Ярослава ФАРIОН: «Коли казала доньці, щоб не йшла у політику, вона мені відповіла: «А хто буде боротися?»

— Якою Ірина Дмитрівна була у дитинстві? Чи залишалася із задоволенням у садочку? Чи була слухняною?

— Іринка не ходила у садок, оскільки я працювала у бібліотеці за змінним графіком — у першу й другу зміни. Ми жили у Львові у власному будинку. З одного боку у цьому будинку жив брат зі сім’єю, з іншого — ми з чоловіком і дітьми. До трирічного віку Іринка залишалася з моєю мамою, а коли не стало мами, — за нею дивився тато, — Іринчин дідусь. Ми б не дали собі ради, якби нам не допомагала Ірина хрещена мама Марія. Зараз їй 90 років, і вона прекрасно виглядає і при доброму здоров’ї. З Іринкою всі любили залишатися, бо вона була така чемна, що ми навіть припустити не могли, що вона може щось “втнути” не те.

— А потім, як пішла до школи? Може, хоч раз зірвала комусь урок?

— Та ви що?! Вона не просто добре вчилася — її ставили у приклад іншим дітям. За все переживала, готувалася до уроків сама. Одного разу, тоді вона вчилася у п’ятому класі, приходить до мене і плаче. Вчителька з літератури поставила їй “трійку”. А дівчинці, яка гірше вчилася, та вчителька поставила “четвірку”. Добре пам’ятаю той день, коли Іринка писала вдома твір. Я сиділа на дивані, а вона мені прочитала те, що написала. Гарно писала твори. Довелося йти до школи і з’ясовувати, у чому річ. Вчителька мені доводила, що Іринка списала. Як могла списати, коли писала твір на моїх очах? Це був єдиний випадок, коли я ходила до школи заступатися за свою дитину. Нікому вона не робила кривди: ні вчителям, ні дітям. Хоча у школі була лідером.

— Пізніше, мабуть, вчителька з літератури прискіпливо ставилася до вашої доньки?

— Ні! Вона зрозуміла, що Іринка все робить сама, і, навпаки, стали друзями. А коли моя донька після школи не вступила в університет на українську філологію, вчителька прибігла у такому розпачі, не могла повірити, як так сталося, що Ірину не зарахували. Правда, їй пропонували на... російську філологію. Уявляєте? Моїй доньці пропонують на російську філологію! Зрозуміло, що вона ніколи б не погодилася!

— Коли ваша донька вчилася у школі, мала багато подруг?

— Таких вірних було три — дві Оксани і Галя. Вони часто приходили до нас у гості. Вчилися разом, про щось собі там говорили. Сміялися. Вони досі товаришують.

— Кажете, була лідером. Хлопці приходили скаржитися вам, що вона їх набила?

— Такого не було. Вона нікого не била — ні дів­чат, ні хлопців. Зате могла так сказати, що вже й бити не треба було (сміється. — Г. Я.). Агресії не проявляла ніколи. Навіть коли я йшла на роботу, а її маленькою залишала вдома, Іринка не плакала. Але одного разу таки зробила мені маленьку шкоду. Збираюся на роботу, а моя сукня розрізана ножицями від коліна вгору. Це доня мені розрізала її, щоб я не мала у чому йти на роботу.

— Кажете, за першим разом ваша донька не вступила до університету. Що робила цілий рік перед наступним вступом?

— Прийшла до мене в обласну юнацьку біб­ліотеку і там працювала. Вона завжди багато читала. Запоями читала — неможливо було відірвати від книжки. Тому іншого робочого місця годі було й уявити. І паралельно готувалася до вступу.

— Студентське життя — це не лише навчання. Тоді приходить і перше кохання. Донька вам розповідала про це?

— Іринка багато вчилася і багато працювала, коли була студенткою. Добре володіючи словом і мовою, займалася репетиторством. У студентські роки вже була незалежною, тому брати гроші від нас з татом було для неї образою. Сама на себе заробляла. А про кохання ми з нею тоді не говорили. Вона йшла на навчання дуже рано з дому. Ввечері, коли донька поверталася, мене ще не було з роботи. У той час ми мало спілкувалися. Я ж навіть у неділю працювала. От своїй хрещеній мамі Іринка розповідала більше. Вони були подругами.

— А як вона вам сказала, що виходить заміж?

— Прийшла і сказала: “Виходжу заміж”. І все (сміється. — Г. Я.). Майбутній зять, Остап, прийшов і повідомив, що в якусь там неділю прийдуть його батьки. Дуже він мені сподобався. Я й не заперечувала. Красивий, галантний, вихований... Чого більше я могла бажати своїй доньці? Зять до мене добре ставився. Жили молодята окремо, але недовго. Не можу сказати, що між ними сталося, бо донька ніколи мене не посвячувала у їхнє сімейне життя.

— Новина про розлучення стала для вас громом серед ясного неба?

— Не могла у це повірити. Бо завжди знала Остапа з доброї сторони. Та, як потім з’ясувалося, помилилася. Він виявився не тим, за кого себе видавав.

— Важко було Ірині Дмитрівні, коли народилася Софійка, чоловіка поруч нема. Хто їй тоді допомагав?

— Поки Іринка сиділа в декреті, давала собі раду. А далі треба було йти на роботу. Ми з татом приходили, часто Софійку брали до себе додому. Кілька разів брала внучку до себе на роботу у бібліотеку.

— Потім Ірина Дмитрівна писала ди­сер­тацію і готувалася до захисту. Важко самій жінці і працювати, і вчитися. Ви її не відмовляли кинути ту науку?

— О... Та вона б мене не послухала! Якщо вже щось задумала — обов’язково мусить то довести до кінця. Не відступає ніколи і нізащо! Вона мала завжди свою думку. І, хочу вам сказати, — правильну думку. Ми з татом ніколи їй нічого не забороняли. Вона завжди сама й приймала рішення. Ми старалися їй допомогти, а не відмовити.

— Ви знали, що Ірина Дмитрівна у “Свободі” і балотується у Верховну Раду. Як ви це сприйняли?

— Якщо моя Іринка щось задумала — навіть не треба пробувати її у цьому відмовляти. Я їй натякнула, а вона мені на це так відповіла: “А хто буде боротися?!”. І я замовкла. Та як я могла її відмовляти, якщо я сама така ж патріотка. У бібліотеці ніколи не розмовляла ні з ким російською. Хоча самі знаєте, які то колись часи були.

— Вашу доньку часто показують по телевізору, коли вона виступає на мітингах, бере участь у дебатах — як на це реагуєте? Переживаєте за неї чи вас, навпаки, розпирає гордість, що таку доньку виховали?

— Дуже переживаю за неї. Знаю, що вона розумна і може відповісти кожному на будь-яку образу. Але ж є різні люди, яких іноді і людьми назвати язик не повернеться. Ірина себе присвятила боротьбі і вже не відступить.

— Ваша донька присвятила себе політиці. А як з особистим життям?

— Не можу вам сказати, бо не знаю. Не лізу ніколи їй у душу і не питаю, що там у неї твориться, у тій її душі. Знаю: як прийде час — сама скаже. Навіть якби я хотіла їй щось підказати — вона ж не послухає. Я колись свою маму слухала, бо боялася мами, а вона ж нікого не боїться (сміється. — Г. Я.).

— Не телефонують вам і не погрожують, мовляв, втихомирте свою доньку?

— Ні. Ніхто мене не турбує. Навпаки, коли буваю у церкві, потім на подвір’ї мене зустрічають якісь незнайомі люди, вітаються. Як є якесь велике свято — передають вітання Іринці. Звідки мене знають — не знаю. Але вже люди знають, що я — мама Ірини Фаріон.

— Ірина Дмитрівна тепер частіше буває у Києві, ніж у Львові. Часто вам телефонує?

— Щодня. А як два дні не дзвонить — не можу собі місця знайти. Сама їй не буду дзвонити, щоб не турбувати. Вона може бути на засіданні, або ще на якійсь зустрічі. Чого буду зайвий раз турбувати?

— Ваша донька — людина матеріально незалежна. Вона вам допомагає?

— Та вона мені стільки всього накупить і притягує по дві сумки. Не розуміє, що не можу того всього з’їсти. І м’ясо, і фрукти, і овочі. І солодощі. Мені вже не треба нічого готувати. Залишається тільки розігріти.

— А одяг?

— І одяг купує. І светри, і чоботи, і блузки. От недавно привезла мені знову сукню. І каже, щоб одягала її до церкви. Та я не можу таку гарну сукню одягнути до церкви. То нескромно!

— На Святий вечір і Великдень разом збираєтеся?

— Так. Іринка зі Софійкою приходять до мене. І ми разом вечеряємо чи снідаємо.

— Через вас пробують зав’язати дружбу з Іриною Фаріон? Чи, може, шукають шляхи вирішення особистих питань?

— Були випадки. Але я відсилаю до громадської приймальні, де дадуть відповідь чи порадять.