«Світ тільки зараз замислюється, як зупинити безумні плани Путіна...»

Чимало донеччан та луганчан втікають до Львова. Українським активістам зі східних регіонів загрожує реальна небезпека. Терористи полюють на людей з проукраїнською позицією. Їх викрадають, катують, залякують. На руках убивць-терористів — кров безневинних жертв... Що чекає на східняків у найближчому майбутньому? Журналіст «ВЗ» зустрілася з викладачем філософії та історії, журналістом газети «Провінція» (м. Костянтинівка) Ігорем Бредихіним та головою обласної екологічної ГО «Мама-86» Галиною Олійниковою (м. Артемівськ). Мозок відмовлявся вірити у те, що відбувається на Донеччині. Здавалося, ці люди взяли участь у великомасштабних кінозйомках. На жаль, нинішнє життя далеке від кіно.

Донеччани на чемоданах, напоготові — документи та гроші. Дякувати Богу, у Львові життя йде своїм ходом. Ігоря Бредихіна та Галину Олійникову разом із племінником Назаром поселили у регіональному центрі для інвалідів. Їхня нова квартира складається з двох невеликих кімнат. Є телевізор, шафа. Коридорчик, туалет. У центрі можна приготувати їжу. Донеччани кажуть, їхні земляки шукають можливість виїхати з Донбасу. Пані Галина виступає ініціатором створення координаційного центру для біженців зі сходу. Аби люди змогли голосувати на виборах президента 25 травня у Львові.

Перед початком бойових дій на Донеччині активістів запросили прочитати в Українському католицькому університеті лекцію «Невідомий Донбас». Про російську агресію говорили уже усі... «На початку травня я взяв відпустку на роботі, — розповідає пан Ігор. — У цей час у Костянтинівці з’явились «зелені чоловічки». Біля СБУ стояв бусик з російським прапором. Вони захопили міліцію та міську раду. Газета «Провінція» зай­мала чітку проукраїнську позицію. Однозначно, на нас чекав би арешт або розстріл... Було таке, що по місту пересувалися на таксі або перебіжками, аби не наражатися на небезпеку. Поруч з редакцією — пам’ятник Леніну, де збираються прихильники вождя. На нашу адресу не раз лунали погрози. Стало зрозуміло, — треба рятуватись».

Як тільки пан Ігор утік, його розшукували озброєні люди. Редактора газети (видання — приватне) примусово відправили у відпустку, на посаді з’явилась людина з Донецька... По суті, відбулось рейдерське захоп­лення приватної власності. Ще вільний наклад з матеріалами, у яких журналісти виступали проти створення Донецької народної республіки (у народі «ДІРИ»), перехопили сепаратисти. Вдалося надрукувати новий тираж. Партизанськими стежками привезли його у місто та розповсюдили. «Я не раз писав про те, що нам нічого не дасть ні федералізація, ні приєднання до Росії. Донбаська промисловість не потрібна Путіну. Донбас нічого не виграє від колотнечі, яка там виникла, — пояснює журналіст. — Нашу редакцію підпалювали, стіни обписували («Тут вербують у «Правий сектор»). Активних людей у Костянтинівці дуже мало. Ті, що брали участь в українських заходах, або виїхали, або хочуть це зробити».

«За усі роки незалежності України у Донецькій та Луганській областях практично не було опозиції, — каже пані Галина. — Була Партія регіонів, яка тримала людей в рабстві, та комуністичні «красные директора». Якщо у таких умовах з’являється проукраїнська газета або незалежна громадська організація, вони стають об’єктом нападу — головними фашистами, націоналістами, американськими агентами. Тільки зараз малий та середній бізнес почав прокидатися. Вони зрозуміли, що все втратять. Низи мовчать досі...».

«Донбас фактично мав федеративний устрій. Тільки на папері цього не було, — каже Ігор Бредихін. — Олігархічна «еліта» Донецької області домовилася з київською, що Київ у донецькі справи не лізе. Ні Кучма не ліз, ні Ющенко. Ті робили, що хотіли. Але за кожної зміни влади цей договір треба переукладати. Після Майдану «донецькі пацани» вирішили показати, що вони щось можуть. Почали виводити на вулицю людей, щоб почати торг... Дійшло до того, що народні маси їх не визнають! Росія перехопила ініціативу. Почалася анархія. Коли терористи захопили Слов’янськ, почастішало мародерство (це місто вважається наркоцентром у Донецькій області). П’яні хлопці з автоматами пішли грабувати магазини. Їх розстріляли їхні ж лідери. По телевізору показали картинку, що це зробив «Правий сектор».

Коли ситуація на Донбасі вийшла з-під контролю, правляча «еліта» пішла на переговори зі сепаратистами... Останні вирішили, що їх здають. За словами пані Галини, серед сепаратистів — колишні зеки або колишні правоохоронці, які на чомусь погоріли. Організовувала їх міліція. Чимало з цих керівників і досі займають посади, їм виплачують зарплати з українського бюджету. Нині до Артемівська повернувся Могильов, де живе його родина, у них там бізнес (Анатолій Могильов — екс-голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим. — Авт.). Біля його дому можна побачити багато автівок. Весь час чатує міліцейська машина. Виглядає, що там координаційний центр...». «Мій колега дзвонив на блок-пост заступнику начальника міліції Костянтинівки, — додає пан Ігор. — Той не відключив телефону. Йому вдалося почути 15-хвилинну розмову міліцейського чина. Як він розставляв людей, розповідав, наша зброя — ваша зброя. Підводні човни підпливають під Одесу. Росія нам допоможе...».

«Мені здається, самому Ахметову невигідно, щоби на Донбасі була Росія, бо він втратить свій бізнес. Сіра зона Чечня — йому теж невигідна. Югославський сценарій — страшний. Хоча Росії він, можливо, і вигідний, — міркують активісти. — Україна ще не втратила ні Криму, ні Донбасу. Але вона здає українські землі. Цей «вірус» піде далі — Запоріжжя, Дніпро, Полтавщина, Харківщина, Сумщина. Якщо влада не схаменеться і не почне системно зай­матися усіма питаннями». Чи домовлятиметься новий президент України з «царями Донбасу?». Чи зупинить Путіна?

«Росія ламає усю систему міжнародних відносин, яка склалася після Другої світової війни. Їм здається, коли маєш велику територію, силу — найманих бойовиків з досвідом служби у Чечні, можеш змінювати кордони, захоплювати, перекроювати, воювати. У нових формах, але воювати. Світ тільки зараз аналізує, як зупинити безумні плани Путіна. Україна відмовилась від ядерної зброї. Їй гарантували безпеку. І що вийшло? Це сигнал усьому світові: маєш ядерну бомбу — маєш безпеку. Сьогодні Україна у цент­рі світової історії».

«Загроза, проти якої Європа не знає, як діяти, — газова зброя (залежність європейських країн

від російського газу дуже висока). Америка може діяти рішучіше, але у тандемі з Європою. Один російський журналіст ще у 1996 році сказав мені: «Газ — наша зброя, якою ми завоюємо світ»... Тоді здавалося, що це маячня. Досвід показує, якщо газ поєднати з корупцією, починається деградація всього державного апарату. Від президента до найнижчої ланки».

Донеччани-біженці планують залишитися у Львові. Знай­ти роботу. Почуваються тут безпечно. Але продати житло на Донеччині можна хіба що «за копійки». Трикімнатна квартира у невеликих містах коштує 15-20 тисяч доларів. Поки що у біженців є можливість спілкуватись телефоном з рідними, але у багатьох містах Донеччини зв’язок уже зник... Цікавлюся в активістів, що чекає Донбас у майбутньому? «Піке... Підприємства стануть збитковими. Не буде державних дотацій, більшість виробників просто зникнуть. Масове безробіття. Масовий виїзд людей з регіону».

«Росії потрібна підконтрольна Україна. Та все залежить від нас. Маємо консолідувати усі українські сили. Створити сильну державну армію (зараз чимало лідерів створюють армію під себе). Боротися з корупцією в економіці, яка з’їдає все. Як у нас було? Гроші з державного бюджету осідали на підприємствах олігархів. Щоби це зупинити, потрібні політична воля та громадський контроль».