скільки нових слів я набралася!). Коли зрозуміла, що наразі наша місія — виключно у відмальовуванні форм на тканині та вирізанні, то навіть зраділа — ну що може бути легше?! Але пропорційно тому, як смеркало за вікном — зводило руки, ноги і поперек... Хай ще дуже повільно, але в нас з’являлися перші десятки вирізок, які і є елементами майбутньої шкарпетки (на фото). Хоча, як це все має зліпитися докупи та ще й створити шкарпетку, — в моїй голові не вкладалося. І досі здивована тим, що шкарпетки теж можна шити…

Додому йшли — ледве ноги тягли. Щасливі. Бо ще до кінця першого дня роботи наш маленький «швейний батальйон» поповнився кількома вправними швачками, а на допомогу прийшли і хлопці-волонтери з найнеобхіднішим — принесли великий стіл, ножиці, тканину і звістку — може, привезуть сітку для «кікімори».

Якщо у перший день за кілька годин роботи «батальйон» нарізав елементів лише для 52 пар шкарпеток, то вже наступного дня — майже сотню. Викрійки розраховували з точністю до міліметра, аби воякам у пошитому було не лише тепло, а й зручно. Так само швачки випробували і кілька варіантів балаклав, вибираючи найзручнішу модель для зимової погоди.

Тепер щодня по кілька годин на день ми проводимо разом, а повертаючись додому вже темними вулицями, говоримо про справи домашні. Домашні «хвости» підтягуємо пізніми вечорами, а до плити стаємо не ми, а рідні чоловіки, діти від мамів тепер чують здебільшого про фліс і «кікімору», про куртки, які не встигають пошити, про метражі тканини і фурнітуру… Але вони нас розуміють і допомагають хто чим може: словами, порадами, грішми, а один мій товариш, почувши, що нам бракує добрих кравецьких ножиць, — замовив в інтернет-магазині…

А я, дописуючи цю статтю, впіймала себе на думці: а й справді, коли чогось дуже забажаєш, то нема нічого неможливого. І в житті можна навчитися будь-чого, лиш би вірити, що твій маленький вклад у велику роботу принесе комусь добро. Уже поїхали на схід перші шкарпетки і маскувальні халати від «батальйону» швачок, в якому тепер, крім старосамбірчанок, є і жительки Хирова, Добромиля, і жінки навколишніх сіл — нас уже близько тридцяти. У кожному комплекті, який відправляємо на схід, — образочок від місцевого священика отця Івана Білика та маленька грілка від хлопців-волонтерів, а в кожному клаптику матерії, у кожному шві — частинка нашого серця і домашнього тепла.

За гонорар за цей матеріал хочу купити щось цінне для нашого бабського «швейного батальйону».