«Котику, я без рук. Можу не вижити...»

35-річний Сергій Товстик — із Дніпропетровщини. Він —доброволець. З квітня воював у зоні АТО. Під селищем Червоний Партизан потрапив під обстріл. Побачивши ворожий танк, Сергій разом з двома товаришами спробував його підірвати. Під час обстрілу йому відірвало ліву руку. За праву лікарі боролися, але врятувати кінцівку, на жаль, не вдалося... Нині Сергій перебуває у Львівському військовому шпиталі. Журналіст «ВЗ» провідала бійця. Поспілкувалася з його дружиною Олесею та волонтерами, які допомагають пораненим не лише морально, а й фінансово, забезпечують медикаментами.

Волонтери миють навіть... туалети!

На вході до лікарні у всіх перевіряють документи. Волонтерка Марина Якушева розповідає, нещодавно у лікарню прийшла «психолог» (документів у цієї пані ніхто не перевірив), довго розмовляла з одним із хлопців. А коли пішла, боєць поринув у коматозний стан, з якого довго виходив... Тому заходи безпеки підсилили. Марина Якушева працює маркетологом, приходить у шпиталь у вихідні. За хлопців стоїть горою! За словами Марини, медичні працівники у шпиталі досвідчені (іноді, правда, на огляд лікаря треба довго чекати). А ось санітарок катастрофічно бракує (зокрема у вихідні). Волонтерам доводиться самим мити туалети, подавати бійцям тарілку з їжею (не кожен може її взяти самостійно). З усіма поговорити, підтримати. «Єдине, чого не люблять хлопці, коли їх називають героями», — каже Марина.

Йдемо з волонтеркою до «айдарівця»-«афганця» Сашка Косолапова. Він зі Щастя. Зараз на фронті воює його син. Марина ставить йому на тумбочку мінеральну воду. Сашкові зробили операцію. Волонтерка питає, який у нього настрій. Чоловік тільки усміхається... В іншій палаті Марина залишає для бійця куртку... Коли бачить Олега з Чернігівщини, який уже сам голиться, не приховує радості. Минаємо лікарняну бібліотеку. У коридорі — зручні крісла, а ось книжок — небагато. Один із бійців щось читає. Заходимо у палату до Сергія Товстика. З ним лежать ще четверо АТОшників. На стінах — дитячі малюнки (є багато листів). Біля ліжка Сергія — фотографія його дітей: Тетяні — 14 р. (донька від першого шлюбу), Даші — 6 рочків. На стіні молитва.

Родина Товстиків з містечка Підгороднє, що біля Дніпропетровська. Поки дружина Олеся доглядає Сергія, його тесть і теща — їхню доньку. До війни Сергій працював інженером — ремонтував радіо- та телеапаратуру (справжній радіоаматор). Служив у прикордонних військах (зв’язківець).

«По танку стріляли з гранатомета»

Чоловікові вкололи знеболювальне, рани ще не загоїлися. На нозі — сліди від операції з пересадки шкіри. Сергій розповідає про своє життя та той злощасний бій, у якому втратив обидві руки. Після двомісячного навчання їхню бригаду кинули на кордон Дніпропетровської та Харківської областей, охороняти блокпости. У липні підрозділ підійшов до епіцентру бойових дій. Тоді усі відчули роботу ворожих снайперів, зазнали перших втрат.

«Ми мали забезпечити військових зв’язком — намотувати провід по усій території, — розповідає Сергій. — З роботою справлялися. Хоча не раз потрапляли під мінометний обстріл. В той день з’явилася інформація, що один з наших блокпостів потребує підкріплення — туди ідуть ворожі танки. Разом з товаришами вирушили туди...».

Хлопці пересувалися на БМП. Коли помітили танк (на ньому були радянські зірки), почали стріляти по ньому з гранатомета. «Я вцілив у танк, — каже Сергій. — Поруч стояла «беемпешка», видно, мене помітили. Почався шквальний обстріл. Моя ліва рука одразу відвалилася. На деякий час я втратив свідомість. Товариші мене перев’язали. Зробили ін’єкцію. Права рука сильно обгоріла. Її також довелося ампутувати». Сергій погано чує. Лікарі кажуть, треба почекати три місяці, жодних хірургічних втручань у цей період краще не проводити. Є надія, що слух відновиться.

Люди жертвують кошти на протези для Сергія. Аби він і надалі міг працювати за комп’ютером, ремонтувати апаратуру, потрібні біонічні протези (вартість одного — близько ста тисяч доларів). Цим питанням лікарі займуться тоді, коли у нього загояться рани. Запитую Сергія, чи психологічно тримається? «Буває, впадаю у відчай, — відповідає. — Якщо зовсім настрій поганий — дивлюся на малюнок моєї доньки (Даша намалювала себе, смугасту кішку та собаку. — Авт.). Хочу побачити доньок, але не хочу, аби вони мене бачили у такому стані. Усім вдячний за підтримку», — каже він.

«Коли зайшла в ординаторську, у лікарів очі були як п’ять копійок...»

Дружина Олеся, поки ми розмовляли, вже встигла в магазин збігати. Розпитую її, де познайомились з Сергієм. «Якось подруга запросила мене на роботу, — каже з усмішкою. — Там побачила Сергія. Запросила в гості. Через кілька днів почали разом жити. У шлюбі — вісім років». Олеся розповідає, як дізналася, що Сергія поранили. «Він до мене зателефонував і каже: «Котику, я без рук. Можу не вижити»... Ці слова й досі у мене в голові. Після цього телефон відключився».

Олеся телефонувала до командирів, товаришів чоловіка. Але так нічого дізнатися не змогла. Сіла у поїзд і поїхала в Костянтинівку (далі поїзди не їздили). Але там Сергія не було. Лікар-хірург в одній лікарні порадив поїхати до Артемівська. «Коли зайшла в ординаторську, у лікарів очі були як п’ять копійок, — каже Олеся. — Вони здивувалися, як я його так швидко знайшла. Вони навіть з командирами не встигли зв’язатися». Згодом Сергія перевезли до Харкова (там зробили дві операції). Звідти — літаком до Львова. На літак Олеся ледь-ледь встигла. Часу на збори було обмаль. Але таксист швидко довіз її в аеропорт і грошей не взяв.

«Відмовляли Сергія йти на фронт?» — питаю дружину. «Ні. Він сказав, що йде захищати мене і дитину. Бо завтра ворог може прийти у наш двір. Я з ним не сперечалася». Делікатно запитую, чи нарікає чоловік на долю, шкодує про вчинок. «Ні! Іноді, буває, безглузді запитання задає», — каже Олеся. «Коли це сталося, у мене була одна ціль, — його знайти. Я це зробила. Друга — поставити його на ноги. Зробити протезування. Якщо сяду і буду плакати, від цього буде тільки гірше». Олеся працює продавцем. У Львові мешкає на орендованій квартирі на вул. Кримській. Власники магазину погодилися, поки вона доглядає чоловіка, виплачувати їй зарплату. Тільки цих коштів на якісне протезування, зрозуміло, не вистачить.

«Все буде добре!» — підбадьорюю Сергія. «Буде як буде!» — каже. У палаті запахло домашньою їжею. «Сергію, будеш їсти вареники?» — питає Олеся. «Скільки можна їсти?!». Від вареників відмовляється, бо щойно з’їв відбивну. Волонтери щодня приносять військовим щось смачненьке. Лікарняна їжа не така калорійна.

«Усі вихваляють ці протези, — каже Сергій після паузи. — До мене приїжджав Андрій з Києва — він майданівець. У нього немає однієї руки. Той протез, що йому поставили, має тільки два положення: він може стиснути і розтиснути руку. Коли немає двох рук... Мені потрібна новіша модель. Є такі штучні руки, якими людина може навіть монету взяти. У мене все життя пов’язане, не скажу з ювелірною роботою, але дуже дрібною. Я, наприклад, дуже багато паяв...», — пояснює.

Заглядаю Сергію у вічі. Відчувається, він людина, сильна духом. Ніби читає мої думки: «Богу треба було мене випробувати, — каже. — У тому бою я не мав вижити... По мені був кулеметний шквал! Ось поскидаю усі ці «цацки» (пов’язки. — Авт.), рани загояться, зможу й по місту прогулятися», — усміхається боєць. Тішуся, що настрій у нього помітно покращився...