Ікони Радомишля вміють усміхатися

Радомишль розташований на півдорозі від Житомира до Києва. Від траси треба їхати 17 км у глиб мальовничого поліського краю. Колись тут був один із центрів Київської Русі. Іпатіївський літопис розповідає про те, як у 1150 році під стінами міста Мичеська (так називався колись Радомишль) зупинилося військо галицького князя Володимирка, який тоді виступив у союзі із засновником Москви Юрієм Долгоруким — проти київського князя Ізяслава Мстиславовича. Через місто і зараз протікає ріка Мика, від якої утворено літописну назву нинішнього Радомишля.

У 1612 році на гранітній скелі, яка виходить на поверхню посеред русла Мики, ченці Києво-Печерської лаври збудували фортецю. Скеля робила неможливими спроби підкопу, а величезний став та рукави стрімкої річки зусібіч захищали фортецю. У концертному залі сучасного замку збереглося джерело, яке колись забезпечувало захисників водою. Реставратори доклали чимало зусиль, щоби відвести воду з будівлі, та все марно. Врешті-решт джерело вирішили залишити у спокої, і воно, як і раніше, струмує зі скелі на першому поверсі.

У фортеці тривалий час працювала паперова фабрика, де ченці виготовляли папір для Києво-Печерської лаври. Досі місцеві жителі називають цей район міста Папірнею, а величезний став поруч — Паперонським. Устаткування для лаврської друкарні, яка використовувала радомишльський папір, 1615 року було куплене у львівського єпископа Гедеона Балабана. Папір виготовляли із суміші льону, коноплі та кропиви, а для захисту від підробок використовували водяні знаки. Готову продукцію відправляли човнами по річці Миці, яка впадала у Тетерів, а згодом — у Дніпро.

Ідея створення паперової фабрики у Радомишлі належала архімандриту Єлисею Плетенецькому, пам’ятник якому — човен з чернечою постаттю — стоїть зараз посеред річки. Це єдиний в Україні пам’ятник на воді. Коли сутеніє, в руках у кам’яного архімандрита загоряється імпровізована електрична свічка…

На початку ХХ століття польський архітектор Пекарський побудував на фундаментах напівзруйнованої папірні-фортеці великий водяний млин з червоної цегли. Цей млин працював до 1989 року, а згодом під стінами спорожнілої будівлі влаштували сміттєзвалище. У 2007 році на ці руїни звернула увагу відомий лікар та культурний діяч Ольга Богомолець. Відтоді почала писатися нова історія Радомишльського замку.

Перед тим, як розпочати реставрацію, з території замку протягом трьох місяців вивозили сміття, загальна вага якого сягнула понад 60 тонн. Згодом треба було укріплювали береги, захищаючи їх від щорічних руйнівних повеней. До двох будівель додали високу вежу, і колишній млин став подібний до замку. У ньому Ольга Богомолець розмістила власну колекцію української ікони, яка налічує понад п’ять тисяч одиниць.

На одній з полтавських ікон Христос Вседержитель... усміхається. На думку дослідників, іконописець намагався показати цим, що світ тримається на доброті. Поліські майстри змішували фарби на іконах, тому одним тло видається синім, іншим — зеленим. Секрет рум’янцю святих на жовтогарячих чернігівських іконах у тому, що їх писали на дощечках, вкритих червоною фарбою. А у Карпатах — для захисту від комах — ікони обробляли часниковою сумішшю. Навіть зараз, якщо потерти ікону вологою ганчіркою, можна вловити запах часнику.

Зазвичай ікони писали у спеціальних іконописних цехах. Учням довіряли розтирати фарбу та прописувати фон, підмайстри писали постаті святих, а лики могли писати лише майстри. Для того, щоб стати майстром, треба було працювати в іконописному цеху не менш як десять років. У селах Луганщини таким майстрам замовляли лише лик та руки святого, а оклад робили самі — з того, що Бог пошле.

Чи не найцікавішими є ікони, пов’язані із народженням дитини. На одній з ікон Богородиці — помічниці при пологах, три покоління сповивальниць… перерізали пуповини новонародженим. Церква, звичайно, не схвалювала це, але люди вважали, що нехрещені немовлята таким чином можуть потрапити під опіку Діви Марії. Після народження дитину вимірювали на спеціальній дощечці, на якій теж згодом, після хрещення немовляти, писали ікону — мірну. Цю ікону підкладали у дитяче ліжечко, і перші місяці свого життя дитина спала на ній.

Пантеон святих, яким вклонялися українці, був не біднішим від давньогрецького. Святі Кузьма, Дем’ян та Пантелеймон вважалися покровителями лікарів, Неопалима Купина була покровителькою пожежників, святі Зосима та Саватій допомагали бджолярам. До святої Зінаїди зверталися родичі тих, хто хворів на психічні розлади. Святий Флор та Лавр були покровителями худоби. До Параскеви П’ятниці найчастіше зверталися за жіночим здоров’ям. До Богородиці Несподіваної Радості зверталися злочинці, які хотіли повернутися до нормального життя.

Цікава «робота» була у святого Микити. До нього молилися батьки, діти яких були неспокійними, багато плакали чи погано спали. На одній з ікон святий Микита зображений з маленьким дракончиком на прив’язі. Вважалося, що він може прип’яти неспокій та страх дитини так само, як припнув цього дракончика.

Найціннішою іконою музею є кам’яна візантійська ікона із зображенням святого Миколая, яку датують XII-XV століттями. Це єдиний експонат у колекції, якого можна торкатися. Працівники музею кажуть, що не раз бачили, як відвідувачі, котрі просили щось у святого Миколая, згодом поверталися, — щоб подякувати йому.