«Як не старайся, коли боляче – болить...»

Олексій Лопан з дитинства прикутий до інвалідного візка. У нього ДЦП, результат родової травми. Попри це, 29-річний хлопець — світла та добра людина. Справжній друг. У нього можна повчитися життєлюбності, а у його героїчної мами — терпіння та мужності. А ще вони ніколи не казали, що їм потрібна допомога. І ось Олексій вперше просить допомоги для мами. Родина живе у Києві. Журналіст «ВЗ» поспілкувалася з Людмилою Лопан.

Пані Людмила возить сина сама по місту, до церкви, на спортивні змагання — хлопець є відданим вболівальником баскетбольного клубу «Будівельник». А ще його знають як творчу особистість. Закінчив Європейський університет, юридичний факультет. І допомагала йому у цьому також мама. У Олексія невиразна мова — пані Людмила виконує роль перекладача. Зараз 63-річна жінка на лікуванні, у неї цукровий діабет у важкій формі, проблеми зі спиною та міжхребцева грижа.

«Через те, що я постійно тягаю інвалідний візок, у мене розвинулася грижа, — каже пані Людмила. — Київ абсолютно не пристосований для інвалідів-візочників. Ми живемо у «хрущовці», без ліфта. Рідко хто допоможе піднести візок. Лікарі лякають, що можу взагалі не ходити»...

Мама Олексія розповіла, держава жодного разу не виділила їй ліків для лікування цукрового діабету. Найдешевший препарат, якого вистачає лише на півмісяця, коштує 56 грн. Незважаючи на те, що Олексій інвалід першої групи, за останні три роки також не отримав жодної ампули безкоштовно.

«Можливо, вам би було легше, якби ви купили електричний візок», — звертаюсь до пані Людмили. «У цьому візку кілограмів 60 важать самі батареї, — каже жінка. — Його також потрібно якось винести на вулицю. У Києві був випадок, коли дівчина на електричному візку потрапила під машину — водії гасають по місту, не дивляться. Але у подруги Олексія є такий візок. Знаю, що вона без мами їздить на ньому до церкви...».

Олексій мріє лікуватися у клініці Козявкіна, що у Трускавці. Але лікування там дороге. «Ми колись знімали квартиру у Трускавці. До деяких спеціалістів ходили за півціни. Знаємо, що іноді інваліди отримують туди спеціальні путівки. Олексій — оптиміст. Можливо, і йому пощастить». А ще родина мріє знову приїхати до Львова. Колись для інвалідів-візочників спонсори організовували екскурсії до нашого міста. Але це було років п’ять тому...

«Як не старайся, коли боляче — болить», — цю фразу японського письменника Харукі Муракамі прочитала на сторінці Олексія Лопана у Фейсбуці. Він знає, що таке біль. А ще там є його життєрадісні картини, багато світлин улюблених баскетболістів...

Якщо у вас є можливість допомогти цій родині, ось номер банківської картки Людмили Лопан у Приватбанку: 5167982301145204.

Коментар для «ВЗ»

Ірен РОЗДОБУДЬКО, письменниця:

Олексій Лопан — людина, в якої можна повчитися любити життя, радіти йому і — постійно вчитися чогось нового. Попри все. Незважаючи на все. Всупереч всьому.

Щоденно долаючи перешкоди, котрі ставить перед ним життя.

Олексій опанував юриспруденцію, захоплюється грою в шахи і перемагає сильніших за себе суперників. Знається на авторській пісні і сам вчиться грати на гітарі (хоча, відверто кажучи, йому це дається з величезним трудом). Але найбільша його любов — малювання. Має велику кількість картин, написаних олією, — оптимістичних, яскравих, теплих. Малює їх… пальцями, адже тримати пензлика в руках йому досить складно. Але така «нова техніка» додає їм більшого колориту і якогось живого дихання, як все, що зроблене «вручну».

Я не знаю, як би він відповів на запитання, який життєвий скарб для нього є найдорожчим і найважливішим — музика, фарби чи книги? А можливо, розкіш спілкування з друзями? Можливо, мандри? Або — час натхнення, коли народжується оповідання чи задум нової картини…

Але мені здається, що увесь цей життєвий скарб можна було б скласти до ніг його мами Люди. А всім нам — повчитися в Олексія та його матері оптимізму і вміння любити життя, людей, світ.

Попри все… Незважаючи на все. Всупереч всьому!